Валерія Гармаш ремонтує дрони і волонтерить. Це їй допомагає триматися поки чоловік у полоні
У 2014 році через окупацію Донецька Валерія Гармаш була вимушена переїхати до Маріуполя. Саме там розпочався її волонтерських шлях. Спочатку долучилася до новоствореного штабу «Новий Маріуполь», де допомагала військовим. Згодом приєдналася до благодійного простору «Карітас» та вільного простору «Халабуда», який став центром допомоги під час початку повномасштабного вторгнення. Після евакуації з Маріуполя Валерія з волонтерами оселилася в Запоріжжі. Та через постійні обстріли з колегами переїхала до Черкас. Зараз волонтерка продовжує опікуватися постраждалими від війни, військовими та їхніми родинами. А ще у майстерні «Халабуди» ремонтує дрони.
Щомісяця волонтери «Халабуди» ремонтують понад 30 дронів
У маріупольській «Халабуді», що нині евакуювалася до Черкас, волонтери ремонтують дрони. Цю справу опанували ще у 2022 році. Спочатку цим займався Андрій Гежа, та зараз він пішов до війська.
Волонтери розуміли, що запитів на ремонт надходить багато. Тому вирішили розширити команду. До роботи долучився Олександр Маслов та Олег Євглєвський. Допомагати майстрам стала й сама Валерія.
Валерія ремонтує дрони у Черкасах
«Відремонтувати дрони набагато дешевше, ніж купувати нові. Вони дуже важливі на фронті, бо дрони — це фактично очі захисників, які зберігають їхнє життя».
В майстерні переважно ремонтують дрони типу Mavic — це розвідувальні безпілотники. За місяць вдається відремонтувати близько 35 дронів.
Такі дрони ремонтують в майстерні
Сама робота, каже Валерія, ділиться на декілька рівнів. Перший — дуже простий, із ним може впоратися будь-яка людина, яка може тримати в руках викрутку й розуміти, в якому напрямку треба викручувати запчастину.
«Робота середнього рівня складності передбачає заміну додаткових внутрішніх запчастин, розбір можливої поломки, паяння. Для цього потрібно розуміти внутрішню систему роботи дронів».
Робота ділиться на декілька рівнів
Третій рівень — найважчий. Тут треба розумітися на мікросхемах, шукати та замінювати деталі, але це досить тонка робота.
Запити на ремонт дронів надходять від військових волонтерів та самих захисників. Валерія каже, зазвичай спрацьовує «сарафанне радіо». Зараз, говорить жінка, команді вдалося купити деталі й обладнання з запасом. Проте, аби його постійно поповнювати, завжди потрібно мати додаткові кошти.
«Не все можна відновити, інколи трапляється, що для ремонту потрібні додаткові деталі. Запаси дозволяють нам оперативніше виконувати роботи, не витрачаючи часу на очікування доставки».
За роботу волонтери гроші не беруть. Кошти на запчастини збирають на банку «Халабуди».
«Ми розуміємо, що мусимо допомагати. Бо, аби продовжувалося більш-менш спокійне життя, кожен має робити свій внесок. Не може бути такого, що хтось воює, а хтось просто за цим спостерігає. У всіх нас є спільна мета — Перемога. І для цього потрібно працювати».
Через окупацію Донецька переїхала до Маріуполя
Валерія ділиться, для неї війна росії проти України розпочалася ще у 2014 році, коли окупанти прийшли у її рідний Донецьк.
«Я дуже сподівалась, що все закінчиться більш-менш достатньо швидко. Особливо сильно вірила, коли почалась потужна операція у Донецькому аеропорту. Я працювала в Київському районі, як раз неподалік, тому бачила й чула все, що тоді відбувалося. І була велика вірогідність, що ось-ось і Донецьк відіб’ють», — пригадує Валерія.
Проте з кожним днем ставало все гірше. У місті почали з’являтися сторонні люди, яких привозили спеціально на проросійські мітинги. Вони відбувалися біля будівлі облдержадміністрації, яка, за словами Валерії, стала центром сепаратизму.
«Про те, що людей привозили у Донецьк, було зрозуміло по їхній поведінці. Вони взагалі не орієнтувалися у місті й навіть, стоячи на центральній площі, питали, як до неї дістатися. Ці люди поводилися агресивно. Особливо це було помітно на останньому проукраїнському мітингу, який відбувався на вулиці Артема. Того дня проукраїнськи налаштовані люди вийшли на мирну акцію. Було багато молоді, приходили навіть з дітьми. Та на них фактично напали озброєні битами та палками сепаратисти. Вони вийшли з будівлі облдержадміністрації й розпочалися сутички. Тоді багато людей постраждали, декого з травмами госпіталізували. А тодішня міліція взагалі нічого не робила, а просто спостерігала зі сторони».
В Донецьку, каже Валерія, почалися переслідування проукраїнськи налаштованих людей. А серед місцевих ширилися плітки про те, що начебто «має приїхати потяг з бандерівцями, які будуть насильно заставляти розмовляти українською мовою».
Залишатися у вже небезпечному Донецьку Валерія не хотіла. Тому вирішила їхати звідти до Маріуполя.
«Ми були знайомі з місцевими волонтерами Марією Подибайло та Спартаком Степновим, які нам дуже допомогли. Вони нас зустріли й допомогли із житлом».
Волонтерству присвятила себе одразу після переїзду
Тоді у Маріуполі у місті утворився волонтерський штаб «Новий Маріуполь», навколо якого об’єдналося багато небайдужих людей. До них приєдналася і Валерія.
«Маріуполь опинився у центрі всіх подій. Забезпечення наших захисників було на той час поганим, тож небайдужі об’єдналися заради допомоги. Хтось вкладав свої кошти, хтось їх збирав. Ми закуповували необхідне та розвозили на позиції, на блокпости. Спочатку забезпечували речами першої необхідності, потім — формою, бронежилетами та прицілами нічного бачення. Багато військових доставляли у місцеві лікарні, тому там ми організовували харчування».
Рік Валерія займалася лише волонтерством. Та коли у 2015 році в місті відкрили благодійний фонд «Карітас Маріуполь», їй запропонували долучитися до команди. Тоді ситуація з постачанням трохи стабілізувалася, валерія каже, запитів від військових поменшало, тож вона погодилася і разом з іншими працівниками фонду стала допомагати цивільним. Перш за все переселенцям, яких тоді стало багато у Маріуполі й районі.
Тоді ж, згадує Валерія, з «Нового Маріуполя» почали утворюватися різні громадські організації. Волонтери об'єдналися, аби працювати у різних напрямках.
«Я, родина Дмитра Чичери, родина Андрія Гежи та Олександр Маслов об’єдналися. І разом восени 2015 року ми заснували організацію «Східна брама», на базі якої за ініціативи Дмитра з'явився вільний простір «Халабуда». Попри свою основну роботу у фонді, я намагалася бути дотичною до розвитку простору».
Валерія викладала комп'ютерні курси в Маріуполі
А згодом на базі «Халабуди» Валерія разом з Олександром почали вести комп'ютерні курсі для дітей та дорослих.
Евакуювалася з Маріуполя в надії повернутися з допомогою
В мирному українському Маріуполі, який швидко став рідним для Валерії, вирувало насичене життя. Та в середині лютого, згадує волонтерка, почали надходити перші дзвіночки про можливе загострення на лінії фронту.
«Ми працювали в селах, які були якраз в буферній зоні, поблизу лінії зіткнення. І там почалися дуже сильні обстріли. Про це нам розповідали місцеві жителі в 20-их числах лютого. І ми розуміли, що щось починає дуже сильно активізуватися і що це буде якийсь певний наступ. Але розуміння того, що це буде просто знищення міста, взагалі не було».
У перший день початку вторгнення, з самого ранку в «Халабуді» почали збиратися активісти. Валерія каже, стали збирати кошти, закуповувати медикаменти, засоби гігієни, продукти харчування, які можна довго зберігати. Великого запиту на той момент у військових не було, натомість підтримки потребували лікарні, куди з першого дня надходили люди з пораненнями. В місті, згадує Валерія, розпочався справжній колапс. Великі магазини, де можна було б купити необхідні речі та продукти, почали зачинятися.
«І ми розуміли, що без великих постачальників зробити великі закупки буде вкрай важко. Тому вирішили, що частина команди має виїхати з Маріуполя, аби робити покупки в інших містах. Та й дітей і батьків треба було рятувати, бо я на собі вже відчувала, що означає бути в окупації. І хоча ми не вірили, що ворог зайде у місто, порадившись із чоловіками, вже 25 лютого, я з батьками, дружина Дмитра Чичери, дружина Андрія Гежи та їхні діти, виїхали до Запоріжжя».
З Маріуполя рушили автівками. Згадує, траса була пустою. Скоріш за все, люди не виїжджали через те, що просто не вірили у можливу трагедію. Та ще й міська влада у своїх зверненнях запевняла, що Маріуполь під надійним захистом, тож місцевим не варто сіяти паніку.
«І багато кого це дійсно заспокоювало. Люди були не готовими кинути все та їхати фактично у нікуди. Хоча, коли ми приїхали до Запоріжжя, побачили, що місто було готовим приймати людей, які виїжджатимуть з зони бойових дій. Та в тому ж Маріуполі таку інформацію ніде не надавали».
У Запоріжжі Валерія з волонтерками одразу почали збирати продукти харчування, засоби гігієни та товари першої необхідності для дітей, сподіваючись, що скоро зможуть це все повезти в Маріуполь.
Волонтерки збирали допомогу для маріупольців
«Ми зібрали багато допомоги, яка фактично стояла два тижні. В Запоріжжі до нас зверталися з питанням, чи можемо ми чимось допомогти переселенцям, та ми нічого не віддавали, бо були впевнені, що ось-ось і рушимо з гуманітарною місією до Маріуполя».
Валерія підтримувала зв’язок із чоловіком, який тоді був у Теробороні, волонтерами Дмитром Чичерою та Андрієм Гежею.
«Спочатку вони виходили на зв’язок часто. Та коли в Маріуполі перебили комунікації, хтось з них телефонував нам раз на день. Так сталося, що мій номер потрапив до чатів, як контакт ДСНС Маріуполя. Тож щодня я отримувала по дві тисячі дзвінків та повідомлень від людей зі всього світу, які намагалися дізнатися хоч якусь інформацію про місто та близьких, з якими втратили зв’язок».
Щодня Валерія отримувала тисячі дзвінків та повідомлень
Волонтерська робота та спілкування хоч трохи відволікали від переживань. Валерія каже, важкі думки дуже вибивали з життя. Та триматися допомагало сподівання на якийсь коридор.
«На той час оборону тримали захисники на заводі «Азовсталь». Ми сподівалися на якісь домовленості, бо розуміли — якщо виходу не знайдуть, то це однозначно буде смерть. Тому що вони будуть захищати до останнього».
На території заводу був і чоловік Валерії.
«Він дуже рідко виходив на зв’язок. В коротких повідомленням повідомляв лише, що живий. Бувало, хтось з побратимів передавав інформацію про нього. Я не знаходила собі місця, та розуміла, що мушу триматися заради нього».
Навесні 2022 року Валерія дізналася, що чоловік потрапив до російського полону. Тоді за наказом вищого керівництва оборонці задля збереження життя вийшли з території заводу.
Допомога військовим та постраждалим від війни
Сама ж Валерія в Запоріжжі продовжувала працювати в «Карітас Маріуполь», допомагати в «Халабуді».
Валерія продовжувала працювати в Запоріжжі
«З вересня почалися достатньо серйозні обстріли міста. Якось ворог поцілив по стоянці, де збиралися машини, які їздили на окуповані території евакуйовувати людей. Потім було декілька влучень по Запоріжжю, і ми розуміли, що залишатися там стає все небезпечніше».
Тож вже 25 жовтня Валерія разом з колегами та волонтерами переїхали до Черкас.
«В «Карітас» ми продовжуємо опікуватися та працювати з переселенцями, з людьми вразливих категорій. А в «Халабуді» в кожного з нас спільна волонтерська роль, залежно від потреб».
Один з основних напрямків роботи Валерії полягає у зборах та закритті потреб військових.
«Окрім цього, ми розвиваємо освітній напрямок: проводимо заходи для дітей та дорослих, влаштовуємо майстер-класи, фотоконкурси».
Команда "Халабуди" проводить багато активностей
Крім того, зараз команда працює із родинами військових задля покращення адаптації цивільних у взаємовідносинах із захисниками.
«Ми часто стикаємося із неготовністю цивільних до військової реальності. Часто виникають конфлікти в родинах, бо нікого раніше не вчили, як поводитися, коли життя так змінилося».
Тож волонтерки організували спочатку заняття для жінок, чиї чоловіки нині на фронті. Зараз працює група взаємодопомоги, де учасниці можуть підтримати одна одну, поділитися власним досвідом або ж обговорити переживання із психологами.
Валерія ділиться, їй і самій іноді важко стримуватися, бо її чоловік і досі у полоні. Триматися допомагає волонтерство та друзі, поруч з якими вона з 2014 року.
«Друзі знають, що сказати в певний момент, як взайве не нашкодити, бо вони розуміють мої відчуття. Для мене найважче почуватися безпорадною, та волонтерство показує, що ти можеш хоч якось впливати на певні процеси».
Валерія згадує, коли почалися перші обміни військовополоненими, щоразу сподівалася, що ось-ось і вона побачить чоловіка.
«Та потім розумієш, що цього не відбувається. І щоразу сприймати це все болючіше. Я впевнена, що він повернеться, але не тішу себе надіями, що це відбудеться ось-ось. Бо якщо постійно так розчаровуватися, важко потім тримати себе в руках. Та я маю зберегти сили, аби гідно зустріти чоловіка».
Свої в Telegram 
