“Не вивозите” — ідіть до фахівця. Юлія Павлова про адаптацію після полону і як зберегти шлюб

Читачам Свої Юлія розповіла, чому військовослужбовцям і їхнім рідним важливо своєчасно звертатися до спеціаліста, як допомогти людині після полону адаптуватися у мирному житті і як зберегти шлюб в умовах війни.

Що таке кризова консультація?

Юлія Павлова родом з Донецька. Та з 10 років вона разом з родиною жила у Маріуполі.

“Стати психологинею я мріяла ще з чотирнадцяти років. Я добре вміла всіх вислуховувати. Подруги моєї матері, яким тоді було 35+, приходили, по суті, до мене. І це було дивно, але водночас цікаво. Після школи вступила до Маріупольського державного університету на спеціальність “Практична психологія”. Працювати за спеціальністю почала вже з третього курсу”.

За словами Юлії, спочатку вона працювала у довгостроковому психологічному консультуванні та арттерапії, а з 2014-го її профіль змінився на кризову консультацію.

Юлія ПавловаАвтор: особистий архів

“Кризове консультування відрізняється від довгострокового не тільки тривалістю і методами роботи, а й запитом і станом людини, яка звернулася за допомогою. Довгострокова консультація — це як розмірене лікування чи підтримання стану свого здоров’я, а кризова консультація — така собі швидка допомога психічному здоров’ю. У 2014 році саме швидка психологічна допомога стала затребуваною як для військових та їх родин, так і для переміщених осіб або тих, хто виїхав з окупованих територій”.

Робота з переселенцями і військовими

З осені 2015-го Юлія мешкає у Києві, а її чоловік захищає країну у складі Третьої окремої штурмової бригади.

Навесні 2017 року “Центр зайнятості вільних людей” запропонував Юлії співпрацю. Ця громадська організація з початком війни, тобто з 2014, підтримує і допомагає ветеранам, ВПО, жінкам, людям з інвалідністю у професійній та підприємницькій самореалізації.

“Запити на кризове консультування почалися задовго до повномасштабної війни. Перші дзвінки пролунали ще у 2012-му, коли світ готувався до апокаліпсиса, а потім події тільки загострювали емоційний стан людей. З 2014 до 2022 було багато роботи з реінтеграції ВПО, ветеранів і їхніх родин, проєкти “Воїну — гідна праця”, “Ментори для ветеранів “рівний-рівному”. Під час індивідуальних консультацій люди часто зверталися із запитами на кар’єрну реалізацію або “дорослішання дорослого”, тобто як взяти відповідальність за своє життя на себе, як перестати очікувати, що інші вирішать твої проблеми тощо.

Я працювала над тим, щоб люди формували у себе стійкість до криз у житті, до змін, вміли реагувати на негаразди діями, а не розпачем

Ця тема стала дуже актуальною в період пандемії коронавірусу. Моїм головним посилом у роботі було те, що зворотня сторона свободи — це відповідальність, і чим більше ти починаєш її брати у своєму житті, тим більше свободи відчуваєш”.

Українки за кордоном вигорають і стресують

З початком великої війни Юлія Павлова перший час працювала з жінками, які заради безпеки своїх дітей були змушені виїхати в європейські країни.

“Вони не розуміли — що робити далі, куди рухатися, залишатися чи повертатися. Такі питання були у жінок, які мешкали на Київщині, яку наші військові звільнили. Були елементи дезадаптації, неможливість пристосуватися. Дехто взагалі жодного разу не виїжджав за межі України, тому вони уявлення не мали, як це — жити в іншій країні. Було багато запитів від біженок з приводу вигорання, втоми, стресу, втрат. У одних загинули рідні, у других ворог знищив домівки, у третіх рідні залишилися на окупованих територіях. Більшість із них нікуди не хотіла їхати та переживали одразу війну, стрес, втрату і внутрішній спротив до нової країни, а також почуття провини, що вони в безпеці зараз”.

На фронті мріють повернутися додому, в мирному місті тягне в окопи

А влітку до Юлії почали звертатися люди з ветеранських проєктів, які пішли знову служити. Військові пів року на адреналіні протрималися, а далі їм була потрібна кваліфікована психологічна допомога.

“Що їх турбувало? Був елемент втоми, тому що не було ротації, відпусток, їх просто перекидали з одного напрямку на інший. Військовослужбовці й військові волонтери стикнулися з втомою, зневірою, вигоранням. Особливо ті, хто тільки у 2022-му почав воювати та волонтерити. Вони гадали, що мине кілька тижнів і все закінчиться, а війна продовжувалася. Серед тих, хто до мене звертався, було багато новеньких мобілізованих і майже всі вони без бойового досвіду. Зрозуміло, що їхня психіка почала здавати. Бо запаси нашої нервової системи розраховані десь на 2-3 місяці таких важких випробувань. А далі відбувається виснаження через постійну адаптацію до нових умов і загрозу життю і здоров’ю, це як намагатися напитися з пляшки, яку ніхто не наповнює.

“Мені складно, мені погано, я не вивожу, хочу додому” — це я чула багато разів від недосвідчених бійців через кілька місяців служби на передовій. А коли вони нарешті приїздять додому, відбувається зворотній ефект — їх тягне до хлопців, на війну, в окопи

На гражданці вони не знають чим зайнятися і що їм робити. У психології це пояснюють дезадаптацією та ефектом, де мозок в ситуації небезпеки блокує всі тяжкі переживання і вивільняє їх в умовній безпеці. Наприклад, військовий повертається до тилового міста, бачить життя, яке вирує навколо, бачить від чого відмовляється заради захисту країни, а за кілька днів додається вивільнення важких емоцій, бо в тиловому місті ти не маєш виживати 24/7. Все в купі приносить багато болю і злості, і єдиний вихід — повернутися туди, де все зрозуміло і всі свої — побратими, бойові сестри тощо”.

Поради для тих, хто чекає рідних з полону

Також до Юлії почали звертатися люди, чиї рідні опинилися у ворожому полоні, зникли безвісти або загинули. Психологиня каже, що універсальних порад немає, треба індивідуально пропрацьовувати ту чи іншу проблему. Але Павлова радить не зволікати і звертатися до спеціалістів, якщо відчуваєте, що “не вивозите”.

Що стосується людей, які чекають коханих і близьких з полону, то їм, по-перше, треба усвідомити — “емоційні гойдалки” будуть їх супроводжувати допоки їхня людина не повернеться з полону

“Тобто у них буде момент піднесення, наприклад, після чергового обміну, коли вони по різних каналах шукатимуть прізвища тих, кого обміняли. У цей момент вони будуть у піднесеному стані, бо сподіватимуться, що цього разу саме їхній рідний опиниться у тих списках. Та коли прізвища у списках не буде, їхній психологічний стан знову відкотиться назад, у стан розпачу і безнадійності. Або коли росіяни підкидають різне ІПСО (інформаційно-психологічна операція), або коли вони засудили наших військових на великий термін чи довічно. Треба зрозуміти, що “емоційні гойдалки” в будь-якому разі будуть. Моя порада — навчитися якомога менше на них “гойдатися”.

Юлія Павлова в таких випадках радить “заземлятися” і згадувати позитивні історії, коли полонені поверталися додому, перечитувати їхні історії в ЗМІ й головне — продовжувати вірити в найкраще.

“Другий важливий момент — розуміти, як тільки виникає великий оптимізм чи великий песимізм, за цим неодмінно наступить велике розчарування. Тому треба себе приводити до нейтрального стану, просто жити щодня своїм звичайним життям, своєю рутиною. Є робота — чудово, є діти — чудово, це вже рутина. Якщо немає роботи і дітей, творіть собі рутинні справи. Наприклад, щодня годуйте безхатніх тварин, візьміть під опіку одиноку стареньку сусідку тощо. Знайдіть сили жити, попри важкі обставини. Бо я знаю випадки, коли людина виходила з полону, а її рідні були настільки психологічно виснажені, що не могли ані відчути радості повернення, ані підтримати у процесі адаптації (а це важкий і складний процес як для людини, що вийшла з полону, так і для її рідних), ані сил жити своїм життям і вже самі потребують невідкладної допомоги”.

Після полону то геть інша людина, до якої треба особливий підхід

Звісно, рідним треба пристосуватися до людини, яка вийшла з полону. Бо, каже Юлія, то вже інша людина, і не важливо скільки часу вона провела у неволі — три місяці чи два роки. Це вже зовсім інша людина — ментально і психологічно.

“Багато хто думає, що найскладніше — пережити полон близької людини, вона вийде і все буде добре, все буде, як раніше. Але це не так. У людини після полону інші звички, інші погляди на життя і головне — зовсім інший психологічний стан. І, звичайно, їй потрібен час на відновлення як фізично, так і психологічно. Моя порада — не треба людину після полону одразу намагатися розвеселити і розважити, вести у велику компанію. Краще спитати, що їй зараз треба, чого їй зараз хочеться. Людина хоче спати — чудово, хай спить скільки хоче. Хочеться посидіти в тиші, нікого не бачити — може бути й таке. Або навпаки — хочеться спілкуватися, тоді запросить друзів. Завжди потрібно питати в людини, чого вона хоче, бо у всіх дуже різний механізм виходу з цього стану. Комусь треба прям виговоритися всім, комусь треба помовчати, комусь треба поспати, комусь треба піти в гори самому”.

Розпитувати не можна, треба почекати

Чи можна рідним розпитувати деталі перебування у полоні? Юлія не радить цього робити допоки людина сама не відчує потреби виговоритися. Інакше людина, яка вийшла з полону, може закритися і тоді психологу буде вкрай важко вивести її з цього стану.

“Можна сказати: "Якщо ти захочеш поділитися, ми тут поруч, ми готові тебе послухати". І якщо людина захоче, вона розкаже. При потребі треба буде звернутися до фахового спеціаліста. Наприклад, ви розумієте, що не можете вислухати людину, вам самим важко чи це вас травмує. Або ви розумієте, що людина себе звинувачує чи відчуває сором, гнів, розпач. Інколи буває таке, це один із симптомів стресової реакції, або вже посттравматичного стресового розладу, але це один із симптомів. Якщо він є один, це не значить, що у людини ПТСР. Наприклад, може бути такий момент, коли людина хоче розказати, але вона зупиняється, ніби стримує себе або різко змінює тему. У мене був такий випадок, коли чоловік хотів розказати про пережите в полоні. Він починав і зупинявся. А дружина питає: “Так що мені зробити?” Я в цьому випадку побачила одну з ознак стресової реакції, і порадила підтримати, сказати, що ви готові вислухати. І не тиснути. Коли людина наступного разу наважиться на цю важку розмову, підтримайте — словами або діями, наприклад, обійміть. Будьте поруч в цей момент, слухайте і не перебивайте”.

А є такі люди, які після полону готові говорити. Їхні чисельні інтерв’ю можна побачити та прочитати в ЗМІ. Психологиня каже, що це не обов’язково свідчить про їхню силу духу. Просто у кожного нервова система працює по-різному.

Юлія Павлова ходить на акції на підтримку військовополоненихАвтор: особистий архів

“Є люди, у яких психіка більш сфокусована на собі. Вони більше переживають у собі, вони хочуть побути з собою наодинці. А є ті, чия психіка більш орієнтована на взаємодію. Тому вони йдуть на інтерв'ю, розповідають, і це для них терапевтичний момент. Я дивилася інтерв'ю Дмитра Козацького, колишнього полоненого “азовця” на псевдо “Орест” і він каже, що коли розповідає про пережите у ворожих катівнях, то йому стає легше”.

Полон для шлюбу не вирок

У практиці Юлії були випадки, коли після повернення чоловіка з полону подружжя розлучилося.

“Той, хто чекав, під час цієї боротьби емоційно перегорів. Ще є така теорія: пари, які разом пережили найбільший емоційний пік, розлучаються. Наприклад, подружжя деякий час перебувало в окупації, там з ними сталося щось травматичне, щось вплинуло на їхню психіку, а після виїзду на підконтрольну територію вони зрозуміли, що жити разом вже не можуть. Вони пережили такий емоційний пік, розуміють, що більше ніколи до такого стану не дійдуть. І потім йде згасання, в тому числі й почуттів одне до одного”.

Буває і таке, що після полону людина починає агресивно поводитися в родині, застосовує фізичну силу до членів сім’ї. Це теж стає причиною, коли дружина не витримує і подає на розлучення. Хоча, за словами Юлії Павлової, цю проблему можна спробувати вирішити. Важливо розуміти чи готова інша людина робити кроки зі свого боку і чи вона починає їх робити. У випадку насильства спершу потрібно подбати про власну безпеку і захистити себе й дітей, а потім вже пробувати налагодити стосунки за допомогою фахівців.

"Шлюб можна зберегти, але для цього потрібна залученість двох, їхнє бажання. Інакше працювати з психологом немає сенсу, бо це марна праця, яка не принесе бажаного результату", — каже Юлія, і на прохання Свої дає кілька порад, хоча каже, що важко дати певні рекомендації, коли немає конкретного прикладу.

Як вберегти шлюб і стосунки в умовах війни:

1. Знайдіть можливість на кілька днів, а краще тижнів, поїхати кудись удвох, усамітнитись в якомусь безлюдному місці, спробувати розпочати стосунки наново.

2. Розпочніть нову для вас обох справу, щось на кшталт хобі, захоплень, у якому ані ви, ані близька людина немає досвіду.

3. Почніть разом гуляти, бігати, ходити до спортзалу. Це і вихід емоцій та переживань, і момент вивільнення у нас ендорфіну, так званого “гормону радості”, який допоможе налагодити спілкування.

4. Започаткуйте нову спільну традицію — разом вечеряти по неділях чи обмінюватися компліментами щоранку.

Юлія Павлова радить прочитати дослідження Veteran Hub “Resex”. І хоча ця платформа про повернення до сексу та стосунків воїнів (жінок і чоловіків), які мають поранення, але, за словами психологині, ці поради можна адаптувати і для пар, які налагоджують стосунки після повернення з полону дружини або чоловіка.

“Це хороший посібник, щоб краще розуміти, що відбувається на фізичному плані, як відновити тактильні стосунки. Бо це теж велике питання — чи можна обійняти, чи можна ззаду підійти, чи можна торкатися поранення тощо. У полоні людина не має власного простору, часто не може вільно розпоряджатися власним тілом (поїсти, поспати, сходити до вбиральні тощо), а тому важливо звертати увагу на особистий простір, на безпеку близької людини.

Банальні, але дієві рекомендації — спитати перш ніж торкнутися або спокійно сказати: “Я хочу взяти тебе за руку, я хочу тебе обійняти”, залишати людину в спокої і на самоті за її потребою, не ображатися на більшу дистанцію у стосунках чи усамітненість

Також важливо не допускати ситуацій, коли людина не зможе вийти з приміщення за своїм бажанням чи зробити щось, щоб відчути, що вона контролює ситуацію”.

Окрім цього, каже Юлія, є онлайн-курси на платформі Prometheus, які допомагають краще розуміти інших і надавати базову психологічну підтримку собі й близьким. Наприклад, Перша психологічна допомога або Базова психологічна допомога в умовах війни, а також Життєстійкість молоді в умовах криз.

“Нехай вас не відштовхує орієнтація виключно на молодь, техніки курсу підходять абсолютно всім. І групи підтримки, при тому можна знайти ті, які спеціалізуються на родинах, які чекають близьких із полону. І прийти на акцію на підтримку військовополонених та отримати підтримку від тих, хто переживає подібний досвід. А також обов’язково звертайтеся за допомогою фахівців з ментального здоров’я. На сьогодні в Україні вже достатньо кваліфікованих психологів, психотерапевтів, тренерів груп підтримки, які надають як платні послуги, так і безоплатні консультації”.

До Юлії Павлової можна звернутися за безоплатною психологічною допомогою в рамках проєкту “Точки опори” від Центру зайнятості вільних людей.

Мистецтво попри все: Олена Єрмоленко розбудовує культуру у прифронтовому Покровську

Як масштабувати бізнес за 30 кілометрів від фронту? Досвід рестораторки з Покровська Юлії Черкашиної

Що зміниться на дорогах Покровська у 2024 році? Підсумки дискусії за круглим столом