Були певні — з драмтеатром нічого не станеться. Свідчення для Гааги про авіаудар та бої у Маріуполі
Що відбувалося у Драмтеатрі напередодні теракту?
До початку повномасштабного вторгнення Сергій Забагонський працював у Маріупольському драмтеатрі 19 років. Під час облоги міста він разом із дружиною стали комендантами театру, де керували всіма процесами. Нещодавно у нього взяли свідчення представники Гаазького трибуналу.
Під час перших тижнів облоги Маріуполя Драмтеатр став одним із волонтерських хабів, що став домом для майже двох тисяч цивільних. Сергій свідчить, що за тижні, що минули від початку війни й до теракту 16 березня саме стільки людей зробило запис у зошиті про своє перебування в будівлі театру. Крім того, в один із днів кухар Михайло, який годував мешканців Драмтеатру, приготував 1500 порцій їжі, але їх виявилося недостатньо.
Вже тоді волонтери намагалися знаходити будь-яку їжу та гігієнічні засоби, яких потребували мешканці театру. Зокрема, її вимінювали на алкоголь та тютюн, запаси яких накопичили в Драмтеатрі. Однак вже у березні в місті було проблематично знайти питну воду, через що людям доводилось користуватися технічною. А це разом із мінусовою температурою призводило до захворювань.
«Було дуже важко забезпечити (нормальне харчування), але ми примудрялися привозити рибу, сосиски глибокої заморозки... У нас (в Драмтеатрі) були дві морозильні камери, в яких ми зберігали їжу. Саме цією заморозкою ми потім годували людей, що збиралися для видачі харчування: в першу чергу дітей, жінок та старих. Думаю, цього мало вистачити, щоб вижити», — розповідає Сергій.
Водночас у Драмтеатрі працювало суворе правило: до цього простору ні за яких умов не допускали військових — для того, щоб не наражати на небезпеку цивільний об'єкт. Також на вході в театр чергували охоронці, які впускали до будівлі лише перевірених людей. А для того, щоб потрапити новим, вони мали отримати спеціальний дозвіл.
«Я був на 100% впевненим, що нічого з драматичним театром не станеться. У нас щоранку була планірка (...), і одного дня хтось запропонував зробити напис «ДЕТИ» — великими літерами, щоб їх було видно з літака. Хоча деякі люди говорили, що не варто цього робити, адже це приверне зайву увагу до драматичного театру. Інші ж, зокрема я та моя дружина, схилялися до того, щоб зробити цей напис.
У мене навіть питали: "Сергію, як ти думаєш, а що з нами буде?" "Все буде добре", — казав я, — "все буде чудово, тому що ми зробили написи «ДЕТИ». Уявіть, якщо (росіяни) підірвуть драматичний театр, то який це буде мати світовий резонанс?" Виявилося, що я помилився», — згадує комендант будівлі.
16 березня в момент вибуху Сергій разом із дружиною Євгенією перебував всередині Драмтеатру. Вибух він запам'ятав як момент, у який в нього полетіли протипожежні двері, а за мить від вибуху зникло денне світло й усе перетворилося на темряву.
Тепер Сергій живе у Чехії, і найбільшим його бажанням є дочекатися суду над винними у теракті. Хоча водночас він розуміє, що через надані свідчення його життя під загрозою.
Спогади про бої за Маріуполь
У відео двоє командирів-азовців розповідають про березневі бої за Маріуполь. На тоді українським військовим вже було дуже важко зупиняти агресора на підступах до міста через нестачу особового складу.
«Протягом усіх 86 днів оборони Маріуполя кожен день був пам'ятним. Я сам з Маріуполя, це моє рідне місто. І коли твоє рідне місто рівняють із землею, коли по тих місцях, де ти раніше гуляв, валяються гори трупів цивільних... коли розбиті будинки всі горять...
Люди до цього були, як люди: жили нормально собі, щось робили. А під час облоги вони почали виглядати, як бомжі, і були змушені їсти собак. Це жорстоко, але такими були реалії життя», — згадує боєць «Сток».
13 березня російський підрозділ вперше зміг закріпитися в місті — у п'ятиповерховому гуртожитку на Граверному провулку. Ця позиція потенційно могла «розрізати» сили оборонців Маріуполя, тож протягом наступних днів підрозділ «Стока» намагався ліквідувати групу росіян, попередньо вивівши з ладу БТРи, на яких росіяни заїхали під саму «Азовсталь». Зрештою, значна частина цієї групи загинула, а невелику кількість евакуювали на бронетехніці.
Інший пам'ятний бій, який згадує «Мангуст», стався тоді, коли його відділення з восьми бійців викликала на підмогу рота, яку російські військові оточили в школі. Під'їхавши до цього місця, «азовці» побачили три БТРа, які «розбирали» будівлю.
Вступивши в бій, військовим вдалося знешкодити одну машину, і зрештою пройти в будівлю школи. В ній виявили цілу роту бійців зі значним спорядженням, яке дозволяло їй ліквідувати ворога самостійно. Однак через погану підготовку вони були дезорієнтованими й не знали, що робити. Після цього випадку «азовці» почали утворювати зведені підрозділи з іншими оборонцями міста, щоб допомагати їм своїм досвідом.
«Я дуже кайфував (під час оборони Маріуполя) від того, що прийшов час показати себе тим, ким ти хотів бути і яким ти став. Довести, що ти достойний командир групи, і що коли на тебе дивляться твої підлеглі, то вони беруть з тебе приклад.
Я завжди розумів, що є доля і від неї нікуди не дінешся. Воно працює, і я з цим йду, мабуть, усю війну. Раніше я відхрещувався від цього, але згодом зрозумів, що саме це (воювати) я вмію робити найкраще. Точно знаю, що це моє, це у мене в крові, і, мабуть, для цього я і був народжений», — ділиться 51-річний «Мангуст».
У середині квітня він отримав поранення під час мінометного обстрілу. І згодом, виходячи на Азовсталь, думав, що вже не повернеться додому, про що сказав навіть дружині та дітям. А тепер він мріє про те, щоб знову потрапити до Маріуполя — у складі штурмових груп, що деокупують місто.
Як зберегти пам'ять про події в Маріуполі?
Незабаром після закінчення боїв за Маріуполь ініціативна група його мешканців почала працювати над проєктом «М86. Літопис оборони Маріуполя». За словами Вікторії Тітової, він народився із бажання зафіксувати усе, що відбувалося в Маріуполі під час облоги.
Проєкт зібрав усю доступну інформацію про бої у місті й верифікував її завдяки свідченням звільнених з полону військових. Отже, завдяки «Літопису» кожен може відтворити для себе ці події.
Інша важлива й необхідна ініціатива — акції на підтримку військових, що вже два роки перебувають у полоні. Ними опікується Катерина Прокопенко, дружина командира «Азову». Вона нагадує, що російський полон — це щоденні тортури, і що цивільні можуть зробити цю проблему більш видимою.
«Хотілося б вірити, що коли хлопці повернуться з полону, вони побачили, як ми їх підтримували й цю суспільну єдність. Їм буде приємно, що їх не забували весь цей час, поки вони були в тиші, в невідомості, в якомусь в тотальному пеклі. Ми намагаємось нічого там не розкачувати й не робити нічого противладного. Ми єдині з координаційним штабом та іншими державними інституціями. Ми просто виходимо, щоб світ побачив, що ми чекаємо. Цими акціями ми просимо світ нас підтримати й долучитись до звільнення героїв», — пояснює Катерина.
Свої в Telegram 
