Я розумів, що маю будь-що витягти маму і шістьох братів з Росії. Історія родини Калина з Маріуполя
Максиму Калині 21 рік, він у родині третя дитина. Максим активний учасник акцій “Не мовчи! Полон вбиває!”, які відбуваються щонеділі у Києві. Хлопець любить гуляти вулицями столиці і фотографувати архітектуру, природу та людей. До Києва вперше він приїхав влітку 2021 року, пішов навчатися до державного університету Михайла Драгоманова на соціального педагога. Востаннє в рідному Маріуполі хлопець був за два тижні до великої війни. Зараз він працює помічником в інклюзивному дитячому садочку.
До вибухів у Маріуполі звик, а в Києві злякався
З Маріуполя Максим поїхав 11 лютого 2022 року, бо дізнався, що скасовують карантинні обмеження і навчання в університеті продовжиться офлайн. Хлопець тільки встиг зібрати речі з гуртожитка і переїхати до будинку, де орендував одну з кімнат.
Максим Калина розповідає журналістці Свої Ганні Курцановській історію своєї родини
“У ніч з 23 на 24 лютого я не спав, сидів за комп'ютером і шукав роботу. Переглядав вакансії, пов'язані з дітьми. А телефон був поруч, і був відкритий Телеграм, щоб одразу передивлятися новини. Тієї ночі маріупольські чати не стихали — всі обговорювали вибухи, які лунали все ближче до міста. Листувався з сім’єю в чаті, який спеціально створив після свого від’їзду. Я, хоч і третій син, проте так сталося, що в родині став головним. Батько у нас моряк, і він тоді був у рейсі у Чорному морі, старший брат жив окремо, а інший працював на металургійному заводі Ілліча”.
Перші вибухи в столиці пролунали десь о п’ятій ранку. Максим згадує, що дуже злякався.
“Якби я почув це в Маріуполі, то реакція була б геть іншою. Бо протягом восьми років поруч постійно було чутно вибухи, а ще треба враховувати, що ми жили між двома металургійними заводами — Ілліча і “Азовсталь”. Тому не завжди відрізняв — то вибух чи шум заводів. Одразу зателефонував всім рідним. З батьком поспілкувався дві хвилини, він запевнив, що все буде добре”.
Родина Калина
Після була розмова зі старшим братом. Сергій на той момент жив окремо.
“Я сказав, що почалася війна, що він потрібен матері з братами. Сергій відповів, що вибухів не чує і, взагалі-то, він збирається на роботу. Це була наша перша після початку повномасштабного вторгнення розмова. І наступна буде, на жаль, остання. Першого березня, коли моя родина перебралася до укриття, я знову просив його поїхати до родини та бути поруч”.
Досі не знаю де похований брат
23-річний Сергій Калина жив окремо від родини в орендованій квартирі в Центральному районі Маріуполя. А згодом перебрався до багатоповерхового будинку, де жили його друзі, — на проспекті Металургів. 24 березня вони у дворі на багатті готували їжу, коли почався мінометний обстріл. Поряд із Сергієм було п’ятеро сусідів — всі загинули.
“Я знаю точно, що брат був тоді в тому дворі. Є свідчення людей”.
Обстріли не припинялися і люди не наважувалися виходити зі сховища, тому поховати загиблих могли лише через два дні у братській могилі. Коли в місті припинилися бойові дії, братські могили розкопували, і тіла перепоховали.
Сергій, брат Максима
“Тато, який залишився в Маріуполі, вже два роки шукає, де поховали Сергія. Здавав ДНК, куди тільки можна звертався, але безуспішно. Немає жодної зачіпки”.
Брати ходили “на вилазки” — це був їхній шанс вижити
Максим тримав зв’язок з матір’ю. Вмовив її зібрати необхідні речі і з шістьма дітьми переїхати з власного будинку на околиці міста в Кальміуському районі. І це було правильним рішенням, бо наприкінці березня саме біля двох металургійних підприємств велися запеклі бої.
“У нас у будинку завжди було багато тварин. Три собаки, стільки ж червоновухих черепашок, дві кішки. І жодну з тварин мама не забрала. Я її розумію, бо вона одна і відповідає за життя шістьох синів”.
Родина жила в Кальміуському районі, на околиці міста. Навколо були одні лиш поля та річка Кальміус. Максим часто ходив туди гуляти сам, з друзями та братами
1 березня родина перебралася до міської лікарні біля заводу Ілліча, тоді там було вже понад пів сотні людей. За день до зникнення зв’язку в місті жінка змогла записати відеоповідомлення, що з ними все гаразд, вони в більш безпечному місці, і надіслати його Максиму.
“У лікарні вони жили майже місяць. Мої брати, старший і один з молодших, виходили “на вилазки”. У цивільному світі це називається мародерством. Але в тих умовах, в яких жили тоді маріупольці, це називається виживанням. Одні зараз це можуть засуджувати, інші можуть тільки зрозуміти. Таких “вилазок” було кілька. І в найуспішнішій, як вони це називають, брати роздобули воду, теплі речі і трошки консервації. І це дійсно врятувало людей від зневоднення та голоду”.
Хотів допомогти старенькій, але зробив кілька кроків і загинув
У сховищі лікарні була жінка похилого віку зі слабким здоров'ям — їй було дуже важко пересуватися самотужки. Свої речі вона залишила у сховищі лікарні навпроти і попросила тих, хто поруч, забрати їх. Один чоловік погодився, хоча інші його вмовляли цього не робити, бо з вулиці постійно були чутні вибухи. Чоловік вийшов зі сховища, пройшов кілька кроків і прилетів уламок. Він лежав на асфальті ще кілька днів. Поховати його змогли вже коли до лікарні солдати, які представилися “денеерівцями”, пригнали автобуси, щоб вивезти людей на окуповані з 2014 року території на фільтрацію і для подальшої депортації до Росії.
Коли Сергій переїхав від родини в орендовану квартиру, то залишив купу своїх речей, і цю кепку Максим забрав собі. Кепка і досі у нього, він її часто носить. Це все, що з матеріального у Максима залишилося від брата
“Одного дня у сховище постукали. То були люди у військовій формі з шевронами “ДНР”. Поспілкуватися з ними вийшов комендант сховища. Через годину вони всі разом зайшли. Ті порахували людей, прикинули, скільки автобусів потрібно, щоб всіх вивезти. Ніхто не питав, можливо, хтось хоче залишитися. Це було пізно ввечері 8 квітня. А вранці під лікарню підігнали чотири жовтих “Богдана”, які в мирні часи перевозили містом жителів Маріуполя”.
Поки люди розсаджувалися в автобусах, двоє братів Максима допомагали дорослим поховати того чоловіка, який так і не добіг до сусідньої лікарні.
Мій обов’язок — допомогти родині не залишитися в Росії
З Маріуполя всіх, хто був у сховищі, вивезли до фільтраційного табору, який облаштували у Безіменному.
“Розмістили їх у місцевій школі. Там було понад 500 людей різного віку, а ще багато хто був з тваринами. Моїй родині дозволили залишитися на кілька днів. Але більшість людей, яких туди привозили, ночували і їх далі везли у невідомість”.
Максим каже, те, що родині довелося пережити, тільки зміцнило їхні родинні стосунки
Фільтрацію проходила матір Максима і її двоє старших синів, яким тоді вже було більше 16 років. А молодших не чіпали.
“У школі їх годували, і мої молодші брати отруїлися. І не тільки вони, а й інші діти. Просто йогурти були прострочені”.
Коли настав час вирішувати, куди далі їхати, сім’ї запропонували кілька варіантів.
“До Донецька одразу сказали ні, бо там стріляють і з дітьми небезпечно, до того ж, місто вже переповнене. Коли родина вже була у Таганрозі, їм та усім іншим вивезеним українцям пропонували поїхати в Тольятті”.
Максим з Києва намагався дистанційно допомогти рідним, щоб їх не відвезли за тисячі кілометрів вглиб Росії.
“Це був мій обов’язок, бо я відчував провину, що мене не було поруч з рідними в ті важкі моменти. Згадую, як мама, коли в лютому проводжала мене на потяг, просила, щоб я залишився”.
“Я ж не слухав, бо у мене було бажання вхопитися за нові можливості. Вже після початку вторгнення я збагнув, що дійсно помилявся, і повномасштабне вторгнення, і все, що відбулося з моєю сім’єю, дуже змінило наші родинні зв'язки в найкращу сторону”.
З Безіменного родину відвезли до окупованого з 2014 року селища Старобешеве. А далі — до Таганрога.
Рідні Максима в Естонії
“Саме тоді я збагнув, що інтернет — це насправді неймовірний дар людства для людства. Пошук будь-якої інформації буквально врятував мою родину від вимушеного життя в Росії. Писав всім своїм знайомим, які вже виїхали. Писав у всіх чатах — “денеерівських” та російських. І я знайшов всю необхідну інформацію, завдяки якій побудував маршрут. Спочатку потягом з Краснодара до Санкт-Петербурга. Там їх зустріла незнайома людина, яка відвезла до Івангорода. Потім кордон з Естонією, де їх дуже тепло зустріли волонтери, серед яких багато українців”.
Доля Ірландії дуже схожа з Україною — голод і окупація
З травня 2022 року Калини живуть в Ірландії, у місті Корк. І будуть там ще мінімум рік.
“Бо власники будинку, де вони живуть, нещодавно підписали новий контракт. Хоча мама дуже хвилювалася, що цього не станеться, бо власники продають будинок”.
Мама з синами в Ірландії
За словами Максима, Ірландія в історичному плані має дуже багато спільного з Україною. Бо в Ірландії, як свого часу в Україні, теж був великий голод. Люди вмирали, багато ірландців поїхали з острова. Еміграція ірландців зі своєї рідної країни дуже схожа на українську, здебільшого вона була через окупаційні режими протягом століть. Британці для ірландців, як для нас росіяни: впродовж століть Велика Британія обмежувала свободу на острові та її населення.
“До того ж, частина Ірландії і досі окупована Великою Британією, тому цей народ нас розуміє. Бо їм довелося пережити все те, що і нам, українцям”.
Свої в Telegram 
