“Мама, хочу в наш зелений дім”, а я знаю — ми не повернемось. Історія Євгенії Халяпіної з Вугледару
Вугледар на початку повномасштабної війни
З Вугледару Євгенія виїхала не тільки зі своєю родиною, а і з родиною рідною сестри Вікторії. Маючи маленьких дітей, сестри вирішили не чекати щоденних ворожих обстрілів, спостерігаючи, як росіяни перетворюють їхнє місто на руїни й ховаючи дітей у підвалах.
"Склалася вже така ситуація, що ми зрозуміли, що щось буде. Що краще точно не буде, а буде все гірше й треба їхати — рятувати дітей", — каже Євгенія Халяпіна.
Євгенія Халяпіна з сестрою Вікторією й дітьми у Вугледарі
На той момент донці Євгенії було 2,5 роки. Обидві родини виїхали до Запоріжжя. Сестра Жені нині там активно волонтерить.
"До великої війни наше місто було цілим. Нічого особливого, окрім "виходів" нашої зброї не відбувалося. Але "виходи" ми чули часто, бо до Донецька від нас зовсім недалеко. Однак я не виїздила тоді, а сестра виїхала у 2015-му році з сином та чоловіком на два тижні до родичів у Запоріжжя. Коли вони побачили важку техніку, й стало лячно. Потім вони повернулися", — розповідає Женя.
Жінка каже, що з 2015-го року людей у Вугледарі побільшало, бо саме сюди частково евакуювалися мешканці прифронтових Мар'їнки, Красногорівки та Курахового.
Євгенія з дочкою у Вугледарі
"Ми допомагали людям чим могли, але це було не так довго. Приблізно літо така міграція тривала. Переселенців розміщували в школах — там вони тимчасово жили".
На початку повномасштабної війни мешканці Вугледару одразу відчули небезпеку. Втім, далеко не всі виїхали у перші місяці.
"У мене чоловік тоді працював у шахті. 24 лютого він поїхав на роботу, але подзвонив і сказав, що їх не спускають у шахту. Потім тато його забрав, і вони одразу повернулися додому", — згадує Євгенія.
Євгенія Халяпіна розповідає, що російські окупанти вже у березні зупинились у Павлівці, а це неподалік від Вугледару. Активно атакуючи Маріуполь та Волноваху.
"Ми виїхали за місяць до цього ажіотажу з евакуацією — на початку березня. А евакуаційні колони автобусами та автівками з Вугледару почали рухатись десь у квітні", — пригадує Євгенія Халяпіна.
Розбитий ворогом Вугледар
Повертались за речами й потрапили під обстріл
Родина виїздила до Запоріжя на декілька тижнів, попри все, сподіваючись на повернення. Женя каже, взяли найнеобхідніші речі, себто по кілька теплих речей на людину в спортивній сумці. Через те, що весна 2022-го року була достатньо прохолодною, то цих речей вистачило приблизно до травня. Коли стало зрозуміло, що в рідному місті обстріли не вщухають й залишатись у Запоріжжі доведеться на довше, родина ризикнула повернутись додому за необхідними речами.
Євгенія евакуювалась до Запоріжжя з сестрою, донькою та батьками, а її чоловік з Вугледару поїхав через місяць.
“Вже тоді чоловік разом з сусідами почали готувати їжу на багатті перед під’їздом, бо не було газу й електрики. Хтось використовував мангали, хтось решітку на каміннях тощо”, — говорить Женя.
Весна у Вугледарі до війни
Евакуюючись у Запоріжжя, чоловік Євгенії привіз невеличку сумку легких речей, але їх все одно не вистачало на літо. Оскільки родина не могла дозволити собі купити повністю нові речі, то у липні 2022-го вирішили їхати за ними у Вугледар.
“Ми двома родинами поїхали в рідне місто власною машиною і найняли бус, який нас там вже зустрів. Тоді поїхали ми з чоловіком, моя сестра та тітка з дядьком. Речі ми забирали в різних будинка, як ви розумієте. Наче Вугледар місто невелике, але все одно було страшно. Спочатку було тихо… А потім почалось…”
Євгенія каже, коли під'їхали до будинку сестри, почули характерний свист.
“Чоловік поїхав допомагати Вікі зібрати речі, і саме цієї миті почався обстріл. Вони встигли дійти до під'їзду й почався свист. Чоловік сестру просто в кут загнав і сказав: “Стій!”. Під’їзд був зачинений зсередини, й він заліз на другий поверх — там було вибите вікно. Тож він відчинив все зсередини, тільки тоді сестра змогла зібрати речі”, — розповідає Євгенія.
Обстріляний ворогом Вугледар
Єдине, що не забрала Євгенія й про що зараз дуже шкодує, це спогади — старі фотографії в альбомах. Втім, вже зараз Женя навіть не розглядає можливість за ними поїхати.
“Ну, по-перше, сусіди казали, що наші хати вже “вскриті” — їх пограбували мародери. Не думаю, що вони забрали світлини, але, звісно, що ми вже не повернемось, бо це небезпечно”.
Зима у Вугледарі до повномасштабної війни
Втрати й спогади про рідне місто
У Запоріжжі Євгенія працює за спеціальністю — вчителькою математики. Доньці зараз п'ять років, але вона пам'ятає рідний дім у Вугледарі.
"Оскільки вона була зовсім маленька, то я була впевнена, що не пам'ятає Вугледар. Та вона почала питати: "Коли ми повернемось в зелений дім?" Просто у кімнаті, де ми ночували, були поклеєні шпалери зеленого кольору. І донька каже: "Мама, я хочу повернутись в зелену кімнату, в наш зелений дім". Я їй пояснюю, що ми не можемо вже цього зробити".
До війни у Вугледарі мешкали понад 17 тисяч людей. Євгенія каже, що зараз там під ворожими обстрілами залишається не більше 50-ти людей.
Обстріли Вугледару
"Я не дуже це розумію, коли залишаються в такій ситуації. Так, кажуть, що нема куди їхати. Але залишатись в руїнах і чекати, що ти станеш наступною жертвою — це занадто. Майже все зруйноване — кожен день летять КАБи й снаряди. Чого ви там чекаєте? Я пам'ятаю, коли в багатоповерховий панельний дім прилетіла ворожа бомба. Дім повністю склався і ще декілька днів було чутно крики й стони людей, які там залишились. Які ще мають бути аргументи, щоб поїхати звідти?", — говорить Євгенія.
Жінка каже, що їхня родина втратила автівку, яка згоріла під час вибуху російського снаряду. Стан власної квартири на даний момент Женя не може описати, позаяк в будинку немає вже нікого. Останнє що знає: було декілька "прильотів" в їхній дім, одна з кімнат зруйнована.
Новий рік у Запоріжжі
"Я знаю, що будівля горіла, що в центрі там дірка велика, тому що все винесло від "прильоту". А як на даний момент наша квартира, не можу точно сказати. Пів року тому ми з чоловіком бачили, що у нас там вже не трикімнатна квартира, а двокімнатна. Тому що в залу з балкону щось прилетіло. Втім, я вже ні на що не сподіваюсь, бо знаю, що ми вже туди не повернемось. Що треба обживатися десь в іншому місці", — ділиться Євгенія.
Наразі все ж таки родина залишається у Запоріжжі, хоч у майбутньому хотіли би жити у більш безпечному місті.
“Ну, як і всі, хочу миру, дуже! Щиро не розумію сенс цієї війни. Мрію жити, як раніше, у власній квартирі, за своїми правилами, зі своєю сімʼєю. Хоча, коли все закінчиться, була би не проти тут залишитись, я тут влаштована з роботою, звикли до міста, вже є друзі, знайомі, але іноді все одно "накриває" і дуже сумую за домом”, — говорить Євгенія Халяпіна.
Свої в Telegram 
