10 років тому в Іловайську загинув науковець Юрій Матущак з Донецька. Яким його пам’ятають друзі
З початком війни Росії проти України Юрій Матущак записався добровольцем до лав батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» Головного управління МВС України у Дніпропетровській області. Взяв собі позивний «Вітер». Його життя трагічно обірвалося 29 серпня 2014 року у «коридорі смерті» під час виходу українських військ з Іловайська. Всупереч домовленостям із російським Генштабом, обіцяний «зелений коридор» став для українських військових дорогою смерті — росіяни розстріляли понад 270 військових і добровольців. Ця трагічна для країни подія сталася між селами Новокатеринівка та Горбатенко Старобешівського району Донецької області. На момент загибелі Юрію було 27 років.
Остання світлина Юрія Матущака з його сторінки у Facebook, зроблена незадовго до загибелі
Указом Президента України від 14 листопада 2014 року Юрій нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). 21 квітня 2016 року у Вінниці у фойє головного корпусу Донецького національного університету встановили меморіальну дошку пам'яті Юрія Матущака.
Пішов проти правлячої партії Януковича
Станіслав Федорчук:
— Ще з перших курсів навчання на історичному факультеті в Донецькому національному університеті Юрій здобув повагу та довіру з боку студентської спільноти. Вже на другому курсі навчання він разом з однодумцями на базі історичного факультету створює Донецьку обласну молодіжну громадську організацію «Поштовх». Фактично, це була одна з наймасовіших українських громадських організацій Донецька, яка утворилася на базі цього університету і почала поширюватися в інших вищих навчальних закладах міста.
Юрій Матущак
Спочатку діяльність організації концентрувалася на внутрішніх заходах — зустрічах з місцевими українськими письменниками, підтримці різноманітних культурних ініціатив, але потім «Поштовх» став ініціатором масштабного вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні. Попри опір місцевої влади та фізичну й ідеологічну протидію, «Поштовху» вдалося провести десятки акцій, присвячених відновленню історичної пам’яті, в тому числі і бути одними з головних організаторів демонстрації виставки «УПА: історія нескорених», яку громадськість Донеччини провела в Донецькій обласній універсальній бібліотеці.
За ініціативи Юрія та «Поштовху» в Донецьку відбулися два фестивалі вертепів, на які приїхали професійні та аматорські колективи з усієї України. Організація мала власний друкований орган «Поштовх+», який висвітлював важливі теми і був своєрідним бойовим листком організації.
Вертеп у Донецьку
У 2009 році «Поштовх» разом з іншими громадськими середовищами виступила з ініціативою присвоїти Донецькому національному університету ім'я Василя Стуса. Юрій разом з своїми побратимами та посестрами збирав підписи серед студентів, проводив інформаційну кампанію щодо постаті Василя Стуса. Однак Партія регіонів разом із керівництвом Донецького національного університету вирішили, що ця ініціатива є занадто небезпечною для царства совку та амбівалентності. Розпочалися переслідування студентів представниками міліції, тиск через викладацький склад, організована брудна кампанія в місцевих медіа. Можна сказати, що станом на 2010 рік говорити про приналежність до «Поштовху» в стінах Донецького національного університету стало банально небезпечно. Студенти, які брали активну участь в ініціативі щодо присвоєння університету імені поета і громадянина Василя Стуса, отримали «подяку» на державних іспитах та на захисті дипломів.
Юрій виїхав до Любліна на стажування за програмою «Поєднання через важку пам’ять», присвяченою Волинській трагедії. За результатами проєкту видано грубий том свідчень очевидців Волинської трагедії з польського та українського боку, зібраних учасниками проєкту.
у 2012 році Юрій Матущак повернувся до України та намагався відновити активну діяльність «Поштовху», паралельно почав працювати викладачем історії в одній зі шкіл Донецька. Був одним з активних учасників Євромайдану у Києві. Відомо, що після нападу "беркутівців" на студентів на Майдані Незалежності Юрій разом з друзями чергував у Михайлівському золотоверхому соборі, допомагав роботі Медичної служби Євромайдану.
Водночас Матущак тримав зв’язок з активістами Євромайдану в Донецьку, час від часу приїздив до рідного міста і брав участь в акціях. Після закінчення Євромайдану в Києві, приїхав до Донецька, де брав участь в організації Самооборони Донецька. Під час мітингу «За Україну!» 13 березня 2014 року був у лаві оборонців заходу, на який напали російські найманці та місцевий кримінал, за повного потурання місцевого МВС та СБУ. Саме тоді загинув Дмитро Чернявський, молодий історик та прессекретар Донецької «Свободи». Десятки учасників Самооборони Донецька отримали черепно-мозкові травми, поранення різного ступеню тяжкості. Міліція Донецька оголосила в розшук більшість учасників Самооборони Донецька, які боронили місто від російських найманців та місцевих колаборантів. Більшість з них була вимушена тікати з міста. Попри небезпеку, Юрій Матущак залишався в Донецьку до червня 2014 року, а потім поїхав до Чернівців разом зі своєю дівчиною, італійкою Франческа Леонарді.
Дівчина Юрія Франческа Леонарді
Вже у липні Юрій вирішує піти добровольцем на російсько-українську війну, а у серпні він стає рядовим батальйону «Дніпро – 1». Пройшовши швидку підготовку, Юра добровільно зголошується їхати на передній край фронту та відмовляється залишитися в запіллі.
Про життя й останні роки життя Юрія Матущака написана художня книга «Амор[т]е» авторства Олександри Іванюк, яка вийшла у видавництві «Книги 21» у 2016 році. Талановита співачка Ольга Акулова, яка знала Юрія Матущака особисто, присвятила йому пісню. Відомий львівський культуролог та філософ Роман Кісь підготував та видав спецвипуск газети «Поштовх +» для розповсюдження в прифронтовій території Донеччини.
Газета "Поштовх"
На Донецькому національному університеті імені Василя Стуса у Вінниці тепер розміщена пам’ятна дошка, присвячена Юрію Матущаку, яку створив його батько, художник Віталій Матущак. Завдяки зусиллям родини та друзів, батько Юрія встановив пам’ятник-погруддя на Краснопільському цвинтарі в Дніпрі.
Присвятила другові пісню «Вітер»: стривай, не зникай, зажди!
Ольга Акулова:
— З Юрчиком познайомилася в 2007 році. А згодом ми зібралися на фестивалі вертепів «Карпатія». Юрко в університеті зібрав учасників, роздав всім ролі. Він грав Чорта, я — Янгола. Свої слова і пісні вчили в потягу, а через день вже виступали на центральній площі в Івано-Франківську. З цікавого — за 20 хвилин до виступу на місцевому ринку змогли придбати Царю корону, а мені крила. Навіть через роки ці спогади продовжують гріти душу.
Ольга Акулова і Юрій Матущак
Юрчик організовував на філологічному факультеті посиденьки, на яких читали вірші, співали авторські пісні. Він організував похід в кінотеатр на показ «Тіні забутих предків». Це було в будівлі обласної держадміністрації.
Пам’ятаю, як на мій день народження — 21 травня 2014 року, Юрчик через все місто прийшов до мене, а в руках у нього були жовто-блакитні хризантеми. Через весь тоді вже буремний Донецьк. У мене на кухні ми тоді розмовляли про зброю — чи варто її реєструвати, чи ні.
Я хотіла Юрчика запросити бути хрещеним батьком моєї доньки. Але все відкладала і врешті-решт не встигла.
Були мої повідомлення в месенджері Фейсбука. Писала, що з його розумом треба робити різні проєкти, що він цінний, як громадський діяч і науковець. Попросив, щоб я більше не писала йому про це. Далі — два тижні тиші. А ще через тиждень стало відомо, що «Вітер» загинув. Хлопці, з якими Юрчик разом їхав на «броні» розповідали, що він дивився в бік села і казав: «Дивно, ще рік тому я розписував стіни на тих хатах, а зараз тут війна і я їду на бронетехниці…»
Пісня, яку Ольга присвятила Юрію.
Поговорили і через три години поїхали на Майдан
Олексій:
— Через день після побиття студентів на Майдані в Києві ми зустрілися біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Там у нас був донецький Євромайдан. Була десь четверта година, темніло тоді дуже рано. Ми спілкуємося про європейські цінності, що потрібно щось робити, бо це наше майбутнє і наших дітей. И раптом в один момент вирішуємо їхати в Київ: я запропонував, а Юрко погодився. О четвертій ми розмовляли, а вже через три години їхали моєю автівкою до столиці. Але найцікавіше було, що їхати ми домовлялись удвох, а коли я під'їхав за Юрою, він вже був не один. Познайомив зі своїм другом Льонею, сказав, що він теж підтримує європейські цінності і хоче їхати на захист ображених студентів.
На Майдані ми зайняли позицію серед своїх знайомих: Юра був серед громадського сектора, я був у частині Будинку профспілок, де розміщувалася одна з політичних партій. Ми періодично з донецького Майдану моталися на київський. Потім анексія Криму і події в Донецьку, коли вже збиратись було небезпечно. Я з Юрою бачився, для донецької самооборони скидались грошима і закуповували напашники та нарукавники, щоб по колінах і по руках не дуже боляче прилітало під час мітингів. Пам’ятаю, 13 березня Юра стояв в очепленні, наших тоді сильно побили. А я мотався, вивозив хлопців з Набережної, щоб їх не знайшли. З Юрою був постійно на зв’язку, він все координував.
У 2014 Юрій Матущак пішов боронити Україну від окупанта
Коли зрозуміли, що в Донецьку дуже небезпечно, ми виїхали. Востаннє я бачився з Юрою в Дніпрі. Ми сиділи на набережній, купили якусь їжу, спілкувалися. Він мені каже: «Чуєш, я вирішив піти в добровольчий батальйон». На що я йому відповів: «Юра, я не можу тобі нічого сказати. Це тільки твоє рішення». Тоді ситуація взагалі була незрозуміла — що воно буде далі. Але Юра одразу вибрав свою позицію — захист незалежності, цілісності України, зокрема Донбасу, Донецька, як частини нашої країни. Потім Іловайськ, втрачений зв’язок. Я не міг до нього додзвонитися. І згодом дізнався про його загибель.
Не лишав байдужою жодну людину, з якою знайомився — більшість закохував у себе
Дарина Анастасьєва:
— Юність, завзятість, Донецьк — цими словами можна описати моє знайомство з Юрою. Нам по 20 років, ми українські патріоти в зросійщеному регіоні, студенти гуманітарних дисциплін Донецького національного університету (якому плануємо надати імʼя Стуса), зустрічаємося на площі Леніна, голосно говоримо українською, не зважаємо на осудливі погляди співгромадян — плануємо, мріємо, діємо. Юра, дуже зібраний, активний і швидкий парубок із прекрасною шевелюрою і густими вусами, тонким гумором і трохи хитрими очима, не лишав байдужою жодну людину, з якою знайомився: більшість закохував у себе, але траплялися й такі, хто починав його ненавидіти (проросійські викладачі, наприклад).
Дарина Анастасьєва і Юрій Матущак
Завжди мав у голові величезну кількість ідей і мінімальну кількість грошей — ті гроші, які він заробляв, він віддавав мамі і вкладав у справи і акції, які постійно організовував. Скромні фінанси не заважали йому виглядати вишукано, навіть аристократично, а час проводити весело і змістовно.
Якось ми ходили на побачення, і це було одне із найромантичніших побачень евер: Кальміюс, зорі, терикон і пристрасний поцілунок, в якому був весь Юра — наполегливий, легкий і нестримний. Втім, особисті стосунки ми вирішили не будувати, а лишили в центрі любов до української Донеччини, і дуже міцно подружилися.
Потім були “33 хвилини”, виставка памʼяті УПА, акція до Дня Святого Миколая для малозабезпечених діток міста, читання поезії біля голубʼятні, акція на підтримку Грузії 8 серпня 2008 року біля памʼятника Шевченку, поїздки до Львова, святкування Покрови й Дня УПА біля голови Пушкіна за драмтеатром, зрештою, ініціатива надання нашій Alma Mater імені Василя Стуса, і безліч розмов-розмов-розмов.
“Хочу одружитися з галичанкою”, — якось сказав мені Юра, а, втім, закохався в італійку. Після завершення університету я вступила до аспірантури, одружилася і переїхала до Києва, Юра ж продовжив боронити і виборювати український Донецьк на місці. Коли я народжувала сина у 2014 році, Донецьк уже був окупований, ситуація під Іловайськом ставала критичною, що зрештою призвело до котла.
Зліва направо: Станіслав Федорчук, Сергій Стуканов і Дарина Анастасьєва. 14 жовтня 2021 рік. Журналістська майстерня імені Юрія Матущака в Краматорську
Зараз я їду в поїзді з Покровська, де ситуація теж стає критичною, все ще відчуваю носом змішаний запах троянд, вугілля та скошеної трави; зараз кінець серпня, десь тут поруч загинув Юра, десь у Дніпрі є порожня могила, Донеччина досі окупована, але я знаю, що ми не здамося. Я заплющую очі і бачу посмішку Юри, над посмішкою сяють насмішкуваті розумні очі.
Запам’ятав його, як відповідальну та ідейну людину, саме такі рухали зміни в Донецьку
Артур Шевцов:
— З Юрком я познайомився наприкінці 2007 року на акції з вшанування жертв Голодомору 1932-1933 років. Тоді біля будівель районних рад Донецька зачитували імена загиблих, які вдалося встановити і які свого часу проживали у цьому районі.
Але по-справжньому спілкуватися ми почали майже через рік, після акції на підтримку Грузії у її війні з Росією, біля пам’ятника Тарасові Шевченку у Донецьку.
Ми обидва тоді були студентами Донецького національного університету, тож я дуже добре пам’ятаю рух за надання нашій Alma Mater імені Василя Стуса. Юрко тоді дуже активно просував цю ініціативу, попри тиск адміністрації ДонНУ. Хоч я і не був у складі створеної ним молодіжної організації «Поштовх», він періодично звертався до мене по різну допомогу в цій кампанії.
Зліва направо - Дарина Анастасьєва, Юрій Матущак, Артур Шевцов
Потім було ще багато акцій та заходів — на чолі з Юрком або за його участі. Ми співпрацювали до моменту, коли він поїхав стажуватися за кордон.
Я запам’ятав його, як дуже відповідальну та ідейну людину. Саме такі, як він, рухали зміни в нашому місті. І тому у вже звільненому українському Донецьку нам Юрка дуже не вистачатиме.
Харизматичний з іскристими очима й розкішною українською
Олександра Іванюк, авторка книги «Амор[т]е»:
— З Юрою ми познайомилися у 2011 році на одній з демонстрацій в Любліні. Чорнявий харизматичний хлопець з іскристими очима й розкішною українською. Він долучався до кожної ініціативи, брав участь у кожному заході, обговоренні, марші протесту, став членом «Українського Товариства» й носився з планом зблизити люблінських православних українців із греко-католиками. Він вірив у те, що маленькі символічні кроки призводять до тектонічних зрушень.
Юрій Матущак
Юра не збирався затримуватись у Польщі чи шукати комфортного життя деінде: після закінчення своєї волонтерської програми він повернувся до рідного Донецька, над яким згущалися хмари в часи президентства Януковича. Звісно, він був скрізь: на Євромайдані в Києві, на Євромайдані в Донецьку — всюди, де міг бодай якось долучитись до української справи, незважаючи на переслідування, погрози, ризики.
![Книга "Амор[T]е"](/upload/article/o_1i6f5h9igr54p9b13af1h2929d5j.jpg)
Книга "Амор[T]е"
Історик, активіст, інтелектуал. Людина, якій ніколи не було байдуже. Лідер, за яким йшли інші. У Києві з’явився провулок його імені. Колись у звільненому українському Донецьку буде його вулиця. Але краще б далі був він. Променистий, ідейний, незабутній Юра.
Був фанатом вкраїнської справи: він нею жив, нею дихав і надихався й заради неї віддав життя
Сергій Стуканов:
— Ми називали його Юрком. Майже винятково — Юрком. Загалом це було притаманно для донецького патріотичного середовища — іменуватися на український взірець. Тож Олексії ставали Олексами, Олександри — Сашками. Юрій Матущак представлявся Юрком.
Сьогодні, через декаду (як летить час!) по загину Юрка, ми стикаємося із небезпекою тривіалізації його образу. Це пов’язано із незнанням, забуттям, схильністю до природного спрощення. Життя й чин Юрка назавжди уписали його до переліку видатних українців Донеччини. Його ім’ям пойменовано вулицю в Києві, й у майбутньому воно буде не раз пошановане на Донеччині після деокупації. Втім, найменше, чого би хотілося, — це формування плаского й забронзовілого образу того, хто був напрочуд живим, нешаблонним й небанальним. Відтак, саме спогади про Юрка — живі згадки тих, хто його знав, — набувають за цих умов щонайбільшого значення.
22 січня 2008 року, день Соборності. Біля пам'ятника Шевченку в Донецьку. Сергій Стуканов і Юрій Матущак
Зауважу, однак, що я не буду зараз спинятися на фактологічних аспектах його біографії — це завдання біографів. Я не стану також торкатися тих аспектів життя й діяльності Юрка, які стосуються української справи, — це справа істориків, які вивчатимуть діяльність «Поштовху» та інших організацій. Зараз зроблю лише кілька побіжних зауваг, аби окреслити портрет Юрка як особистості.
Найперше треба зазначити, що становлення й розвиток української свідомості, культури на Донеччини були для нього життєвим пріоритетом, якому він підпорядковував усі решта потреб. Це була цілковито ідеалістична людина (в хорошому значенні цього слова). Себто людина, для якої важила передусім Ідея — Українська Ідея, — а вже потім десятою чергою його обходили якісь матеріальні речі. Юрко походив зі звичайної донецької родини (що значить — дуже скромної з фінансової точки зору), але заробіток статків ніколи не становив для нього пріоритетного завдання; ба більше — значну частину власних коштів (стипендію, згодом зарплату вчителя історії) він витрачав на громадські потреби. Це була цілеспрямована людина, яка знала, чого хоче в житті; чому хоче присвятити своє життя; й чиє життя не розбігалося з думками.
Якби хтось попросив мене виокремити ключову рису вдачі Юрія Матущака, то напевне я би назвав товариськість. Це, зокрема, те, що дало йому змогу стати центром тяжіння для українських середовищ. Завжди усміхнений, завжди відкритий для спілкування, Юрко був тим, хто із легкістю йшов на контакт чи знайомство, без утруднень знаходив слова для підтримання бесіди, не вагався ані хвилини, аби розширити коло знайомств. Найприкметніше те, що він однаково впевнено почувався як у компанії своїх однолітків (у студентському середовищі), так і у спілкуванні зі старшими генераціями. Він, у хорошому сенсі, закохував у себе, чи, якщо висловитися нейтральніше, — прихиляв. Хоча йому не була чужою іронія (він полюбляв жартувати й, як ми казали тоді, по-хлоп’ячому «приколюватися»), але товариськість Юрка була на 100% щирою — це не була техніка на кшталт «як завоювати тисячу друзів» тощо. Розкута вдача, між іншим, давала Юркові можливість, як видається, ніколи не почуватися сором’язливо й під час спілкування із протилежною статтю. Він був цікавий дівчатам; мав кілька стосунків (дещо із того описано у дуже вдалому романові Олександри Іванюк «Амор(т)е»).
Як я зазначив раніше, Юрко Матущак був, безперечно, фанатом вкраїнської справи. Він нею жив, нею дихав і надихався; й заради неї він, врешті-решт, віддав життя. Втім, не слід малювати в уяві образ обмеженого чоловіка й фанатика. Аж ніяк! Ні, Юрко Матущак був розвиненою людиною, котра могла залюбки підтримати бесіду на різні теми. Зокрема, він полюбляв грати в футзал й брав активну участь у першості історичного факультету. Зрештою, наше знайомство (він був першокурсником, я — студентом четвертого курсу) відбулось попервах саме на футбольному полі. Й лише перегодом, обмінюючись політичними міркуваннями на тлі подій Помаранчевої революції, ми зрозуміли, що є дещо більше, що нас єднає, — прагнення зміцнювати Україну в Донецьку.
Так, Юрко фонтанував різноманітними ідеями. Він нагадував невичерпне джерело. Та його найсильнішою рисою було вміння тут-таки переходити від ідеї до справи. Він був легкий на підйом; він запалював, заохочував, гуртував. Звісна річ, не усе із замисленого вдавалося, але десятки ідей-зернин, посіяних Юрієм Матущаком, дали добре збіжжя.
Українському рухові нульових, безперечно, пощастило, що в нас був Юрко Матущак. Переконаний, він зробив би надзвичайно багато для української Донеччини за ці 10 років, що минули після його героїчної смерті. Але Юрко не міг вчинити інакше. В цьому цілісність і інтегральність його постаті. В якій Ідея і Чин завжди становили нероздільне ціле.
Достойний, з принципами та дуже людяним ставленням до інших
Валерія:
— Про Юрка важко говорити, бо той, хто його не знав, починаючи, може сказати, що це дуже пафосно. Але він був дійсно достойною людиною, з принципами, з дуже людяним ставленням до інших. Юрко був відважним. Не лише відважним у сенсі, що добровольцем пішов на фронт, але відважним у звичайному житті, коли брався за дуже амбітні ідеї — як надання університету імені Стуса, як Перший і Другий фестивалі вертепів, як літературно-мистецькі акції та політичні перформанси.
Барельєф на стіні філологічного факультету національного університету в Донецьку
У травні 2015 бойовики його демонтували
Місцева влада в ті часи активізму була дуже вигадлива на способи заборонити чи дискредитувати цю діяльність, але Юрка це взагалі ніяк не лякало, і це дуже надихало всіх. Та не тільки це, загалом його ентузіазм дуже запалював. Дістати блог Андруховича для студентської газети? Давайте спробуємо! Запросити на фестиваль вертепів колективи з Прикарпаття? Чому б ні? І таких епізодів було багато. На моє щире переконання, частина тої молоді, яка була на Євромайдані та потім мітингах в Донецьку перед самою окупацією міста, завдячує саме Юркові своїм вибором.
Годинами «висіли» на домашньому телефоні, і моя бабуся завжди дивувалася, з ким це я так довго базікаю, та ще й українською
Олена Поволяєва:
— Ми з Юрком познайомилися якось у студентські роки. Навіть не памʼятаю, як саме, здається, хтось із мого факультету сказав: «О, тобі треба до ось цих істориків приєднатися із твоїми поглядами». І відвів мене на одну із зустрічей хлопців та дівчат, на яких розмовляли українською та читали вірші. Напевно, так ми і познайомилися. З Юрком ми дуже багато розмовляли. Могли годинами «висіти» ще на домашньому телефоні, і моя бабуся завжди дивувалася, з ким це я так довго базікаю, та ще й українською.
Поки ми були студентами, ми разом вигадали, що наш універ просто потребує отримати імʼя Василя Стуса. Ми просували цю ідею разом, як могли. Але наштовхнулися на супротив серед Партії регіонів та проросійських викладачів. Ми збирали підписи серед студентів та викладачів. Виступали з ним разом на пресконференціях. Але тоді так і не змогли досягти цієї мети.
Юрій Матущак у Донецьку біля бюста Івану Франку
Ще ми їздили разом до Києва, вже не памʼятаю навіщо. Але памʼятаю дуже добре, як ми вилізли вдвох у відкрите вікно потяга, вітер гуляв у нашому волоссі, а ми сміялися разом, розуміючи, що ми молоді, а попереду в нас ціле цікаве життя.
Після закінчення універу ми трохи віддалилися, почався вже зовсім дорослий етап.
І якось я вагітною, десь на сьомому місяці, зустріла Юрка випадково, і ми знову проговорили стоячи пару годин. Це було за кілька місяців до початку війни. Десь восени 2013-го. І це було востаннє, коли я його бачила. Я завжди памʼятатиму його усміхненим та сповненим надій на майбутнє. Сподіваюся, у тебе там все добре, друже.
Його батько на другий день повномасштабної війни просився у військо — не взяли через вік
Ігор Зоц, головний редактор тижневика «Слово Просвіті»:
— Про Юрія Матущака я писав у рідній газеті «Донеччина», коли у Вінниці встановили пам’ятний знак герою. Згодом у моїй книзі «Донбасія» (2021) один з нарисів про земляків — «Повернувся в бронзі», був про Юрія. А рівно рік тому в Києві доля звела відразу з обома Матущаками. На виставці в Центральному будинку художника мене познайомили з Володимиром Пилипчуком, який працює художником-декоратором в Академічному українському музично-драматичному театрі імені М.К. Садовського у Вінниці. Він показав свої роботи, а потім підвів до інших, пояснив:
— А ось тут праці мого колеги по роботі в театрі Віталія Матущака, який воював в АТО, його син Юрій загинув в Іловайську в 2014-му...
Так я побачив портрет Юрія Матущака, намальований його батьком 31 травня 1999 році. Дуже зрадів цій несподіваній зустрічі!
Портрет Юрія, який намалював його батько. Тут Юрію 12 років.
Такою ж доброю подією став у той день телефонний дзвінок від Віталія Володимировича Матущака, колишнього працівника Донецького оперного театру, художника-постановника муздрамтеатру у Вінниці. Поговорили. Згадали. Погодилися, що війна надовго.
Ветеран російсько-української війни зізнався, що на другий день після 24 лютого 2022 року просився до війська, але не взяли через вік…
Разом лупашили маріупольських комуністів на відкритті виставки про УПА
Тетяна Ігнатченко:
— 26 вересня 2020 року в Краматорську відбувся забіг в пам'ять про загиблих героїв. Я бігла за Юру. Саме він моя перша втрата на цій війні з кола моїх друзів. Ми познайомилися задовго до війни, ще в часи Ющенка, у Маріупольському краєзнавчому музеї. Я була кореспонденткою місцевого видання. Він — студентом Донецького національного університету. Привіз документальну виставку "УПА: історія нескорених". Я хотіла про неї написати. Місцеві комуністи були від виставки, м'яко кажучи, не в захваті і всіляко намагалися її зірвати.
Тетяна Ігнатченко під час забігу пам'яті загиблих героїв, Краматорськ, 2020 рік
Наші хлопці билися з краснознамьонной ордой на вулиці, а ми з Юрком лупашили тих, хто таки проривався всередину, фактами. І так у нас це гарно, вправно й синхронно виходило (хоч на той момент ми навіть імен одне одного не знали!), що зразу було ясно — перемога за нами! Так, зрештою, і сталося. Виставка експонувалася стільки, скільки й планували. Люди приходили — дивилися. Матеріал про це я опублікувала.
Вже після того нашого бойового хрещення ми провели з Юрою кілька спільних просвітницьких проєктів у Маріуполі.
А ще він воював за присвоєння імені Василя Стуса Донецькому національному університету. Видавав у Донецьку україномовну молодіжну газету "Поштовх". І, ясно, що коли до нас вдерлася Росія, сидіти вдома не став.
Його вбила Москва руками своїх заблукалих отпускніков. Під Іловайськом. Йому завжди буде 27.
Свої в Telegram 
