Взяла за основу наскельні малюнки. Як у мешканців Волноваського району з’явилася власна вишивка
Історія війни Людмили Савченко
До повномасштабного вторгнення російських окупантів Людмила Савченко працювала у Київській школі мистецтв викладачкою народного вокалу та фольклорного ансамблю, тож 24 лютого жінка знаходилася з чоловіком та маленькою дитиною у столиці.
“Пам’ятаю що я прокинулася о п'ятій ранку. Чоловікові подзвонив його батько, сказав що почалася війна і нам потрібно збиратися. І в цей момент я почула вперше у своєму житті звуки сирени…
Чоловік зібрався й пішов на вулицю шукати найближче бомбосховище, щоб ми могли спуститися у безпечне місце. Я в цей час збирала речі першої необхідності і продукти. Пам’ятаю — було страшно і я дуже хвилювалася за дитину.
На жаль, ми не могли просто виїхати з міста, бо наше авто було в селі, неподалік від Києва. Тому ми готувалися до того, що залишатимемося в Києві…
Найрідніші люди — родина Людмили Савченко
Так у зборах речей, документів та пошуках укриття у нас минув ранок. А в обід нам зателефонували друзі, сказали, що їдуть своєю машиною у село і можуть забрати нас. Завдяки їм, пізно ввечері, ми виїхали. Ми бачили як щось над нами летить, чули звуки вибухів… Київ і траса стояли у заторах. До села у бік Черкаської області нам їхати 130 кілометрів, зазвичай цей шлях ми долали за 2-2,5 години, а ми їхали дуже довго… Я пам’ятаю, як ми виїздили з Києва — було дуже багато зустрічного транспорту. Тоді ми були в паніці, нічого не розуміли, сумнівалися, що обрали правильний шлях для евакуації. В селі було спокійніше, проте все одно страх не полишав — давали простір для жахів звуки винищувачів, які всю ніч літали над нами, від них прокидалася дитина.
В селі у чоловіка ми пробули близько тижня. І цей тиждень був сповнений жаху… У цей час тривали важкі бої у Волновасі, окупанти дуже швидко просувалися… Дійшли і до мого рідного села Златоустівка. В селі тоді залишалися мої і мама, і тато, й багато рідних. Я тоді була у відносній безпеці, а мої батьки — у великій небезпеці… Я дуже сильно хвилювалася, бо з ними зник зв’язок. Ми не знали чи живі вони, чи ні”, — згадує початок повномасштабного вторгнення пані Людмила.
Через плітки про те, що російські війська планують підірвати дамбу, яка була неподалік від села, де перебувала родина, чоловік пані Людмили вирішив евакуювати рідних до Німеччини.
“До кордону ми їхали дні три… Перериваючи дорогу вночі через комендантську годину. Їхали трьома автівками, з нами були родичі чоловіка з дітками.
До Німеччини ми прямували через Угорщину й Австрію. В Угорщині біля кордону зупинялися переночувати у наметі, який встановили угорські волонтери. Там нас нагодували й надали гуманітарну підтримку.
Це була важка дорога, особливо для дітей, та ще й накривали постійні хвилювання за рідних у Златоустівці, з якими так і не було зв’язку”, — ділиться переселенка.
Про те, що батьки Людмили живі жінка дізналась лише за місяць після евакуації до Німеччині — їй з тимчасово окупованої Златоустівки зателефонувала хрещена, яка живе неподалік від батьків. Пізніше мамі Людмили вдалося виїхати з окупації. Нині вона у Німеччині разом з донькою.
Вишиваний код Волноваського району
Одним із символів української ідентичності та прагнення до свободи й визволення є вишиванка. Та, на жаль, не всі українці можуть її вдягнути через те, що вимушені жити під дулом автоматів російських солдатів на окупованих територіях, приховуючи свою ідентичність через страх. Важливо зазначити, що незліченну кількість культурних скарбів, у тому числі автентичних вишиванок, було знищено під час ворожих обстрілів.
“Наші пращури читали вишиванку, як книгу, тому що кожен символ в орнаменті носить своє сакральне значення. Це не просто ромби, гілки та спіралі — ці фігури створювались десятками століть. Майстрині нитками малювали свою долю, відтворюючи її на полотні.
У Волноваському районі для вишивки не було кількох певних традиційних кольорів, наші бабусі брали ті кольори, які бачили у природі, тому наша автентична вишиванка є різнобарвною”, — розповідає Людмила Савченко.
Людмила Савченко та Дмитро Лубінець
Майстриня з дитинства цікавилась українською культурою, вивчала традиції, пісні, обрядову спадщину Донеччини. До речі, у створенні “Волноваської оберегової вишиванки” пані Людмила надихалася роботами майстринь з Волноваського району кінця ХІХ - початку ХХ століть.
“Вишиванка Волноваського району була створена на основі елементів, які вишивали наші бабусі, в тому числі завдяки роботам моєї бабусі, яка вишивала рушники. Також я надихалася працею Надії Дорогої — почесної краєзнавиці Донеччини з Благодатного Волноваського району, Вона відкрила музей рушників і видала дві книжки — “Історія селища Благодатне” та “Рушники Донеччини з бабусиної скрині”.
Надія Дорога
У Донецькій області зазвичай вишивали “рослинні рушники”. Тобто серед орнаментів були популярні такі елементи — дерево життя, дуби, колос, маки, ромашки, барвінок, волошка тощо. Польові квіти зазвичай вишивали у вазонах”, — розповідає майстриня.
Проте до Волноваської вишиванки увійшли не лише рослинні орнаменти, а й навіть наскельні малюнки.
“У нас у Волноваському районі є річка Суха Волноваха. І от в одній із її балок знайшли печеру з наскельними малюнками. Ці орнаменти я взяла за основу схеми Волноваської вишиванки. Йдеться про елементи, які йдуть по краю вишивки — “берегиня” і “хрест”. Ці два малюнки я взяла саме з цієї печери”, — розповідає пані Людмила.
Також у вишивці міститься закодована назва міста Волноваха. З усіма елементами Волноваської вишиванки можна ознайомитися тут:
Свої в Telegram 
