З ВПО потрібно говорити, як з дорослими людьми. Валерія Вершиніна про проблеми переселенства
Валерія Вершиніна родом з Донецька. Коли у 2014 році її місто окупувала російська армія, вони з родиною переїхали на Київщину. За рік Валерія долучилася до благодійного фонду «Стабілізейшен Суппорт Сєрвісез» й разом з командою почала працювати з владою і держслужбовцями, аби змінити ставлення до внутрішньо переміщених осіб. Для Свої Валерія розповіла про власний досвід переселенства, проєкти та здобутки.
Відновити права переселенців
Валерія — голова ради директорів благодійного фонду «Стабілізейшен Суппорт Сєрвісез».
«Я юристка, мені завжди подобалось захищати права людей. Ніколи б не подумала, що стану бюрократом. Але зараз одна з моїх ключових задач — побудувати роботу так, щоб фонд максимально ефективно використовував наявні ресурси. А ще, щоб програми, які ми реалізуємо, не тільки посилювали систему соціального захисту, а й допомагали її відновити».
Валерія на форумі "Разом ВПОраємось" в Чернівцях
Наприклад, зараз команда фонду спільно з Агентством ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН) реалізує проєкт, в рамках якого закуповує обладнання для управлінь праці та соціального захисту, які були пограбовані під час окупації або для тих, які зазнали руйнування внаслідок бойових дій.
«Ми відновлюємо робочі місця для спеціалістів, які займаються допомогою переселенцям. Також ми навчаємо цих фахівців, фінансуючи для них курси підвищення кваліфікації. Паралельно цьому юристи нашого фонду консультують внутрішньо переміщених осіб та тих, хто постраждав від військових дій. Вони допомагають їм відновити їхні права».
Валерія каже, команда фонду реалізує ще один проєкт, в рамках якого допомагають переселенцям. Робота над ним розпочалася ще у 2019 році.
«Тривалий період ми розробляли концепцію рад внутрішньо переміщених осіб. Підтримку держави вона отримала лише минулого року. Віцепрем'єр-міністеркою пані Верещук було затверджено типове положення про ради ВПО. І наразі у понад 1000 громад утворені Ради ВПО».
В Україні утворено понад 750 Рад ВПО
У рамках програми «Єднання заради дії», зокрема надається допомога внутрішньо переміщеним особам в розвитку цих Рад ВПО для того, щоб переселенці мали більший доступ до участі саме в прийнятті рішень на рівні громади.
«Крім того, фонд працює і за гуманітарним напрямом. Ми надаємо допомогу в тих областях, де наразі ведуться активні бойові дії — Херсонській, Миколаївській, Запорізькій областях. Там працюють наші гуманітарні компоненти».
Позитивні зміни
Валерія каже, якщо говорити про переселенців 2014 року і нинішніми ВПО, то робота та взаємодія із ними зазнала значних змін.
«Але тут треба розуміти, що дуже сильно змінилася політика держави. Тобто, коли переселенців було близько мільйона, ми дуже часто стикалися з тим, що держава створювала процедури, намагаючись змусити систему соціального захисту виконувати, скажімо так, якісь каоальні функції, а не функції соціального захисту».
Тобто, наголошує Валерія, соціальні службовці, чия робоча місія — соціальний захист, державою були поставлені в умови, коли вони мали ходити по домівках і ловити переселенців, перевіряючи, чи дійсно вони живуть за вказаною адресою. Фактично вони мали контролювати ВПО.
До того, каже Валерія, ставлення держави до пенсіонерів-переселенців 2014 року і 2022-го — дуже різне.
«Бо у 2014 році держава штучно створювала правила й обмеження, щоб не платити пенсії переселенцям за періоди, коли вони бувають на окупованих територіях. Держава створювала дуже складні процедури й для переселенців, які переїжджали у нові громади. І було легко втратити пенсію, навіть коли ти не бував в окупації».
Після початку повномасштабної війни, наголошує Валерія, все змінилося кардинально.
«Держава почала декларувати те, що вона надає виплати. Для тих, хто залишається на тимчасово окупованих територіях розроблений механізм отримання пенсій. Так, ці механізми недосконалі й складні, але важливо, що повністю змінений підхід: якщо раніше нас багато в чому обмежували, то тепер держава намагається дати доступ по різних напрямках».
Попри те, що наразі розвинута законодавча система, в ній є сфери, які потрібно доопрацьовувати.
За словами Валерії, усвідомлюючи, що наразі мало ресурсів, наявні ризики, держава має почати говорити з переселенцями, як з дорослими людьми.
«Треба чесно говорити про складності, які ми маємо з бюджетом. Варто бути більш прогнозованими щодо кроків, які вживаються щодо переселенців, бо нині в чиновників дуже багато популізму. Вони люблять обіцяти, що все буде добре. Але це впливає на планування. Люди мають знати, що в деяких сферах добре не буде. Тому наразі всім нам не вистачає дорослої комунікації».
Переселенців сприймали як «людей другого сорту»
Валерія — донеччанка. В рідному місті вона працювала юристкою, була помічницею-консультанткою народного депутата та паралельно займалася громадською діяльністю.
«Я так само працювала з благодійним фондом, але нашим фокусом була допомога дітям. Майже кожні вихідні ми планували якісь публічні виступи або заходи, вчили дітей фехтуванню».
Валерія ділиться, у неї було розмірене життя, в якому вона планувала, що у 30 років народить дитину, а у 40 — вийде на пенсію.
«Ми вже придбали собі дачу. І я уявляла, що в 40 років я вже буду жити там з двома великими собаками. Це була фантазія, але вона не справдилась, тому що у 2014 році місто було окуповано».
Згадує, в Донецьку стало некомфортно вже з лютого. На вулицях почало з’являтися багато сторонніх, незнайомих людей.
«Потім були мітинги за Україну. Пам’ятаю, ми вийшли від пам'ятника Бубки, здається, і 100 метрів не пройшли, коли відгребли таких "хорошеньких люлей". Не можу сказати, що то мене якось лякало. Я ж дійсно в той момент думала, що у нас можуть бути різні погляди на наше майбутнє, що у нас може бути різне бачення майбутнього України, але щоб гопота перемогла, в це я не вірила».
Мітинг в Донецьку, квітень 2014 рік
Тоді під час мітингу чоловік Валерії отримав травму. Йому була потрібна операція.
«Вже стояли блокпости, вже стало зрозуміло, що це російські війська, і що вони прийшли нас вбивати. На той момент думала, що ми виїдемо, чоловіка прооперують, за цей час Україна поверне контроль, і ми повернемось додому».
Родина виїхала на Київщину. Вони оселилися у гуртожитку, де розміщували переселенців.
«Мабуть, мій досвід переселенства не дуже релевантний для більшості людей, але мені дуже пощастило. Я виїжджала власною автівкою й могла взяти найнеобхідніші речі. Нас поселили в гуртожиток, і можна, звичайно, жалітися, що перші три дні у нас не було ні меблів, ні постільної білизни — це була просто кімната з голою підлогою. І моя дитина в півтора року спала на моїй куртці. Але у нас була кімната, там було опалення. І нам було що їсти».
Валерія каже, все це можна називати переселенськими проблемами, та вони її не травмували. Найбільшим випробуванням для неї стало отримання довідки ВПО.
Спочатку Валерія взагалі не хотіла оформлювати довідку ВПО. Та довідка була потрібна для відкриття рахунку у банку.
«Я відкрила рахунок і відмовилась від довідки. А потім за кілька років мене знову змусили взяти довідку, бо без неї я не могла віддати дитину до школи. І це для мене було принизливо. Коли дитина пішла до школи, я знову анулювала довідки».
Лише тоді, коли доступ до прав переселенців вже нормалізувався, Валерія змогла спокійно реагувати на наявність у неї довідки ВПО.
«Проблеми ВПО дуже різні. Я завжди кажу, що ви можете зібрати в кімнаті п'ятьох переселенців з різних міст, у них будуть свої різні історії, різні потреби, і у них буде дуже різний переселенський досвід».
Наприклад, згадує Валерія, під час проживання у гуртожитку, в неї сталася конфліктна ситуація з адміністратором, який розкрадав гуманітарку.
«Коли порушували це питання, він думав, що зможе нас залякати тим, що викликав в гуртожиток людей з військкомату. Його ідея була в тому, що вони прийдуть й роздадуть повістки. А наші чоловіки перелякано розбіжаться. Та коли вони приїхали, до них виставилася черга, бо так вийшло, що в нашому гуртожитку було семеро чоловіків призовного віку, які були готові служити».
Але військкомат казав, що переселенців в той момент не міг призивати до служби. Чоловік Валерії буквально "вибив" у них ту повістку і пішов до військкомату. Там йому сказали, що він знятий з військового обліку.
«Це ж така смішна ситуація, бо вони хотіли залякати нас військкоматом, до якого хлопці і так перед тим ходили, бо хотіли служити. А паралельно ж розганялось, що поприїжджали переселенці, що ми всі сєпари, що ми в армії не служимо. Ще тоді був міністр соцполітики Рева, який теж дуже любив казати, що переселенців треба перевіряти. І я питала, чому вони не хочуть, наприклад, киян перевірити? Якщо право на пенсію залежить від патріотизму, а не від сплати ЄСВ, то чому ви хочете перевірити тільки людей з окупованих територій?».
Валерія наголошує, те, що говорили тоді про переселенців, було черговою маніпуляцією, а люди піддавалися цьому наративу.
«Люди піддались цій російській пропаганді і шукали їй підтвердження вже серед того, що вони бачать. Мене дуже дивувало, коли мені казали, що я із західних регіонів, бо вільно говорю українською. Коли дізнавалися, що я з Донецька, вважали мене якимось виключенням. Тобто, людям було легше придумати, що я якась унікальна, ніж усвідомити, що вони піддались пропаганді».
Допомогти владі зрозуміти потреби переселенців
Усвідомивши, що вимушене переселення триватиме не місяць, як раніше гадалося, Валерія вирішила, що треба повертатися до роботи. Вона доєдналася до проєкту «Радник» фонду «Стабілізейшен Суппорт Сєрвісез». Разом з командою вони мали допомогти владі зрозуміти потреби переселенців і напрацювати законодавство, необхідне для внутрішньо переміщених осіб.
«Ми обрали працювати з представниками системи соціального захисту, з міською владою. А це люди, які, зазвичай, впевнені, що вони вже краще за всіх знають, як і що треба робити. Це люди, у яких вже є певна сформована картинка. І, відповідно, наша ідея була така, що якщо сама система працюватиме хоч трошки краще, якщо вона отримає підтримку, то, відповідно, всі люди, хто звертаються до цієї системи, отримають кращі послуги».
Команда прагнула, аби переселенців було почуто
Згодом була ще низка проєктів і програм з різними назвами, але вони завжди крутилися навколо того, щоб допомогти розробити інституційні документи, які допомагатимуть державі і громадам захищати переселенців.
«І в цьому контексті я пишаюся тим, що долучалася до розробки закону про захист прав ВПО, до розробки трьох стратегій інтеграції внутрішньо переміщених осіб. Це не був проєкт нашого фонду, але, повірте мені, це важлива діяльність всіх громадських організацій, експертів, експерток, хто долучався до розробки цих документів, тому що на їх основі працює система».
Валерія згадує, у 2017-2018 роках в Краматорську була програма допомоги онкохворим дітям, але вона не включала внутрішньо переміщених осіб.
«І коли ми почали владі пропонувати, внести зміни й розширити діяльність програми на дітей-переселенців, їх найбільший страх був у тому, що через велику кількість таких дітей просто не вистачить грошей. Тоді ми провели дослідження, продемонстрували, яка кількість дітей з таким діагнозом наразі є. Лише після цього було внесено зміни і програма почала фінансувати лікування дітей».
І коли перша дитина-переселенець за цією програмою отримала допомогу, для команди фонду це стало справжнім особистим святом.
«Тому що зник той бар'єр. Тепер діти, що приїхали сюди, мають такий же доступ до цього блага, як і діти, які тут зареєстровані».
Аби влада якомога точніше відчула проблеми, з якими стикають внутрішньо переміщені особи, команда фонду розробила гру «Переселенська блуканина».
«Дуже часто допомогою переселенцям на рівні різних чиновників займаються люди, які не розуміють переселенського досвіду. Часто ВПО могли почути: «А чого ти постійно їздиш в Донецьк? Значить, тобі там подобається?». І нікому ж не поясниш, що там, наприклад, залишається лежачий родич. А потім чиновники кажуть, що всі, хто хотів виїхати, за цей час могли навіть без ніг доповзти. І вони ж не усвідомлюють, що насправді бажання виїхати — це не тільки про власне «хочу». Це і про певну відповідальність. Тому ми вирішили створити настільну гру, яка на нашому досвіді показувала проблеми переселення й змушувала б змінювати ставлення до ВПО».
Презентація гри на форумі видавців
Гра, яка була розроблена фактично без фінансування, розповідала про те як це — бути переселенцем.
«Коли ми презентували цю гру, люди, які не розуміли, що відчувають переселенці, нарешті нас почули. Одна жінка з управління праці та соціального захисту після гри розплакалась. Вона сказала: «Я ніколи не могла б відчути, що це так. Я не могла уявити, щоб я опинилась в такій ситуації, але ось тепер я зіграла, і розумію, що відчуваєте ви». Тож ми досягли своєї цілі».
Свої в Telegram 
