Пережили окупацію й деокупацію Стельмахівки — там не залишилось людей. Історія Михайла Гречаного

Російська окупація

До повномасштабного вторгнення в Стельмахівці мешкало близько 500 людей. В самій Коломийчиській громаді, до складу якої входить Стельмахівка, 3000 жителів.

До війни жили добре: будувалися, розвивалися, модернізували школу — вона трішки не дожила до свого сторіччя. Ворог повністю розбив її. Раніше наше селище процвітало, так можна сказати. Робочі місця у людей були — фермерські господарства давали роботу

“З березня 2022 року наше село було в окупації. З березня по травень окупанти тихо заходили, спілкувались з людьми, шукали наших військових. А потім вже 13 травня вони офіційно заїхали до нас в село двома “Уралами”. Особисто до мене під'їхала машина з буквою “Z”. Без всяких дозволів вони зі зброєю і в балаклавах зайшли на подвір'я, сіли за комп'ютер, стали щось шукати й перевіряти дані. Чотири людини їх тоді приїздило”, — розповідає Михайло Гречаний.

Михайло Гречаний Автор: фото надане Михайлом

Деяка кількість окупантів ходила по будинкам. Домівки, що були зачинені, взламували й забирали всі цінні речі, в тому числі й побутову техніку, інструменти тощо. Ексголова сільради каже, що окупанти погрожували його брату, змушуючи вступити до лав поліції “ЛНР”.

“Висіла карта України у батьків, вони її зірвали й пошматували — залякували всіх. Мене забрали до адмінбудівлі, шукали атовців. Зайшли в приміщення сільради і теж позривали українську символіку, помалювали на ній букви “Z” і забрали з собою. Потім пішли прямі погрози, вони шукали інформацію по бійцям, кого нагороджували, кому що давали, але ми всю інформацію знищили”, — згадує Михайло.

Розбита школа у СтельмахівціАвтор: фото з відкритих джерел

На той момент Михайло Гречаний працював головним спеціалістом старостинського округу.

“Вони шукали всю інформацію на кожного жителя, й вимагали від мене, щоб я її надав, але я сказав, що такої інформації не маю. Отримав від них по обличчю. Пізніше пропонували роботу — очолити нашу школу, я відмовився. Потім щось вигадали, якусь посаду “з організації життєзабезпечення населених пунктів”. Я теж відмовився. Частково мені пощастило, що інша людина туди влізла й від мене відстали, а то невідомо чим би все завершилось, якби не деокупація”, — каже Михайло.

Жити в окупації було складно, розповідає староста, але залишались з надією на деокупацію. У батьків був город й домашні тварини, за рахунок яких родина деякий час протрималась.

Бойові дії в Стельмахівці

Приблизно через пів року українські війська пішли в контрнаступ. Ворог почав щільно обстрілювати цивільне населення, й місцеві жителі почали терміново виїздити зі Стельмахівки.

“Наш населений пункт знаходиться якраз на межі Харківської області і при контрнаступі Збройні сили вигнали ворога. Ми опинились приблизно на лінії бойового зіткнення. Ми були з батьками й дітьми, часто ховались від обстрілів в погребі. Для дітей така ситуація була вкрай небезпечна”, — каже Михайло Гречаний.

Перший ворожий снаряд прилетів десь 4 жовтня, коли ЗСУ були вже поруч. Російські війська тоді відійшли на лівий берег річки Жеребець, а правий залишили. Вкопані ворожі танки стояли з лівого берега в Стельмахівці. Почалися ще частіші й фатальніші ворожі обстріли.

Після деокупації СтельмахівкиАвтор: фото з відкритих джерел

За словами Михайла, половина жителів села виїхала на окуповану росією частину Луганщини — в бік міста Сватове. 13 жовтня родина Михайла Гречаного виїхала на підконтрольну частину України.

Як нам передали, у окупантів була таке правило: знищувати всіх українців, хто залишився, бо, за їх логікою, “нормальні” вже виїхали на окуповану частину Луганської області — під владу росії. А в селі залишились одні українські націоналісти

“У багатьох людей на той час уже житла не було… все розбито. У нас в селі був важко поранений хлопець із ЗСУ, його евакуювали, то я відправив і дружину з дітьми. Сам їхав вже пізніше, з іншими жителями села. Були часті осінні дощі — дорога розмита, тому нам довелося залишити посеред дороги своє легкове авто й пересісти в “пікап” до хлопців, які нас вивезли на підконтрольну частину України”, — розповідає колишній староста громади.

Стельмахівка, якої немає

Половина мешканців громади виїхала в російську окупацію. Приблизно 25%, каже Михайло Гречаний, на підконтрольну частину України, а 25% жителів за кордон.

Складно уявити, що менше ніж за пів року під дією цілеспрямованої російської пропаганди люди, що все життя прожили в Україні, повірили брехливому російському телебаченню, не маючи доступу до дійсної інформації. Тож, евакуюючись, обрали окупацію.

Дуже добре працювала російська пропаганда. Людей встигли зазомбувати, що прийдуть українські націоналісти й почнуть всіх катувати та вбивати. А українського телебачення й радіомовлення сім місяців в нашій громаді не було

“У нас майже всі жителі вірили в Україну і були за Україну, але через два-три місяці інформаційного вакууму та перегляду російського отого ТВ вони вже самі почали сумніватись… Вони почали думати, що, можливо, по тому ТВ їм говорять правду. І кожен день їм "заливали" в голови, які погані “укронацисти” і як з ними треба боротися. Їм розповідали, що поблизу стоять якісь найманці, які всіх ґвалтують і катують. Тому люди були перелякані, зазомбовані й поїхали туди, в окупацію”, — ділиться Михайло.

Евакуація із Стельмахівки, жовтень-листопад 2022Автор: Денис Христов/Facebook

Евакуація із Стельмахівки, жовтень-листопад 2022Автор: Денис Христов/Facebook

Населені пункти, що знаходилися в “сірій зоні”, в тому числі й село Стельмахівка, зруйновані практично повністю. Зараз, говорить Михайло, в громаді залишається не більше п'яти умовних людей.

Коли ми вже виїхали, там ще залишалися люди, і вони бачили, як горіла наша школа. Ворог до останнього розстрілював її з танків. Зараз повністю зруйнований будинок культури, сільрада. Та, власне, все… за останні пів року зі Стельмахівки немає в мережі ані фото, ані відео, бо там ніхто не залишився

Наразі Михайло Гречаний з родиною мешкає на Черкащині, але працює дистанційно у Коломийчиській сільській військовій адміністрації начальником відділу земельних відносин, архітектури та житлово-комунального господарства.

«Янголи Спасіння» допомагають виїхати з прифронту. Як записатися на евакуацію

Шанс повернутися з поїздки — 50 на 50. Як волонтери допомагають людям на прифронтовій Донеччині

Тепер ношу в собі уламки “русского мира”. Анатолій Годун про волонтерство на прифронтових територіях