Катерина Завідей з Торецька відкрила онлайн-школу. Там навчає дітей англійській та німецькій
У рідному Торецьку Катерина Завідей викладала у місцевій школі. Разом із чоловіком Андрієм виховували двох дітей. Здавалося, все було добре, попереду — щасливе та безтурботне життя. Та все змінилося 24 лютого 2022, коли росія почала повномасштабну війну. Рятуючись від війни, родина спочатку виїхала до матері Катерини у Костянтинівку. Звідти — до Словаччини. В евакуації Катерина відкрила онлайн-школу, в якій навчає українських дітей англійській та німецькій мовам. Про те, як змінилося життя та як вдалося адаптуватися в новій країні, Катерина розповіла для Торецьк.City.
Вимушена евакуація
Початок повномасштабного вторгнення Катерина з родиною зустріли у рідному Торецьку. Згадує, 24 лютого був звичайним днем: вранці вона збиралася на роботу до школи, де викладала англійську. Та чоловік повідомив страшну новину про те, що почалася велика війна.
«Ми не могли повірити, що це відбувається насправді. Страх, розгубленість, невідомість — ці почуття охопили нас з головою. Що робити? Куди бігти? Як рятувати дітей? Ці питання не давали спокою».
Катерина з родиною в Торецьку
Перший місяць родина залишалася у власному будинку. Та щоразу, коли було чутно звуки вибухів, бігли ховатися до підвалу.
«Ці хвилини здавалися вічністю — ми притискали до себе перелякано тремтячих дітей, молячись, щоб біда оминула нашу оселю».
8 березня у матері Катерини день народження. Того дня вона разом дітьми вирішила поїхати до неї у Костянтинівку. Думали, залишаться там ненадовго. Тому з собою взяли найнеобхідніші речі.
«Важко було зважитися залишити все, що наживали роками, але життя і безпека рідних — понад усе. Найбільшим скарбом стала маленька м'яка іграшка — зайчик «Пушистик», якого Ярослав узяв з собою. Цю іграшку Андрій виграв для мене ще до народження сина, і відтоді вона супроводжує нас у всіх мандрах, нагадуючи про щасливі миті та домашній затишок».
Той самий "Пушистик"
На початку квітня Катерина з дітьми, мамою, бабусею та знайомими вирішили евакуюватися до Словаччини. Туди місяць тому виїхала її сестра, яка допомогла знайти прихисток.
«Це була страшна подорож у невідомість. Переповнений вагон, в нашому купе їхало 10 людей, тривожна ніч в Ужгороді, таксі до кордону, години очікування. Діти втомилися і перелякалися, особливо маленька Єлізавета, але ми підтримували одне одного».
На пункті пропуску у місті Убля їх зустріли словацькі волонтери. Вони відвезли до місця тимчасового проживання, нагодували і заспокоїли. Катерина каже, була вражена щирістю і чуйністю.
Онлайн-школа для українських дітей
Через деякий час родина вирішила повернутися в Україну. Оселилися у Тернополі. Туди ж з Торецька евакуювався й чоловік Катерини.
Катерина з чоловіком та дітьми
«Хотіли, щоб діти нарешті пішли до школи, адаптувалися до нового середовища. Та через постійні тривоги довелося продовжити онлайн-навчання. Ярослав займався дистанційно зі своєю рідною школою в Торецьку, а Єлізавета ходила на різні гуртки, щоб надолужити програму і розвиватися».
Ще у Словаччині Катерина втратила роботу у своїй школі. Та це, каже, не зламало її.
«Зі мною школа припинила трудові відносини. Я відкрила ФОП і почала викладати англійську у своїй онлайн-школі. Багаторічний досвід роботи в школі став мені в пригоді, дозволивши заробляти на життя і почуватися потрібною».
Зараз родина знову переїхала до Словаччини й оселилися в місті Прешов.
«Я продовжую викладати іноземні мови у своїй онлайн школі. Поки — це англійська та німецька. Працюю з українськими дітьми. Наразі це головне джерело доходу нашої родини».
Жити одним днем
Катерина ділиться, словацький Прешов дуже відрізняється від її рідного Торецька.
«Старовинна європейська архітектура, вузенькі затишні вулички, буйна зелень парків, величні гори на горизонті... Люди тут привітні й доброзичливі, завжди готові прийти на допомогу. Ми знайшли нових друзів, які розуміють наші біль і тривоги».
Діти Катерини потрохи звикають до життя у новій країні. Вони вчать словацьку, особливо мова дається Єлизаветі. Вона вже майже вільно спілкується з місцевими дітлахами, ходить до садочка. Ярослав продовжує дистанційно вчитися в українській школі, але й словацьку потрохи опановує.
Катерина каже, місцеві навчили їх по-новому дивитися на життя.
«Їхнє вміння радіти кожному дню, цінувати прості речі, не впадати у відчай через труднощі — це неймовірно надихає. Вони часто подорожують, відкривають нові місця, насолоджуються кожною хвилиною. І ми намагаємося брати з них приклад, попри тривоги і болісні спогади».
Однак, каже Катерина, вони не будують довгострокових планів і живуть одним днем.
«Надто велика невизначеність, надто крихка ситуація. Ми не знаємо, що буде завтра — чи зможемо повернутися додому, чи доведеться шукати щастя деінде. Та попри все віримо, що найважче позаду».
Сум за домом
Катерина каже, обов’язково повернеться до рідного Торецька. Проте лише тоді, коли закінчиться війна.
«Хоча б для того, щоб пригадати, як там було гарно. Батько чоловіка залишився в Торецьку. Він доглядає нашу домівку. Ми часто спілкуємося, обговорюємо новини, ділимося переживаннями. Ми знаємо, що більшість наших знайомих вже виїхали з міста, лишилися лише найстійкіші. Але й вони потроху втрачають надію».
Жінка каже, інколи їй здається, що життя після 24 лютого поділилося на «до» та «після».
«Скільки болю довелося пережити, скільки сліз пролити, скільки рішень ухвалити... Але я вірю, що це загартувало нас, зробило сильнішими і мудрішими. Ми навчилися цінувати кожну мить, проведену разом, підтримувати й любити одне одного попри все».
Родина мріє повернутися додому в рідний Торецьк
Катерина не втрачає надію, що її рідне місто зможе відновитися. Люди повернуться та відбудують все, що зруйнувала війна.
«Зможемо знову зібратися всією родиною за одним столом, обійняти рідних і просто жити, не озираючись на сирени і вибухи».
Свої в Telegram 
