Встигла отримати український паспорт у Донецьку. Початок війни на сході в історії донеччанки Альони
Напередодні війни
До вторгнення російських окупантів Донецьк був сучасним розвиненим містом. Його жителі кажуть, що на осучаснення і благоустрій міста влада грошей не шкодувала.
Альона — мешканка Києва, уроженка Донецька
“В 2013 році Донецьк виглядав як місто, яке може дати тобі шанс, справжній мегаполіс з розвинутою інфраструктурою, концертами світових зірок, та життям, яке там кипіло. Але в 2014 році відчувалось, що цей шанс забрали", — розповідає культурологиня Альона, яка мешкає зараз у Києві.
Альоні зараз 26. У 16 років через окупацію російськими терористами Донецька їй довелося покинути рідний дім.
Дівчина каже, родина мешкала у віддаленому від центру районі Донецька, тому відчувалась деяка інформаційна обмеженість.
Виїхали остаточно в Київ на початку літа 2014 року, після того як Альона змогла в одній з останніх черг отримати український паспорт.
Альона в дитинстві. Донецьк
“Коли мені треба було отримати паспорт, то тоді вже все почалось — це було після мого дня народження — 26-го квітня 2014-го року. У паспортних столах були черги, відчувалася напруга. Але мені ще вдалося отримати українській паспорт, а от моєму однокласнику, у якого день народження був місяцем пізніше, — ні. Він отримав просто якусь довідку, тому що паспортні столи вже не працювали. Ситуація була дуже напруженою і дуже незрозумілою в контексті функціонування українських інституцій. Ті ж паспортні столи працювали до того моменту, поки тому не завадив «новий режим», та кількості одночасних подій по всій країні”, — ділиться Альона.
Окупація Донецька
Створенню так званої ДНР та окупації Донецька передували події в серці України, а саме Майдан, приводом для якого стало призупинення Кабміном на чолі з Миколою Азаровим 21 листопада 2013-го року підготовки до підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом.
Перше загострення акцій протесту сталося 30 листопада, коли правоохоронці розігнали мітинг на майдані Незалежності у Києві та побили його учасників. Тоді ж Майдани відбувалися і в інших великих містах України.
Майдан. Київ — 2013
“У мами був друг, який вже взимку 2013-го, коли почались розстріли на Майдані, казав, що, напевно, нам доведеться їхати. Спочатку ми не розуміли, а потім по Криму стало ясно, що скоріш за все так і буде. Що Донецьк — це може бути Крим-2, або ще гірше”, — пригадує дівчина.
26 лютого у Крим під різними приводами почали прибувати російські військові підрозділи, а вже у ніч на 27 лютого озброєні невідомі, так звані, «зелені чоловічки», захопили будівлі Верховної Ради та Ради міністрів Криму, встановивши там російські прапори. 16 березня у Криму відбувся незаконний «референдум» про статус Криму у складі росії.
"Як тільки в Донецьку почалися, так звані "антимайдани", то на вулицях з'явилися якісь незрозумілі постаті поруч з будівлею облдержадміністрації. Вже тоді це виглядало доволі тривожно, тому що вони оточували цю будівлю”, — розказує Альона.
Окупація Донецька
Мітинги так званого Антимайдану, замовлені “Партією Регіонів” та “Українським вибором”, почалися ще з кінця листопада 2013-го в Києві. Найбільше таких акцій відбувалося у східних регіонах України, зокрема на Донеччині й Луганщині. Нерідко учасники таких мітингів отримували фінансову винагороду від партії або ходили туди за примусом керівництва. Серед учасників були поширені проросійські символи, зокрема георгіївська стрічка.
Якраз в ніч перед першою атакою ворога на Донецький аеропорт Альона з батьками летіли у відпустку до Туреччини.
“Ми не розуміли, якого масштабу загроза. Дорогою до аеропорту таксист з обуренням розповідав, як знайомі йому маргінали стали власниками зброї і набули якусь соціальну силу. Були всякі там чутки про референдум. Але одночасно і в Харкові, і в Запоріжжі щось відбувалося теж. Втім, стюардеса попросила нас поквапитись, щоб вилетіти”, — розповідає Альона.
Бої за донецький аеропорт
Перший бій між українськими військовими та проросійськими збройними угрупованнями за встановлення контролю над летовищем Донецького міжнародного аеропорту відбувся 26 травня 2014. Найзапекліші бої в донецькому аеропорту тривали з вересня 2014 до 23 січня 2015.
Дівчина пригадує, що всі пасажири автобуса були напружені через те, що не знали, чи можна показувати українські паспорти. В повітрі висіло передчуття нового тоталітарно-ворожого режиму.
“Перший фізичний страх я відчула, повертаючись з Києва на машині батька у травневі свята 2014 року — тоді вперше нас оглядали бойовики”.
Евакуація
Емоційно, розповідає Альона, вся весна й початок літа 2014 року в Донецьку були часом абсолютної невизначеності й незахищеності.
"Поступово скидались українські стяги з адмінбудівель, деякі вчителі пропагували так званий референдум, а особисто мені було незрозуміло, яка частка жителів міста має проукраїнську позицію. Бо активне висловлювання могло призвести до серйозних наслідків. Я тоді закінчила 10-й клас, під кінець якого в школу почали навідуватись бойовики і комунікувати з директоркою", — згадує Альона.
Дитинство в Донецьку
Тоді ж приблизно за місяць зі школи, в якій навчалась Альона, зняли прапор України.
“Після нашої відпустки все стало зрозуміліше. Ми летіли на Запоріжжя, тому що Донецький аеропорт вже був обстріляний. Отже, до нашого рідного міста ми поверталися вже через збройні блокпости”, — розповідає дівчина.
Альона, якій тоді було 16, разом з мамою виїхали до Києва, а батько ще деякий час залишався в Донецьку.
Рішення залишити місто не було рішенням переїхати, а «пересидіти», тому речей родина взяла, як на літню відпустку.
“Звичайно, батьки брали документи, заощадження, все найцінніше і найнеобхідніше. Згодом, під кінець літа, родичі довозили нам решту речей. Шлях був цього разу простий — класичний маршрут Донецьк-Київ. Ми їхали до родичів, тому прийняли нас тепло і виділили житло на мене, матір, тітку й брата, яке стало нашим домом на все літо”, — ділиться Альона.
Життя у Києві
Комфортно оселитися у Києві родині допомогли родичі, які надали квартиру лише за оплату комуналки.
У столиці Альона закінчувала 11-й клас, а потім вступила до університету Шевченка на факультет культурології. Зараз Альона — професійна культурологиня.
Закінчення університету
“Про прийняття в столиці — мені пощастило бути дитиною, тому максимум того, що могло мене зачепити — жарти про «донецьких гопників». На мій тодішній подив, мене дуже тепло прийняла директорка і вчителі. Можливо, так сталось через образ відмінниці. Складніше було моєму батькові, який у дуже дорослому віці намагався знайти роботу й іноді отримував відмови саме через те, що він з Донецька. Так само було у знайомих з пошуком житла”, — пригадує дівчина.
За словами Альони, в столиці досить швидко утворилося коло друзів-однодумців.
“Я відчуваю себе місцевою, я мріяла жити в Києві з підліткового віку. На відміну від Донецька, Київ приймає різноманіття, можливо, це субʼєктивна думка, яка не має обʼєктивних підстав. Але чим минає часу, тим гостріше відчувається відсутність дому — в його розумінні як місця дитинства. І боляче за те, що я мала мало часу краще познайомитись зі своїм рідним містом”, — говорить Альона.
За вісім років в столиці родина звикла до більш-менш мирного життя. Події окупації хоч і закарбувались в пам'яті, але трішки відійшли в минуле.
Донеччани, що виїхали, за спостереженням дівчини, стали більш згуртованими, бо спільні проблеми об'єднують.
З дитинства Альона, як і багато людей півдня й сходу України, російськомовна. Повністю перейти на рідну мову “допомогла” повномасштабна війна, коли мова стала маркером свідомості й ідентичності.
Альона з мамою
“Згадуючи ретроспективно, з підліткового віку я проходила певний час становлення — якось намагалась себе ідентифікувати. Коли я тільки переїхала до Києва, то зрозуміла, що в Донецьку якось більш визначеною почувалася у плані патріотичності, ніж у мирному київському житті. Тут не відчувалося якоїсь граничної потреби визначатися чи відмежовувати себе. У Києві, хоча й після Революції Гідності, все одно мовний контекст відходів на задній план. І мені навіть здається, що чим далі, тим більш розмитою ставала проблема війни й національної ідентичності. Бо в Києві не відчувалося війни. Тобто війна була, але її статус незрозумілий, ставлення суспільства незрозуміле. Так було до 2022-го року”, — розказує дівчина.
Повномасштабне вторгнення агресора в Україну зняло всі питання щодо мови.
“Я перейшла тоді, коли захотілося демаркувати себе від всього ворожого. І загалом все моє коло спілкування перейшло на рідну мову нарешті. Це люди з різних міст — від Києва до Запоріжжя. Зараз я не можу сказати, що агресивно реагую на російськомовних людей, особливо я розумію людей похилого віку, яким це складно. Але молодь я не розумію”.
Свої в Telegram 
