Тепер ношу в собі уламки “русского мира”. Анатолій Годун про волонтерство на прифронтових територіях
Початок волонтерського шляху
До повномасштабної війни Анатолій Годун спільно з дружиною тримали кондитерську у Харкові. Напад російської армії змусив чоловіка евакуювати свою родину — 28 лютого він вивіз рідних з міста, купив у Чернівцях “бус” та повернувся до Харкова займатись евакуацією людей на кордон з Румунією. Так, за словами пана Анатолія, і почався його волонтерський шлях.
“Ми евакуювали людей з прифронтових територій у Харкові — вивозили поранених і тих, які ховалися від обстрілів у підвалах. Пізніше, у липні 2022, перемістився до Бахмута, адже у Харкові з’явилося багато інших волонтерів, тому в моїх послугах потреба відпала. Відтоді я залишився працювати на сході України”, — каже волонтер.
БФ "Волонтери від Бога"
У моїй голові залишився уламок від ворожого снаряду
Кожен виїзд на прифронтові території небезпечний для життя та здоров’я волонтерів, які допомагають людям, котрі відмовляються від евакуації й мешкають там.
“11 вересня 2022 я дістав важке поранення і до 15 січня 2023 проходив лікування та реабілітацію. Російські окупанти обстріляли наш пікап протитанковою ракетою неподалік від Курдюмівки. Там був такий момент, що зранку цей поворот був нашим, а ввечері, коли ми там якраз їхали, його вже захопили вороги… Нашим довелося відступити на 500 метрів. Тоді фронт рухався дуже швидко, зміни відбувались майже щогодинно. І ми цей момент якось упустили та заїхали на окуповану росіянами територію десь на 300 метрів. Ну, влучила ракета, отримав чотири уламки — два в голову, один в ногу й один в руку. Втратив повністю зір. Слава Богу, наші нас потім евакуювали та врятували наші життя.
У лікарні я півтора місяця перебував на межі життя та смерті. Весь цей час зі мною були мої рідні і близькі. Дяка Богові, я вижив, а з часом і зір відновився. Проте у моїй голові й досі лишається один уламок від ворожого снаряду, не виходить дістати. Тому я жартома називаю себе “носієм частинки руського мира”... Тож наслідки російської агресії я, м'яко кажучи, відчув на собі”, — згадує волонтер.
Анатолій Годун
Анатолій зізнається, що лежачі в лікарні після поранення, реанімації та трепанації, він був впевнений, що не повернеться до волонтерства на лінії фронту, проте доля вирішила інакше.
“Я вірю в Бога і вся наша команда сповідує Ісуса Христа як Господа і рятівника свого. Я розумію і те, що він не просто так зберіг мені життя. Коли я вже вижив і став на ноги, я не можу опускати рук і мушу продовжувати робити свою справу.
Я повернувся до волонтерства, зібрав нову команду і почав знов виїздити на фронт, хоч і не був впевненим, що мого здоров’я на це вистачить. Проте попри пластину в голові, я почуваюся абсолютно здоровим і продовжую їздити у найгарячіші точки фронту. Наприклад, до Бахмута ми їздили до останнього, у нас там навіть була “база”, яку ми релокували до Костянтинівки. Зараз, крім Костянтинівки, у нас є “база” і у Дружківці. Ще своєю допомогою ми охоплюємо території від Серебрянського лісництва на Луганщині до Вугледара на Донеччині. Наша команда, так би мовити, працює “позмінно” — я працював три тижні на благодійних місіях, а зараз повернувся до родини в Івано-Франківськ”, — ділиться волонтер.
Як живуть люди на прифронтових територіях
Чоловік зазначає, що ситуація у прифронтових населених пунктах дуже важка і навіть критична.
“Візьмімо, наприклад, Вугледар. Я не розумію, як там залишаються жити люди, чому вони залишаються під постійними обстрілами з усіх можливих видів озброєнь: КАБи, ФАБи, “Гради”, міни, скиди з дронів тощо... Люди можуть не виходити з підвалів по три дні.
Проте хочу зауважити, що попри важкі умови та щільні обстріли, й до такого життя люди змогли пристосуватися. Про це свідчить той факт, що за останні кілька місяців там не було загиблих. Якщо порівнювати з Сіверською громадою, там раніше було легше, ніж у Вугледарі. Але останній місяць там так само жорстко, як у Вугледарі. І там кожного тижня є в середньому від 2 до 5 загиблих”, — розповідає чоловік.
Анатолій зазначає, що мешканців, які чекають на “русский мир” видно одразу, вони переважно навіть і не приховують своїх проросійських поглядів.
“Переважно у прифронтових населених пунктах залишаються жити люди старшого покоління. Ми приїздимо туди не просто як християни, ми приїздимо як українські волонтери, і ми щоразу говоримо мешканцям: “Ви — частина нашої країни, і ми не залишимо вас”.
Анатолій Годун, керівник БФ "Волонтери від Бога"
Іноді нам може трапитись людина, яка відверто чекає на окупацію та під час ворожих обстрілів каже “це наші стріляють”. Або вигадує фантастичні історії про українських військовослужбовців, нібито вона сама бачила, що ті з міномета по місту гатили тощо. Таку маячню можуть розповісти, там така "каша" у голові… З такими людьми ми намагаємося не спілкуватися, проте гуманітарну допомогу продовжуємо привозити. Я вірю, що колись такі люди, в тому числі й завдяки нашій турботі про них, можуть змінити свою думку на протилежну. Адже після Перемоги вони залишаться жити на цій українській землі і продовжать бути частиною нашої країни.
Також під час благодійних місій волонтери фонду “Волонтери від Бога” звертаються до мешканців прифронтових територій з проханням прийняти Бога у своєму серці та покаятись у гріхах, адже кожна хвилина у таких обставинах може бути останньою”, — зазначає волонтер.
Свої в Telegram 
