У моєму підрозділі 95% — це шахтарі. Станіслав Асєєв про службу у 109 бригаді ТРО

Перед тим Суспільне Новини встигли записати інтерв'ю зі Станіславом про його службу та те, які мрії він має на майбутнє. Переказуємо найважливіші думки журналіста і військового.

Чому Станіслав вирішив стати піхотинцем?

У перші місяці війни, окрім участі у ДФТГ, Асєєв активно працював над промоцією Justice Initiative Fund — фонду, що займається пошуком та ідентифікацією російських військових, які вчиняли злочини.

Коли ж Станіслав упевнився, що робота фонду налагоджена, вирішив добровільно мобілізуватись. Для цього журналіст обрав 109-ту бригаду ТРО, яку також називають «донецькою». Такий вибір був зумовлений тим, що Асєєв мав у ній знайомих.

«Я обрав піхоту з багатьох причин, в тому числі тому, що я — досить активна людина. Я на два дні потрапив до штабу, поки їхав з "учебки" до своєї бригади (...). І там, коли побачили, що у мене вища освіта: "Будеш в штабі діловодом". Це жахливо для мене. Мені краще викопати десять окопів, ніж сидіти з папірцями», — розповів Станіслав.

Страх Асєєва перед Донбасом

Після звільнення з в'язниці «Ізоляція» в 2019 році Станіслав жодного разу не бував на Донеччині, і навіть не збирався цього робити.

«У мене була велика психологічна проблема: я боявся Донбасу й мені чомусь здавалось, що тільки-но я приїду у Донецьку область, як мене знову заарештують і кудись кинуть.

Я розумію що якщо я прийду до себе на позицію, де до ворога рукою подати, це не означає, що просто завтра буде знову полон. Бо це потрібні певні дії з боку ворога (...) й це не відбувається так, як відбулось зі мною в Донецьку посеред міста. Але все одно цей страх присутній, і підсвідомо я його час від часу відчуваю», — зізнається колишній політв'язень.

Асєєв, як колишній російський полонений, мав право на звільнення від військової служби. Але він зробив свій вибір на користь війська, й тепер його робота полягає в тому, щоб стримувати ворога від просування вглиб Донеччини.

Наскільки Асєєв був готовим до того, що побачить у війську?

Потрапивши на фронт, Станіслав приєднався до знайомого йому колективу. Життя у окопі не викликало у нього дисонансу порівняно із тими історіями, які він чув від друзів, що служать у його ж підрозділі.

Виявилось, що на 95% він складається із шахтарів, і що у своєму маленькому підрозділі він єдиний не представляє цю професію. Частина із них прийшла на службу ще у 2014 році, а частина має проблеми зі здоров'ям, що пов'язані з тривалою роботою під землею.

109-та бригада ТРО, як і багато інших, відчуває нестачу особового складу, яка впливає на важкість служби. Водночас Асєєв розуміє, що службу в піхоті важко «рекламувати», й у ній, скоріше за все, людей не вистачатиме завжди.

«Для мене питання (мобілізації) зводиться до якихось суб'єктивних факторів. Я не вдягнув камуфляж для того, щоб вказувати пальцем на когось і казати, що я тут, а тебе там немає. Мені в принципі байдуже, хто йде до війська, а хто не йде. Головне, що я тут і я знаю, чому я тут», — розповів військовий.

Разом із тим сумним потрясінням для Станіслава став його двомісячний досвід у навчальному центрі, який він за умовами перебування порівнює із сумнозвісною «Ізоляцією». А ще однією несподіванкою на цьому шляху для нього стало ігнорування роздобутого ним відношення при розподілі у частини. Щоправда, це вдалося виправити завдяки втручанню Генерального штабу.

Про що мріє Станіслав після війни?

У інтерв'ю Асєєв зізнався, що навіть на фронті продовжує писати. Це вдається робити в моменти, коли він не зайнятий у службових справах. Часом слова приходять до нього під час риття окопів, і тоді він їх запам'ятовує, для того, щоб пізніше зберегти у чернетці.

У своєму майбутньому творі Станіслав розмірковує про свою ще довоєнну мрію — пробігти з перервами велику дистанцію від Києва до Лісабону. Така мрія з'явилася у нього ще під час перебування в полоні, і здійснити її журналіст планував у 2023 році. Але через війну ідея цього забігу стала для Асєєва його «небесним Єрусалимом», і письмо допомагає підтримувати віру в неї.

«Для мене настільки важливий фінал (книжки). Для мене важливий процес того, що я роблю просто зараз. Можливо, я не допишу цієї книжки і ніколи не добіжу до Лісабону...

Але так само думав я і в полоні, що ніколи звідти не вийду. Бо тоді в мене були такі часи, що все не мало ніякого сенсу. (А зараз) стопка паперів, які я написав, стала книжкою "Світлий шлях", яку переклали на 12 мов світу», — розмірковує Асєєв.

Шумне і людне місто стало назавжди пустим. Артем «Східний» розповів про Кадіївку до і після окупації

Встигла отримати український паспорт у Донецьку. Хронологія початку війни в історії Альони Тапол

Російська ФАБ-3000 вбила десятки людей у бункері на “Азовсталі”. Один з них — боєць Олег “Болгарин”