Шумне і людне місто стало назавжди пустим. Артем «Східний» розповів про Кадіївку до і після окупації
Яким Артем запам'ятав свій рідний край
Військовий згадує Кадіївку як провінційне місто, що звикло жити серед заводських труб. Це дуже впливає на ідентичність місцевих, які вміють бачити в індустріальних ландшафтах щось рідне та прекрасне.
«Для мене Донбас — це дім. Навіть, якщо я перебуваю не на Луганщині, а в Донецькій області, у мене все одно є чітке відчуття дому... Якось інакше там дихається, ніж у Києві», — говорить «Східний».
Водночас більшість мешканців Кадіївки завжди була байдужою до суспільних процесів і кольору прапорів над міськрадою. Це, на думку військового, було зумовлене вірою в те, що усі питання мають вирішувати ті, хто «на горі», а «прості люди» не мають до цього стосунку.
Довоєнна Кадіївка асоціюється у Артема із феросплавним заводом, місцевим кінотеатром та поїздками на «Донбас Арену». Найтепліші спогади — натовп робітників, що п'ють пиво після зміни й обговорюють футбол.
«Я пам'ятаю своє місто людним і шумним, пам'ятаю як автобуси відвозили робітників додому. Але після 2014-го року мій район став назавжди пустим, і звуків роботи заводів вже не було чути», — згадує військовий.
Як змінилась Кадіївка після окупації
Артем згадує, що взимку й навесні 2014-го року в місті паралельно проходили проросійські й проукраїнські акції. Але при цьому їхні учасники не відчували ворожнечі одне до одного, й без російської руки це протистояння з часом могло заспокоїтись.
Однак після того, як у Кадіївці владу перебрали російські ставленики, місто стало схожим на табір. Більша частина проукраїнських громадян з нього виїхала, а ті, хто лишилися мусили жити в умовах терору.
«Ще влітку 2014 року (росіяни) почали звільняти в'язнів з колонії. З них потім утворили підрозділ "Брянка СССР"; (...) вони не просто вийшли на свободу, а й отримали до рук зброю, отримавши повну свободу дій. Тож у місті завжди була загроза "зникнути", навіть не зважаючи на громадянську позицію», — згадує «Східний».
Незадовго після цього жителям Кадіївки довелося ховати свої машини від бандформувань і їздити на роботу на велосипедах. Зрештою, Артем констатує, що багато людей на окупованих у 2014 році територіях України приєднувалися до сепаратистів не для того, щоб захистити себе від бандерівців, а для того, щоб скористатися можливостями, які їм дає наявність зброї.
«Людина без автомата не мала ніяких прав у місті. Робота закінчилась, підприємства "стали", а людина зі зброєю могла мати все (в умовах беззаконня). (Закон сили) був єдиним, що функціонував на Донбасі, й усі так чи інакше були змушені працювати на людей зі зброєю», — розповідає Артем.
Як «Східний» пережив 8 років у окупації
Не зважаючи на важку ситуацію в місті, Артем був змушений залишатися у ньому через проблеми зі здоров'ям у батьків. При цьому він продовжував співпрацювати з українськими військовими, адже був частиною руху ультрас.
Однак у окупованій Кадіївці у Артема практично не було однодумців, з якими він би міг обговорювати наболіле. Тому зв'язок із проукраїнською спільнотою він підтримував у твітері, який продовжує вести й до сьогодні.
У 2021 році, після смерті обох батьків, Артем зміг виїхати на підконтрольну українській владі територію. А вже із початком повномасштабної війни його знання місцевих допомогло Україні активізувати підпільницький рух у Кадіївці.
«Я досі не можу пояснити (чому мене не викрили сепаратисти). Можливо, справа в тому, що у них не було чіткої структури, (...) і їм було не до 17-річного хлопця, який ходив на проукраїнські акції.
У мене, наприклад, був вчитель з правознавства, який знав про мої погляди. (...) Пізніше він вступив у луганський батальйон (сепаратистів), воював у складі другого армійського корпусу та перейшов до МГБ. Він бачив мене у місті і пам'ятав про мої погляди. Але, можливо, місцеві й росіяни думали, що "малий" перестав підтримувати Україну», — припускає Артем.
Що змінилося у Кадіївці після початку повномасштабної війни
Після 24 лютого Артем спробував вийти на зв'язок із місцевими, які могли симпатизувати Україні. Але для людей, що перебувають у окупації, надзвичайно важливо мати зв'язок із Україною. І якщо вони протягом тривалого часу не відчували його, це змушувало їх відходити від проукраїнської позиції.
«Після 2015 року у багатьох людей (на окупованих територіях) з'явилося відчуття, що їх покинули. Тому влітку 2022 року, коли я писав знайомим у твітері, що перебували у окупації, з проханням про розвідданні, вони питали мене "А навіщо? Ніхто ж усе одно не стрілятиме". (...) І лише після того, як "Хаймарси" почали прилітати у місця дислокації російських військ, ці люди почали прокидатися», — згадує Артем.
Водночас завдяки розповідям місцевих «Східний» може доволі точно відтворити ту катастрофу, що відбулася на Донбасі через примусову мобілізацію. Він вважає, що головною причиною масового і безправного забирання чоловіків було бажання окупаційних адміністрацій приховати наслідки своєї бездіяльності.
«Росія багато років виділяла кошти на підготовку резервістів у так звану ЛНР. Спочатку цю підготовку дійсно проводили, але потім збори резервістів припинилися, хоча "на папері" існував цілий штат людей, які за першим же викликом мали брати до рук зброю.
Але місцеві (сепаратистські) підрозділи спільно з російськими офіцерами, що мали їх контролювати, просто клали собі ці гроші в кишеню. А коли прийшла повномасштабна війна, бандформування злякалися перевірок і в паніці почали викрадати людей усюди, де могли їх знайти.
Ніяких медоглядів не проводили, й по документах вони не проходили. Цих людей просто кинули на штурми, й вони пропали. (...) Тому навіть росіяни вже не зможуть підрахувати точну кількість втрат чоловічого населення на окупованих територіях», — розповів Артем.
За що бореться і воює Артем
Мета усього, що робить Артем — довести місцевим, що українська влада буде кращою для Кадіївки, аніж окупаційний режим, що контролює її вже десятиліття. Зараз переважна більшість містян з тих, хто ще залишився у місті, справді підтримує Росію — не в останню чергу завдяки пропаганді.
Однак, щойно українська влада поверне собі контроль над містом і місцеві побачать, що ніхто не розстрілюватиме їх за російську мову, а натомість відкриватимуться банки й бізнеси, значна частина із них зможе переосмислити свої погляди.
«Більша частина міста мене ненавидить. Але є сотні людей, до яких вдалося достукатися і які допомогли нам отримати важливу інформацію. Дужа важко воювати за території, але не менш важко добитися лояльності людей, що там знаходяться», — переконаний військовий.
Яким «Східний» бачить своє майбутнє та майбутнє свого міста
Після деокупації Артем хотів би потрапити в рідну Кадіївку, але жити там навряд чи залишиться. Він хотів би потрапити на могили своїх батьків і максимально допомогти українській владі у інтеграції свого міста й роботі з колаборантами.
Однак, яким буде майбутнє Донбасу «Східний» не береться передбачати з огляду на те, що повномасштабна війна, на його думку, може стати кінцем цього регіону. Такі песимістичні думки охоплюють Артема, коли він іде по Краматорську й бачить у своїй уяві не лише вже пошкоджені обстрілами будинки, а й ті, які у майбутньому можуть постраждати з наближенням окупаційних військ до міста.
Свої в Telegram 
