Громадська організація — ще одна моя дитина. Як переселенка Ганна Шаповал стала своєю у Покровську
Нині у Покровській громаді мешкає 10 000 внутрішньо переміщених осіб. Частина з них — люди, що стали переселенцями ще у 2014 році. У кожного були свої причини залишитися на Донеччині і почати будувати життя з нуля саме тут. Більшість трималась за Донецьку область з думкою про рідний будинок, рідне місто, що поруч. Частина переселенців зуміли повноцінно почати життя на новому місці і при цьому стати соціально активними громадянами. Серед таких людей — Ганна Шаповал, що в 2014 виїхала з Донецька на кілька місяців і вже 10 років мешкає у Покровську.
Вона не просто соціалізувалась в новому місті, а стала громадською діячкою, волонтеркою, головою благодійного фонду і фітнес-тренеркою. Для Свої вона розповіла про 10-річне життя нестандартної переселенки і власний досвід у становленні себе як активної громадянки. Ми зустрічаємось у день народження молодшої доньки Ганни.
Ганно, тільки зараз зрозумів, що нічого про вас не знаю. Власне, знаю, що ви активна жінка і що колись були мешканкою Авдіївки і більше нічого. Давайте виправимо це. Розкажіть, будь ласка, про себе.
— Мені 39 років. Я народилась в Авдіївці. Тут закінчила школу, потім був технікум та виш. І повертаючись до тих років, я б ніколи не могла і уявити, що мені доведеться кинути рідне місто, свою квартиру, не бачитись і не спілкуватись зі своїми рідними та близькими, тому що війна розкидає нас різними містами та країнами. Ніколи не могла подумати, що я буду фітнес-тренеркою, вчителькою, волонтеркою та головою створеної мною громадської організації, а ще — буду керувати благодійним фондом. І сьогодні я можу сказати: війна — це колосальний мінус, але, як би моторошно це не звучало, мені війна принесла плюси. Саме через неї я стала тою, ким я є, чого досягла у свої майже 40 років і через що пройшла. І на своїх досягненнях зупинятися я не буду. Люблю активний спосіб життя. Взагалі люблю життя. Воно в мене одне. Мої діти — такий мій поштовх, що змушує мене рухатися далі. Саме вони мотивують мене дихати, рухатися, жити далі.
Ганна Шаповал 10 років тому переїхала до Покровська і стала тут своєю
І скільки ви живете в статусі ВПО?
— З 2014 року. Саме тоді ми виїхали з чоловіком і двома доньками з Донецька на літо. Перечекати ці часи. І з того часу я живу в Покровську. Тоді перший чоловік мені сказав: «Збирай речі, їдемо на море. Через два тижні війна закінчиться і ми повернемось додому». Два тижні розтягнулись до кінця серпня. 27 серпня 2014 року ми переїхали в Покровськ.
Чому обрали для життя саме нашу громаду?
— Чесно, ми розглядали різні населенні пункти. Але Покровськ знаходиться близько до Авдіївки, в якій залишались жити мої батьки, бабуся. Я не могла їх кинути і 8 років до початку повномасштабного вторгнення на вихідні я їздила в Авдіївку до батьків. Паралельно стала привозити допомогу ліки, продукти і іншим мешканцям Авдіївки.
Наскільки було складно розпочинати нове життя тут?
— Було дуже важко, дуже складно. Це було незнайоме мені місто, незнайомі люди. І, знаєте, це зараз ставлення змінилось. На той момент від місцевих була якась злість, якісь побоювання. Навіть така фраза була у мій бік: «Ось вийшла на прогулянку з двома дітьми, навіщо ти тут? Навіщо приїхала? Не дай Боже, привезеш свою біду сюди, в наше місто».
На той момент я була в декретній відпустці. Я ще жила з дітьми разом з чоловіком. І він «виїдав мені мозок чайною ложкою» — чого ти сидиш, йди працюй. Ми жили в двокімнатній квартирі разом з його батьками. Для мене на той момент було проблемно знайти роботу у Покровську. І я почала займатися волонтерством. Поступово разом з однодумцями ми створили ініціативну групу переселенців. Я шукала якусь інформацію, викладала її в соціальних мережах, аби люди більше знали. Потім познайомилась з Людмилою Полтавченко, керівницею Покровського осередку Червоного Хреста. Я і інші переселенці стали волонтерами організації, брали участь в розвантаженні гуманітарної допомоги. Потім було знайомство з чудовою людиною Іриною Павлівною Бонзюх, керівницею Покровського управління соціального захисту. Тут ми теж допомагали при видачі гуманітарки. Якщо потрібно було розвантажити автівку, ми і це робили.
Очевидно, вам важливо багато налагоджувати співпрацю та багато комунікувати. Які тут секрети для успішної роботи?
— Досвіду комунікації, абсолютно нового, було два або навіть три. Один пов'язаний з волонтерством, інший з новою роботою.
Поступово я почала сама знаходити в інтернеті, у соціальних мережах донорів, щоб самостійно ще більше допомагати переселенцям в Покровській громаді. Писала листи, запити, спілкувалася. Коли отримувала згоду на співробітництво, починала працювати. Гуманітарну допомогу ми самі розвантажували, самі і видавали її. А документацію я завжди веду сама. У мене є накладні, акти прийому – передачі. Веду журнал реєстрації людей, яким видаємо гуманітарну допомогу. Плюс, і так завжди, фотозвіт. Міжнародників це влаштувало. І з деякими з них ми почали працювати на постійній основі.
На той час у мене вже почались розбіжності з чоловіком і ми вже йшли до розлучення. І коли залишилась одна з двома дітьми, я почала переглядати відео зумба-фітнесу. З дитинства я займалась бальними танцями і дійсно люблю танцювати. Дивилась, почала вчити танці. І просто пішла по Покровську, заходила в школи, спортивні клуби. Повсюди я просила можливість провести безкоштовні майстер-класи. Я розуміла, що так зможу напрацювати клієнтів. Розміщувала оголошення на своїх сторінках в соціальних мережах про проведення безкоштовних майстер-класів. Друкувала паперові оголошення, розклеювала їх по місту. Так напрацювала своїх клієнтів. Я розуміла, що мені потрібен офіційний статус і я відкрила ФОП. Далі мені потрібен був спортивний інвентар. І я почала подаватися на гранти. Виграла три. Закупила все, що мені було потрібно для роботи. І в повній бойовій готовності я стала тренеркою.
Жінки, які займаються фітнесом у студії Ганни, допомагають їй з волонтерством
Так що такий в мене, різноплановий, досвід комунікації. І можна сказати, що тоді я стала тією Ганною Шаповал, яку ви знаєте. Саме тоді, як громадська діячка, я не тільки допомагала переселенцям, але й проводила постійні акції в підтримку онкохворих дітей. І чим більше я працювала, тим більше було поруч тих, хто теж хотів допомагати. З початком повномасштабного вторгнення довелось змінити такий ритм життя. Але зараз я отримую чергову освіту, влітку в мене буде ще один диплом. Я буду вчителем молодших класів та вчителем-організатором. Вчитися ніколи не пізно.
Ви забули сказати, що не перший рік ви керівниця благодійного фонду. Як це сталося?
— У мене вже працювала своя громадська організація, а помічники колишнього народного депутата Андрія Кисельова відслідкували мою діяльність через соціальні мережі. Був відкритий фонд і їм потрібна була людина, яка б займалась фондом саме тут, на Донеччині. І з 2016 року я веду БФ Андрія Кисельова. Щомісяця ми допомагаємо Мирноградському центру дітей з інвалідністю, Покровському центру «Милосердя» та будинку сімейного типу «Отчий дім» Олексія Кагана. Все, що всі вони просили, ми завжди виконували. У рамках діяльності цього фонду ми постійно допомагаємо онкохворим діткам.
Скажіть, будь ласка, хто у вашій команді?
— На даний момент у моїй команді мої фітнес-подруги. Їх небагато, але вони завжди допомагають мені і жодного разу мені не відмовили. Я їх тренувала і продовжую це робити, і ніколи не могла подумати, що вони стануть разом зі мною волонтерками. Допомагали мені вони і в особистих речах, наприклад, коли був мій переїзд з однієї частини Покровська в іншу.
Ганна не дозволяє собі бути слабкою і опускати руки
Це важко — бути керівницею благодійного фонду?
— Треба постійно вести активну діяльність. Приймати заявки від центрів, якими опікується фонд. Документувати витрати. Взагалі документальної роботи в цій діяльності багато. Ще мені потрібно вручати все. Робити звіти. Наші підопічні постійно запрошують на свої заходи і я не відмовляюсь, я присутня на них.
Виходить, що досвід налагодження комунікації та підтримки її у різних сферах вашого життя на високому рівні. А як щодо взаємодії з владою? Наскільки складно, або ні, комунікувати з місцевими посадовцями?
— Відверто скажу: мені жодного разу не відмовили. У якихось майстер-класах, проханнях від громадськості я завжди мала зворотній зв'язок. Влада завжди мене чула і робила все, про що я просила.
Ви 10 років прожили в Покровську, але завжди кажете про те, що ви авдіївська. Хочу повернутися до вашого досвіду переселенки. Те, що роблять у місті для підтримки переселенців, достатньо, чи потрібно ще щось?
— Я вважаю, що і після 2014-го, і з початком повномасштабного вторгнення гуманітарної допомоги від волонтерів, з боку громади було багато. Думаю, що її вистачало. Зараз потік благодійної допомоги зменшився. Але плачевного стану в цьому питанні не було і немає зараз.
І це добре. А ось скажіть, будь ласка, наскільки внутрішньо переміщені особи інтегровані в життя Покровської громади? Що цьому сприяє або заважає?
— Я не буду казати про всіх. Але частина людей, з ким доводилось спілкуватися, залишається на Донеччині, аби перечекати воєнні дії і потім повернутися у свої населені пункти. Є певний відсоток людей, що, як і я, вже пустили в Покровську свої коріння. Діти до початку повномасштабного вторгнення відвідували місцеві садочки та школи, дорослі працювали.
За бажання роботу можна знайти, хоча б прибиральницею. Я, наприклад, цього не цураюсь. І інтегруватися за стільки років можна було всім. Хоча тут велика кількість людей пенсійного віку, які просто втомились і нічого вже не хочуть. Чесно скажу, що після повномасштабного вторгнення майже всі молоді люди, що жили тут переселенцями з 2014 року і після, виїхали.
Ви завжди здавались мені сильною та впевненою жінкою, після відповідей на мої питання, тим більше такою здаєтесь. Але хочу вас запитати: є якісь слова, які ви кажете собі, якщо у вас щось не виходить?
— Слів таких немає. Але я ніколи не показую, що мені важко, як там у жінок: закритися, плакати, кричати, стогнати. Я можу дозволити собі закритися у ванній і поплакати так, щоб ніхто не бачив і не чув. У важкі моменти я згадую Авдіївку, те, що було і те, що в мене зараз є. І те, що в мене є, треба зберегти. І просувати далі вперед. Просто картинка перед очима: Авдіївка, зруйновані будинки, біди тих людей, моїх родичів. І я порівнюю їхнє життя і своє зараз. І таке порівняння допомагає мені повернути свій дух, не ридати, витерти сльози і рухатися далі.
Я вас прошу, тільки не плачте. Я просто не знайду слів, щоб вас заспокоїти. Давайте задам останнє запитання. Що б ви порадили тим, хто роздумує про започаткування власної громадської ініціативи в місті?
— Я не знаю, як зараз з документацією, важко чи ні. Але коли є бажання зробити такий крок — створити громадську організацію — треба розуміти, що це буде дитина, якою потрібно постійно займатися. Будь-яку громадську організацію потрібно постійно живити.
Організація повинна діяти постійно. Коли в мене не було постійних благодійників для того, щоб я могла роздавати гуманітарну допомогу, я проводила безкоштовні майстер-класи для дітей-переселенців, матерів-одиначок. Організація повинна бути завжди на слуху, вона повинна бути живою. Порада одна — не виходить, руки опускати не можна. Треба йти до кінця.
Свої в Telegram 
