За 5 днів дві фільтрації і 20 блокпостів росіян. Микола Жульов евакуювався з Маріуполя на велосипеді
Об'єм речей, який я міг забрати, приблизно 120 літрів
Неабиякі пригоди чекали на маріупольця, який вирішив їхати з-під ворожих обстрілів. Шлях був таким: перший день — з Маріуполя до Портовського, другий — з Портовського до Мангуша, третій — з Мангуша до Новомлинівки, четвертий — з Новомлинівки до Оріхова, а п'ятий — з Оріхова до Запоріжжя.
Микола Жульов виїхав з рідного Маріуполя 27 березня 2022 року, позаяк через обстріли вже неможливо було залишатися.
Збір маріупольських велосипедистів до війни
“За місяць повномасштабної війни я побачив багато жахів у Маріуполі: від безкінечних прильотів по цивільних будинках, до пожеж і купи жертв. Чому я вирішив їхати? Тому що почалася вже перестрілка з обох боків у центрі міста. А ми мешкали посередині”, — розповідає Миколай.
Ворожі обстріли Маріуполя
Чоловік жив у Маріуполі з мамою та 90-річною бабусею. Каже, попри обстріли, майже не сиділи в підвалі, а залишались у власній квартирі на другому поверсі триповерхового будинку. Родина не хотіла кидати квартиру через мародерів, які вже тоді грабували будинки.
Були постійні проблеми з водою, але їжу вдавалось добувати, ходячи в найближчий зруйнований супермаркет.
Мама залишилась в Маріуполі, оскільки 90-річна бабуся не перенесла б складну дорогу. Микола підкреслює, що саме через свій досвід велосипедних походів був впевнений у власних силах — що якось вдасться виїхати на велосипеді.
“Збиратися було не важко, я в принципі знав все, що мені потрібно для виживання. Зібрав якийсь елементарний легкий одяг, речі. У мене були такі зручні туристичні сумки для велосипеду. Об'єм, який я міг везти — це приблизно 120 літрів — такий об'єм сумок. Все, що туди влізло, те завантажив, і поїхав”, — розповідає маріуполець.
Микола Жульов
“Фільтраційні пригоди” маріупольського велосипедиста
Микола Жульов виходив з Маріуполя з сусідом, його дружиною та їхньою п'ятирічною дочкою.
“Ми йшли пішки й намагалися триматися разом. Десь 12 кілометрів дійшли до Портовського. Одразу за містом вже стояв перший російський блокпост, де ретельно перевіряли документи та речі. Деяких чоловіків роздягали до поясу — дивились сліди від броніків та прикладів”, — згадує велосипедист.
У Портовському маріупольці залишились на ночівлю в спортзалі місцевої школи, а зранку відправились до Мангуша.
“Дружину й дочку сусіда забрала попутка, а ми з ним пішли пішки до Мангуша. Тобто я везу велосипед перед собою, а сусід йде з наплічником. І тут нас зустрічають російські солдати, питаю, хто ми та що. Ми все розказали, а вони нам: “Поїхали з нами”. Відмову не прийняли, а, погрожуючи автоматом, змусили їхати. У них була вантажівка, куди я закинув свій велосипед, і довелось їхати”, — ділиться Микола.
Руйнації Маріуполя. Ворожі обстріли будинків
У Мангуші маріупольців відвезли на наступну “фільтрацію”, де окупанти мали до велосипедиста доволі абсурдні претензії й підозри.
“На мені була тельняшка, тому що було прохолодно, і це єдине, що у мене було одягнути. Вони (окупанти — Свої) сказали, що, якщо на мені тельняшка, то це означає, що я військовий. Мені на той момент було 32 роки, я перед велосипедним сезоном трішки схуд. Мого сусіда відпустили, а мені тицьнули в спину автоматом, і сказали: “Пішли!”. Вони переглядали всі речі й поводилися, як мавпи. Я думаю, що це були “ДНРівці””.
У слідчого була група людей, яких теж в чомусь підозрювали. Микола каже, що в його присутності одному хлопцю надягли пакет на голову й кудись повели. Тоді стало по-справжньому страшно.
“Дивно було, що нам віддали телефони, і я встиг видалити переписки. Зв'язку вже не було, тому вони не могли підтягнути переписки у соцмережах. Слідчий дав мені якусь бумагу, щоб я підписав, і мене відпустили. На вулиці мене чекали мої попутники — сусід з родиною. Ночували ми у дитячому садочку з якимись зеками”, — каже Микола Жульов.
Далі попутники поїхали з волонтерами, а Микола на велосипеді до наступного блокпосту й до Розівки, а потім до Старомлиновки. Місцеві жителі допомогли велосипедисту — запропонували їжу й ночівлю. А далі був шлях до Оріхова.
Далі на шляху маріупольця було ще 19 ворожих блокпостів.
“Десь просто перевіряли документи, десь роздягали й перевіряли всі речі. На одному з блокпостів були чеченці, яким потрібні були мої велосипедні ботинки. Але у них була певна особливість — спеціальній металевий шип у підошві, пристосований до педалей велосипеду. Тобто ходити в них незручно. Я показав, що просто ходити в них не вийде, і мені взуття залишили. Тобто, якби не цей шип, то я би поїхав босоніж, тому що чеченцям треба було взуття…”, — згадує велосипедист.
Збір велисипедистів. Маріуполь
Далі були мінні поля, через які Миколі вдалося проїхати успішно. На Оріхові був перший український блокпост.
“На українському блокпосту не доглядали, не роздягали, а тільки запитали звідки я. Я сказав, що з Маріуполя. Там був такий військовий років під 60. Він сказав: “Все окей, тільки поспішай, бо у нас після 18 вже комендантська година. На наступному оріхівському блокпості мене вже взагалі не перевіряли ніяк. Кажуть, їдь, ми за тобою з дрона вже годину спостерігаємо, ти нікуди не звертав, і з тобою вже говорили на першому блокпосту, то їдь собі”.
В Оріхові маріуполець переночував у місцевій школі, яка ще на той момент була ціла, а на ранок поїхав у Запоріжжя.
Микола Жульов
Привітне Запоріжжя
Микола Жульов каже, що Запоріжжя майже нічим не відрізняється від Маріуполя — привітні люди, які надали прихисток, й жити тут доволі комфортно.
“Єдине, що в мене поки робота не постійна. Я часто підпрацьовую веломеханіком, але це більш сезонна робота. Мені взагалі не треба було ніякого часу для акліматизації — тут все схоже на Маріуполь, тільки що більш занедбане й моря немає. Розумієте, в Маріуполь останніми роками вкладали багато грошей — місто дуже стрімко розвивалося. Просто сяяло до початку повномасштабної війни. Я був приємно здивований настроями запоріжців, бо тут майже всі з активною проукраїнською позицією, попри те, що говорять російською мовою. У Маріуполі, за моїми спостереженнями, в середньому половина людей підтримували сепаратистів. Дуже багато моїх знайомих ходили на так званий референдум. Ну, але це лише моя думка, яка не може бути експертною”, — говорить Микола.
Мама з бабусею й досі залишаються в Маріуполі, в їх старому будинку, в який прилітало три танкових снаряди — з 24-х квартир, на щастя, лише дві розбиті.
“Їм зробили дах на будинку. Вони вимушені були відшукати російські документи, щоб зберегти житло, бо інакше вигонять. Це, так звана, відома націоналізація. Кажуть, що зараз росіяни там будують нові квартали. Але місто там заточене на металургійний комплекс, який повністю зруйнований. Куди вони всіх тих людей, яких навезли з росії, будуть влаштовувати на роботу? Це, напевно, буде гетто. Жити там, як біологічний організм, можна, але як громадянин — ні. Ходити й тиснути руку людям, які тобі на голови кидали бомби, я не знаю, як це можливо. Я б не міг з цим змиритись”, — говорить Микола Жульов.
Велосипедні прогулянки
Втім, чоловік підкреслює, що далеко не всім переселенцям щастить влаштуватися на підконтрольній частині України й знайти роботу. І повністю можна зрозуміти пенсіонерів, які залишились в окупації заручниками війни.
Свої в Telegram 
