Несанкціонована героїня. Фрагмент з нової книги Олени Стяжкіної «Стигма окупації»
Книга «Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х років», яку видавництво «Дух і Літера» видрукувало влітку 2019 року, розповідає про війну та неспроможність людей осягнути окупаційний досвід як у момент його проживання, так й у перші роки після вигнання нацистів.
Авторка Олена Стяжкіна – докторка історичних наук, провідна наукова співробітниця Інституту історії України НАН України, членкиня виконавчої ради PEN Ukraine, у 1993-2015 роках професорка Донецького національного університету.
Олена Стяжкіна
«Це історія нелінійності досвіду війни, викладена некодифікованою мовою самих жінок, одна з яких шукала для себе канонічної героїчної біографії, друга сміливо й відчайдушно боролася за виживання, а третя – рятувала інших без огляду на ризик покарання нацистською або радянською владою», – йдеться в анотації до книги.
Видання є ґрунтовним історичним дослідженням, в якому опрацьовано сотні документів. Але ці документи говорять до читача не мовою цифр і дат, у них – людські характери, думки і настрої, це листи і щоденники, тобто, речі, які ми самі хаотично множимо щодня.
Книга порушує важливу і донедавна замовчувану тему життя в окупації під час Другої світової війни. Ігнорування цієї теми сьогодні відчувається особливо гостро, коли частина територій України знову тимчасово окупована. Тож «Стигма окупації» є не просто цікавою роботою на досі рідкісну тему, а і книгою, що може допомогти з усвідомленням нинішніх реалій.
Публікація фрагменту четвертого розділу книги «Список Бірюкової: каторга vs вдячність громади» стала можливою завдяки люб’язному дозволу генерального редактора видавництва «Дух і Літера» Леоніда Фінберга та Олени Стяжкіної.
Ми опустили у цій публікації примітки і посилання, розраховуючи, що ви захочете ознайомитись із книжкою. Придбати її можна на сайті видавництва «Дух і Літера», надіславши замовлення на електронну адресу [email protected]
***
Документальний контекст (фрагменти для розуміння історії героїні)
10 вересня 1943 року нацистів було вигнано із Маріуполя. 19 жовтня 1943 року за обвинуваченням у «зраді Батьківщини» Маріупольським УНКДБ було заарештовано двадцятидев’ятирічну завідувачку лабораторії рибно-консервного комбінату Єлизавету Бірюкову. У відомостях про арешт біографію Бірюкової було зафіксовано так: народилась 1914 року, походила з родини робітника, але сама значилась як «службовець», була українкою, мала вищу освіту, сімейний стан записаний як «самотня» […]
Слідство було завершено 21 січня 1944 року, а 16 лютого того ж року в м. Сталіно відбулося закрите засідання військового трибуналу Сталінської області, у ході якого матеріали слідства було прийнято як неспростовні […]
Військовий трибунал, «враховуючи всі обставини справи, вирішив що до Бірюкової може бути сповна застосована санкція статті 54-1 «а».
Статті 54-1–54-14 КК УРСР 1927 і 1934 рр. (аналог ст. 58 КК РРФСР) фіксували комплекс складу злочинів, що передбачали відповідальність за «контрреволюційну діяльність», «зраду батьківщини» […]
Єлизавету Бірюкову засудили на каторжні роботи строком на 20 років, поразкою у правах та засланням на 5 років із конфіскацією майна. Вирок не підлягав оскарженню та касації. Однак цей вирок не влаштував містян, які почали вимагати перегляду справи у бік пом’якшення вироку чи навіть визнання Єлизавети Бірюкової невинуватою […]
З серпня 1944 року упродовж двох років у різні інстанції – наркомат державної безпеки, Президію Верховної Ради СРСР, Прокуратуру СРСР, Військову прокуратуру СРСР – надходили листи з проханням розібратися у справі. Основним скаржником виступив батько Єлизавети – Пилип Симеонович Бірюков, однак до його листів долучилися (підписами, характеристиками, біографіями несправедливо засудженої, а потім й колективними листами) мешканці міста Маріуполя, які вважали себе врятованими Бірюковою й бачили у перегляді справи єдино можливий спосіб віддячити їй.
Роздуми щодо потенції соціальної дії окупованих «радянських» людей
Історія Єлизавети Бірюкової та врятованих нею людей, які потім врятували її, це історія ще й про нестворену чи заборонену до створення символічну соціальну групу окупованих людей. Групу, яка мала спільний досвід, яка в умовах окупації зіткнулася зі зламом усіх минулих структур довіри, але спромоглася на вибудовування нових – не радянських, не соціалістичних, а цілком прагматичних структур, де не тільки цінності виживання, але й усвідомлення важливості чужого життя відігравали суттєву роль.
Листи, написані до владних структур захисниками Бірюкової, оприлюднили певні механізми формування цієї групи. У підґрунті цих механізмів – переплетіння домодерних практик солідарності з принципом «дару» як ключовим засобом взаємодії, проте й модерних практик самоусвідомлення, бачення себе як людей, котрі можуть встановлювати широкі соціальні зв’язки і включати до числа «своїх» навіть тих, кого вони не знали персонально: включати та захищати, наприклад, радянських військовополонених. У цієї соціальної групи були свої уявлення про добро і зло, і, відповідно, свої оцінки ситуації з точки зору моралі. Важливо підкреслити, що подвиг Бірюкової не зчитувався як подвиг у радянському його розумінні, він описаний саме як «добро, яке вона проявила». Добро тут – це не про подолання символічної наруги над радянським, чи протест проти окупації, вчинений через акти підпалу комендатур або знищення техніки супротивника. Добро тут – про подолання смерті від голоду. Добро – це про їжу та годування. Це, зрештою, про відлуння Голодомору, пам’ять про який була під примусом до забуття, але від того не стерлася. Інтенція «не померти з голоду» була значно масштабнішою, ніж внутрішні чи зовнішні настанови «чинити опір окупанту». Однак потенційно «годувати» означало й опосередковано докладатися до боротьби, оскільки не-загиблі військовополонені, на думку спільноти, мали всі шанси повернутися до армії та битися з ворогом.
Специфічне страждання (чи не-страждання, а «таке життя») окупованих – це страждання (чи «таке життя») кинутих напризволяще людей, які опинилися в умовах тиску окупаційної влади без засобів до існування й без розуміння, як слід діяти. Тому «добро», проявлене Бірюковою, це й про настанови – рятувати, годувати, не давати поїхати у Німеччину, які вона сформувала для себе і для інших.
Дозвіл на символічне формування спільноти окупованих (у такий спосіб були сформовані спільноти мобілізованих, евакуйованих чи репатрійованих) влада не могла дати, оскільки це було небезпечно з декількох причин. По-перше, це б проявило питання про відповідальність самої влади, по-друге, вимагало системних політичних дій. Щоправда, у перші роки після вигнання нацистів наміри стосовно таких системних політичних дій у вигляді широких репресій було прописано у низці наказів та постанов. Однак реальність, пов’язана з економічною відбудовою, потребувала кадрів, робочих рук, кваліфікації людей, що жили під окупантами. Прагматичні завдання відновлення стали причиною зниження рівня репресій щодо реальних та уявних зрадників та «посіпак». По-третє, це означало б визнати специфічні інтереси цієї групи (окрім жаги помсти колаборантам). По-четверте, визнати також, що механізми самоорганізації людей – потужна сила, яка діє поза радянськими настановами. І навіть якщо йшлося про «правильний», але стихійний спротив, чи, як у випадку Бірюкової, несанкціонований героїзм, оприявлення таких фактів було небезпечним для радянської влади, яка воліла тримати суспільні ініціативи під контролем та боялася будь-якої неконтрольованої та несанкціонованої активності.
Символічні кордони окупованих як спільноти так до кінця й не були визначені у радянському міфі «Великої Вітчизняної війни». З одного боку, репресивно-підозріле ставлення до окупованих залишилося у радянських анкетах із питаннями «чи перебували ви чи ваші родичі на окупованих територіях». З іншого, їхні страждання стали частиною міфу «Великої Вітчизняної». Однак навіть за обставин визнання цього страждання, робота горя щодо осмислення життя під окупацією ніколи не була навіть розпочата.
Соціальна складність, складність вибору окупованих людей, їхня спроможність діяти й визначатися із прагматичними та моральними орієнтирами у просторі ідеології та пропаганди була редукована до трикутника «герой-зрадник-жертва». Цей трикутник ніколи не був рівностороннім, одні його частини визискувалися з метою «виховання суспільства» у різні періоди більше, ніж інші. Крім того, цей трикутник включав у себе радянське символічне навантаження героїзму, зради й жертовності. Тож не-радянські жертви (як-от євреї чи роми) чи не повністю радянські герої (як Єлизавета Бірюкова) не мали жодного шансу на оприявлення у цій редукованій схемі.
Неутворена спільнота окупованих, між тим, була не тільки об’єктом, але й суб’єктом цього спрощеного погляду на себе. Війна та виживання під окупацією змінили людей у контексті здатності діяти. Це не означає, що припинилася практика скарг та доносів, але позиція тих, кого викликали та опитували як свідків у справах потенційних «зрадників», була досить твердою та послідовною, якщо йшлося про відстоювання невинуватості людей, яких інші дійсно не вважали злочинцями. Однак, відстоюючи свою/ чужу невинуватість, люди мали вживати правильні слова, інтонації та порядок описання. Пошуки словника, який би допоміг відстояти свою правду перед владою, були обмеженими авторитетним радянським дискурсом, не чути та не розуміти який означало загрозу фізичного знищення. Однак у межах дозволених та жорстко контрольованих ідеологічних настанов персональні чи колективні мовні винаходи були добровільними. Спираючись на добровільність, обмежену символічними й реальними стінами тюремної камери або табірної зони, окуповані люди самі стали сприяти загальному розповсюдженню «правильного» описання власної (та чужої) поведінки в окупації, представляючи свої буденні дії як спротив нацистам або допомогу радянській армії чи партизанам, а усі дії окупаційної влади – як персональні загрози та покарання. Надлишок одних мовних конструкцій, як-от словник описання «єдності», «перемоги русского народу» вже у другій половині 1940-х позначався на практиках самоописання людей, які почасти «зголошувалися» на набуття символічної «русскості» заради запобігання (позбавлення) репресій. Однак дефіцит аж до повної відсутності мовних правил щодо інших ситуацій – страхів, життя, що тривало попри усі трагедії, жорстокості, неправди, розгубленості, кохання до ворога, боягузтва, використання тілесного ресурсу заради виживання, готовності рятувати інших, незалежно від їх соціального походження тощо – призводили до формування стабільних просторів умовчання та пролонгованої соціальної травми, робота над якою так ніколи й не була проведена.
Міфологізація Другої світової війни не була явищем, що мало місце тільки у СРСР. Фактично усі країни, які вийшли з виру війни, у той чи інший спосіб формували ідеологічну мову самоописання. І часто у цій мові акцентованими виявлялися зони мовчання, всередині яких знесилені свідки поступово втрачали інтенції та здатність говорити про те, що сталося. Радянське «мовчання» окупованих було схожим на мовчання жертв Голокосту, мовчання нацистських злочинців та свідків масових вбивств. Відмінність, що робила радянське «мовчання» окупованих унікальним, полягала у тому, що заборона на говоріння була не тільки психологічно та соціально зумовленою, вона спричинялася репресивним примусом та загрозою кримінального покарання за несанкціоновані спроби оприявлення свідчень.
Специфіка радянського досвіду полягала також у тому, що в міфі «Великої Вітчизняної» ніколи не знаходилося місця для несанкціонованих героїнь та героїв. Вони могли як мислити, так і не мислити себе радянськими, вони часто не усвідомлювали свою поведінку як героїзм, вони просто діяли у природний для себе спосіб. Єдиний шанс для таких несанкціонованих героїв потрапити до офіційно визнаного пантеону, полягав у тому, щоб на момент вигнання нацистів вони були вбитими ворогом. Живі героїні та герої створювали радше небезпеку, ніж схвалення. Можливо, саме тому «список Бірюкової» так ніколи й не був заповнений іменами та прізвищами тих, кого вона врятувала. Потенційна енергія соціальної дії громади завершилася у той момент, коли ціль – витягти героїню з каторги – було досягнуто. Потім продовжилося «мучене життя» (Алєксандр Еткінд): життя судимої та позбавленої прав Єлизавети Бірюкової і життя людей, цінність якого, якщо воно не покладене на вівтар радянської батьківщини, була сумнівною і для батьківщини, і, здається, для них самих. На тлі пролонговано «мученого життя» відстоювання чесного імені, можливо, видавалося людям не вартим уваги. Порівняно із двадцятьма роками каторжних робіт «пляма на біографії» дійсно виглядала дрібницею. У пошуках правди, яка для Єлизавети Бірюкової продовжувалася сорок чотири роки, врятовані нею люди вже не проявляли ані згуртованості, ані потенції спільної соціальної дії. Вони втомилися, злякалися або зачерствіли.
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у «Фейсбуці» і
Свої в Telegram 
