Надазовські греки вдруге святкують у Києві Панаїр. Росія нищить їхню культуру, як і радянська влада

Що таке Панаїр?

Панаїр є, мабуть, найбільш сакральною подією та одним з найдавніших свят надазовських греків. Корені Панаїру сягають дохристиянської доби, коли давні люди, відправляючи шану своїм божествам, приносили їм жертву (хурба́н) і влаштовували спортивні змагання на їх честь. Давні вірування були переосмислені в християнстві, але язичницькі обряди і досі є невід'ємною складовою Панаїру, утворюючи його основу.

Слово “панаїр” має давньогрецьке походження (πανηγύρι) і складається з основ слів “παν” (всі) + “αγορά” (зібрання). Разом ці два слова утворюють значення “загальне зібрання”. Це, власне, і можна вважати найбільш точною характеристикою Панаїру, адже мета свята полягає в залученні всіх християн до спільної молитви і трапези.

Ганна Курцановська на святі ПанаїрАвтор: Свої

У більшості надазовськогрецьких сіл Панаїр відзначається раз на рік, коли в одному місці збираються мешканці цього і сусідніх сіл. У великих селах Панаїр може святкуватися також в окремих кварталах. Зазвичай Панаїр співпадає з престольним святом села або міста, оскільки проводиться громадою в день, коли відзначається пам'ять про святого або євангельську подію, чиє ім'я носить місцева церква — Георгія Змієборця, Пророка Іллі, Успіння Богородиці, День Святої Трійці тощо.

Об’єдналися заради збереження рідних мов надазовських греків, які опинилися під загрозою знищення

Місце зустрічі, як і минулого року — чебуречна в столичному Гідропарку родини Ялбуган з Бугаса, села, окупованого російськими військами з 2022 року. Восени 2023 року у Гідропарку понад пів сотні греків святкували Панаїр на честь храму Різдва Пресвятої Богородиці Марії, розташованого в Бугасі.

Організацією свята займалася громадська організація “Надазовські греки: уруми та румеї”, яка була заснована у квітні 2024 року. Очолює її Ольга Цуприкова. Вона родом з Донецька, навчалася в Києві, з літа 2020 року жила і працювала в Маріуполі. З міста Ольга поїхала вночі 23 лютого 2022 року, як тоді вважала, в гості до батьків. Ольга називає життя в Маріуполі одним з найщасливіших часів у її особистій історії.

“У мене є грецьке коріння по батьковій лінії, а по мамі я — українка. Вже після закінчення університету я зацікавилася історією свого роду. Так почалася ця подорож до самої себе та історії й культури надазовських греків”, — розповіла вона.

Ольга ЦуприковаАвтор: Вікторія та Дмитро Головченко

За словами Ольги, команда об’єднує вихідців з Донеччини та переселенців різних поколінь, які зараз живуть у столиці та Київській області.

“У серпні 2022 року була заснована спільнота “Надазовські.Свої” для підтримки переміщених надазовських греків у Києві. А згодом і онлайн-версія цієї спільноти, яка сьогодні об'єднує 170 людей з різних країн світу”, — розповіла Ольга.

За два роки роботи команда організувала 15 відкритих подій в українській столиці, зокрема перший на Київщині Панаїр за традиціями селища Бугас у вересні 2023 року.

Заснуванню громадської організації передувала багаторічна волонтерська праця членів команди, серед яких Олександр Рибалко, Микола Ахбаш і Тетяна Хорунжа. Зокрема, були створені абетки урумською та румейською мовами, видано підручник урумської мови, підготовлені інші освітні матеріали та публікації, а також оцифровані унікальні музичні записи.

Ольга і Микола - активисти спільноти, яка об'єднала надазовських греків в КиєвіАвтор: Вікторія та Дмитро Головченко

Ольга зазначила, що громадські та мовні активісти об’єдналися заради відродження та збереження ідентичності, історичної та культурної пам'яті, двох рідних мов надазовських греків України — урумської та румейської, які опинилися під загрозою знищення внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

“Всі наші люди в організації, зараз їх близько 20, вихідці з Донеччини. Це мінімум чотири покоління людей, кожен з яких зі своїми баченнями, своїми ідеями, своїми візіями щодо надазовських греків. Проте нас об'єднує єдина мета — ми хочемо, щоб історія цього народу збереглася, мови цього народу збереглися, традиції, культура, та й сама спільнота. Наша діяльність об’єднує не тільки надазовських греків, але й всіх небайдужих до їх автентичної культури та двох рідних мов”, — зазначила Ольга.

Росіяни поступово руйнують Багатир

Село Багатир було засноване у 1779 році урумами — вихідцями з кримських сіл Багатир і Лакі. Село входить до складу Великоновосілківської громади, де на початок 2014 року жили 1348 людей.

Нині це село за 25 кілометрів від лінії фронту, через що потерпає від постійних ворожих обстрілів. Через бойові дії значна частина селян покинула свої оселі та виїхала до більш безпечних регіонів.

Румейський поет Микола Ахбаш родом із селища Ялта. Його батьківщина вже понад 2,5 роки окупована росіянами. Каже, що донедавна в селі Багатир він жодного разу не бував. Вперше сюди потрапив у 2023 році, коли був у відрядженні.

Поет Микола АхбашАвтор: Вікторія та Дмитро Головченко

“Відтоді буваю тут чи не щотижня. І щоразу з жахом виявляю для себе все нові і нові руйнування”, — зазначив він.

За словами Миколи, село розташувалося на березі річки Вовча, яка колись була кордоном між землями надазовських греків та козаків: прямо навпроти Багатиря досі існує село Олексіївка. Обидва села засновані наприкінці XVIII століття. Вовча додає живописності околицям обох сіл.

“Сам Багатир доволі великий і розкинутий, з доглянутими садибами і чуйними мешканцями. Тут неможливо заблукати, адже планування вулиць чітко перпендикулярне, що, до речі, одразу дає зрозуміти, що село заснували саме надазовські греки”, — розповів Ахбаш.

Смачні чебуреки в кафе “Ромашка”

Мабуть, найпершим питанням до місцевих мешканців, які зустрічалися Миколі дорогою, було: “Чи є в селі місце, де можна скуштувати традиційні надазовські страви?”.

“Так вже скучив за нашою кухнею! І в цьому мені пощастило! В селі продовжує працювати кафе “Ромашка”, повз яке просто неможливо пройти. Адже тут можна замовити дивовижні чебуреки, приготовані відповідно до всіх канонів надазовських греків. Смачніші готує хіба тільки моя бабуся. Мені доводилося куштувати чебуреки з різними начинками: м’ясо, гарбуз, картопля, вишні, абрикоси, квасоля тощо. А в “Ромашці” вперше довелося скуштувати чебуреки з грибами! Дуже сподобалися, всім раджу. Тому нерідко буває, що у вихідний з Покровська спеціально приїжджаю сюди тільки заради чебуреків. І при нагоді всім розповідаю про моє улюблене місце”, — поділився співрозмовник.

На тарілці Микола обов’язково залишає куточки від чебуреків. Каже, що в багатьох родинах надазовських греків досі зберігається такий звичай.

Залишки від чебуреків Автор: Микола Ахбаш

“Звичай давній, а його походження забуте. Тому можна почути різні здогадки з цього приводу. Насправді ж, звичай принесений до Надазов'я ще з Криму, де в чебуречних гості здійснювали плату після завершення обіду. А суму якраз і визначали за кількістю залишених біля тарілки куточків”.

Легенда про чудодійний хрест

Багатир цікавий ще тим, що в селі побутує легенда про чудодійний залізний хрест, який ніби-то був принесений з однойменного села в Криму, звідки за вказівкою російського уряду виселили мешканців у 1778 році.

Герб села від геральдиста Едуарда Савченка

“Можливо, це і стало приводом освячення місцевої церкви саме як Хрестовоздвиженська. Насправді ж, це хрест з тієї самої Свято-Миколаївської церкви, що була в козацькому селі, на місці якого після виселення козаків засновано Маріуполь. Як і чому хрест опинився в Багатирі досі залишається загадкою. Але і з Багатиря в 1930-х роках він був викрадений більшовиками. Від церкви запорожців в Харлампіївській церкві, вона згодом стала Єкатерининською, зберігалися срібне монастирське кадило та залізний хрест, який вінчав паланковську церкву. Якимось чином цей хрест потрапив у грецьке село Багатир, де виникла цікава народна легенда. Говорили, що привезений він був у Крим у незапам'ятні часи, а потім уже доставлений переселенцями в Надазов'я”, — розповів Микола.

Леген­ду про хрест із Запорізької церкви записав й опублікував у 1890 році професор Ф. Браун. Публікуємо мовою оригінала.

“Стоит упомянуть о древнем железном кресте высотой 1 м 50 см в церкви села Богатырь; он покрыт медными рельефными украшениями русской работы. Он считается явленным: пастухи нашли его в поле еще в бытность в Крыму, незадолго до выселения; отнесли его в сельскую церковь, но он не захотел там остаться: два раза возвращался он сам собой на ста­рое место в поле; наконец, когда его принесли в избу одной благочестивой вдовы, он остался здесь до самого выселения православных. Когда захотели православные переселиться, с кре­стом опять беда: не хочет он оставить излюбленного места. Сняли его, наконец, с молитва­ми, положили на телегу, повезли; да не тут-то было: оглобли телеги повернули назад в де­ревню. Помогли наконец тем, что крест связали, привязали к телеге и таким образом отвезли его с собой в Россию”.

Така дивовижна доля залізного хреста зі старовинної церкви козацької фортеці Кальміус. Легенда, що виникла у селі Багатир, відбиває настрої тієї частини кримських греків, які боялися і не хотіли переселення. І з великими труднощами, з сердечним болем погодилися залишити острів, де їхні предки прожили 2500 років.

Радянська влада заборонила святкувати Панаїр

Ірина Шепетя родом з Багатиря. Народилася в сім’ї, де шанували грецькі традиції більше, аніж українські. Проте, за її словами, в родині Панаїр не святкували, і церкву в селі відкрили лише у 2010 році.

Храм в селі Багатир

Справа в тому, що надазовськогрецькі села зазнали значних втрат у 1930 -х роках, коли радянська влада “оголосила війну” релігії. Наслідком стало закриття церков, а згодом — їх руйнування. Одночасно із закриттям церков радянська влада заборонила святкування релігійних свят, що перервало цикл Панаїрів, які відзначалися надазовськими греками з року в рік уже багато століть поспіль.

За інформацією Миколи Ахбаша, тільки за 20 років заборона була скасована, проте дати Панаїрів мали приурочуватися до радянських свят: 1 Травня, 9 Травня, День молоді, День звільнення села від нацистів тощо. Лише після розпаду Радянської Союзу та відновлення незалежності України Панаїри почали поступово повертатися до релігійних дат.

Ірина з мамою Ольгою ВасилівноюАвтор: особистий архів

“У мого батька порівну української і грецької крові. А мати — чиста гречанка. Наша родина — уруми, ми маємо кримське коріння. На жаль, урумської я не знаю. Мама знає, і бабуся знала, на жаль, пів року тому її не стало. Вона з мамою завжди спілкувалася урумською, особливо, коли не хотіли, щоб діти почули їхню розмову”, — розповіла Ірина.

Після збору врожаю гуляли всім селом

Найбільше свято, яке Ірина пам'ятає з дитинства, це — День села. Святкували його восени: в останні вихідні вересня або в перші вихідні жовтня, одразу після збору врожаю.

“Цікаво, що це спогад з мого дитинства. Якось запитала у мами, чи святкували День села, коли вона була маленькою, вона сказала, що не пам’ятає. Мама народилася 1963 року, її шкільні роки припали на 70-ті. І в ті часи в Багатирі не було свята Дня села. Проте восени у нас, коли було багато колгоспів, святкували День робітників сільського господарства. А взагалі, мама пам'ятає, що найбільші свята в селі були радянські, а не релігійні”, — зазначила Ірина.

Як тоді в 90-х роках минулого століття святкували День села Багатир? По-перше, завжди готували чебуреки — з м’ясом і кисломолочним сиром. Це відбувалося зазвичай в кафе “Ромашка”.

Чебуреки в Багатирі

“До того, як відкрилося кафе, готували у колгоспній їдальні. Дівчата, співробітниці їдальні, смажили чебуреки і потім їх продавали в наметі в парку за сільською радою. Поруч були столи і стільці для відпочиваючих”, — Ірина поділилася спогадами своєї матері Ольги Василівни.

За словами Ірини, пізніше саме в “Ромашці” почали готувати смачні чебуреки з твердим сиром і помідором.

Чебуреки в кафе

“А ще пам’ятаю, що в якийсь із років в Багатирі було представлено багато страв грецької кухні. І приїздили до нас на свято з різних сіл Волноваського району. Стояли окремі намети з різноманітними стравами. Можливо, в цей рік Багатир був приймаючою стороною. А так щороку продавали чебуреки та шашлик”, — розповіла Ірина.

Пенир аш, хаших-аши і алва

На різні свята збиралася вся чисельна родина — дідусь з бабусею, їхні три доньки з чоловіками та шестеро онуків — і всі разом готували чебуреки.

“В один з чебуреків клали монетку. Кому вона попадалася, загадував бажання або вважалося, що вдача буде на боці цієї людини”, — пояснила Ірина.

Перша страва на святковому столі була ахчачих. Домашня лапша, нарізана на дрібні квадратики, варилася в курячому бульйоні з додаванням томатної заправки. Також готували вареники з солоним сиром, які мають трикутну форму — пенер аш.

“Ще бабуся смачно готувала шумуш, це пиріг з листкового тіста з гарбузовою начинкою. Іноді туди ще вишні додавали. Хаших-аши — схоже на маленькі пельмені. Готували їх із прісного тіста з м’ясним фаршем. Вживають зі смаженою цибулею та ар’яном — густим молочним продуктом. Також бабуся робила з меду і борошна солодощі — алва. Борошно на сухій пательні обсмажували до шоколадного кольору. І потім з цього тіста за допомогою меду робили ромбики”, — згадала Ірина.

А ще Галина Харлампівна, бабуся Ірини, випікала кілька великих буханок у печі на дерев’яній тирсі. Готування разом з випіканням займало добу. Хліб пекли рано вранці.

“Такий хліб ще випікався на Старий Новий рік, це було 14 січня. На Василя, на іменини мого дідуся, випікали хліб, і в тісто теж клали монету. І потім нарізали по колу, як кавун. І кому ця монета попадалася, той буде щасливий весь рік або буде з великою вдачею”, — поділилася Ірина.

Святковий напій - бузаАвтор: Вікторія та Дмитро Головченко

Крім різних страв, на столи подавали бузу — слабохмільний напій, що готувався до Панаїру з просяного або пшоняного борошна.

Одні борються, інші — танцюють

Після частування відбувалися змагання з традиційної боротьби. Вона називається куреш. За словами Миколи Ахбаша, є три основних правила цієї боротьби: взяти участь може кожен, перемогою вважається повалення на обидві лопатки, переможцем вважається той, хто отримав перемогу в трьох сутичках поспіль.

“Це поясна боротьба. Супротивники мають типу обійняти один одного, вчепившись у пояси. І, не відпускаючи хватки, перекинути супротивника на лопатки. Це і підсічки різних видів, і просто перекидання через себе. У кожного прийому була своя назва навіть. Нині під голосною назвою куреш можна побачити дзюдо, самбо, вільну або греко-римську боротьбу. Тільки не сам куреш. Сьогодні, на жаль, в Надазов’ї не побачити куреш таким, яким він має бути”, — сказав Микола.

У селі Багатир переможець у куреші отримував живого ягня або баранця.

На святі грав кримськотатарський гурт МусафірАвтор: Вікторія та Дмитро Головченко

“Також обов’язково пісні з танцями. Виступали діти та дорослі, у яких були творчі здібності. Творчий колектив жінок сформувався набагато пізніше. У нашому селі, якщо відбувається будь-яке свято — День села, дні народження або весілля, зазвичай танцюють “Хайтарму”. Всі музиканти знали цю мелодію”, — розповіла Ірина.

Свято асоціюється з бабусиними чебуреками і кубете

Оксана Павленко теж родом із села Багатир.

“Найбільше моїх спогадів про святкування Панаїру в Багатирі припадає на 90-ті та початок 2000-х років, коли я навчалася в школі. Тоді, власне, назва Панаїр не була в широкому вжитку. Принаймні, в колі своєї сімʼї та в школі це свято називалося “День села”, — каже Оксана.

Оксана ПавленкоАвтор: особистий архів

Хоча структура свята була абсолютно в традиціях Панаїру та складалася з трьох основних частин.

“Урочиста частина відбувалася біля Будинку культури та починалася з привітань сільського голови, організаторів свята і гостей, що приїздили з Великої Новосілки та інших населених пунктів, де жили переважно надазовські греки. Далі привітання переходили в музичну частину з піснями й танцями. Найбільш яскравий спогад цієї частини — це танець “Хайтарма”, який танцювали всі охочі під супровід живої музики акордеону. Любила цей танець”, — сказала Оксана.

Найсмачніша частина свята — вулична кухня, яка розташовувалася на центральній вулиці села. Місцеві жителі приносили вже готові традиційні страви, які можна було скуштувати, та смажили чебуреки.

Саме у мене смак Панаїру асоціюється з чебуреками та кубете — солодким листковим пирогом з гарбузом. Знаю, що в різних сімʼях готували цей пиріг з різними начинками, проте моя бабуся робила завжди тільки з солодким гарбузом

Спортивна частина частіше відбувалася на футбольному полі, яке в селі Багатир називали стадіоном. Тут відбувалася традиційна боротьба — куреш.

За словами Миколи Ахбаша, спортивні змагання починалися одразу після спільної трапези. До змагань охоче допускалися вихідці з інших сіл, які також нерідко ставали переможцями. Окрім боротьби, під час святкування влаштовували ще кінні перегони — хучі.

Оксана згадує, що поруч із футбольним полем був привʼязаний баран. Це головний трофей переможця боротьби, а той, хто вигравав скачки, отримував голову і шкуру жертовного бика.

“Також в цей день відбувалися змагання з футболу, і жителі збиралися на пікніки біля місцевого стадіону”, — пригадала Оксана.

Росія знищує культуру надазовських греків, як колись це робила радянська влада

У Багатирі подія не була привʼязана до релігійних свят, адже в 90-х роках минулого століття в селі не було церкви.

“Її побудували вже в 2000-х, тоді й почали більше вживати назву Панаїр. Я запамʼятала це свято, як фестиваль культури греків Надазовʼя без релігійного забарвлення. З тих часів, можливо, щось змінилося, бо понад 20 років тому я поїхала з Багатиря і не була на святі в селі, де народилася”, — з сумом каже Оксана, востаннє тут вона була на початку лютого 2022 року, незадовго до повномасштабної війни.

Сьогодні від її батьківщини неподалік лінія фронту, село потерпає від постійних обстрілів.

Стела у селіАвтор: з мережі

“Російські війська фізично знищують культуру надазовських греків, як раніше її знищувала радянська влада. Тому дуже цінно, що є люди, які досліджують та зберігають нашу культурну спадщину. Чудово, що є можливість відвідати таке свято в Києві”, — зазначила Оксана Павленко.

Коралі, дукати, гердани. Які традиційні прикраси носили жінки Донеччини у ХІХ-ХХ століттях — фото

Поки йде війна, у нас свята не буде. Родина з Маріуполя відкрила майстерню неонового декору в Одесі

Вишивати червоно-чорні троянди вигадав француз. Дослідниця Донеччини про вишиванки регіону