Поки йде війна, у нас свята не буде. Родина з Маріуполя відкрила майстерню неонового декору в Одесі
До початку повномасштабної війни родина Єрмоленків щодня створювала свято для маріупольців. У місті Марії вони мали свій невеликий, але такий рідний та творчий бізнес — майстерню з повітряними кульками. Замовлень було безліч, бо Wonder Ballоons знали та любили в усьому місті. Проте війна змусила відкласти улюблену справу та покинути Маріуполь. Зараз родина започаткувала ще одну справу — вони виготовляють неонові вивіски для закладів та створення затишку в домівках українців. Переселенці мріють повернутися до рідного міста на березі моря та об’єднати ці два напрямки вже там. Свої поспілкувалися із засновницею Wonder Ballons Катериною Єрмоленко про блокаду міста, евакуацію та плани на майбутнє.
Сон по 4-5 годин на добу був для нас нормою
Ідея створення власної майстерні з кульками в Катерини виникла в 2019 році, коли вона народила доньку. Родина придбала новий будинок і ні для кого не секрет, що облаштуватися на новому місці — задоволення не дешеве. Після недовгих роздумів Катерина вирішила, що створюватиме свято для маріупольців.
“Ідея виникла зовсім випадково. Чомусь мені спало на думку купити балон з гелієм, кульки і просто приймати замовлення онлайн. Перші пів року заробіток був маленьким. Його вистачало на закупівлю нових позицій кульок. А потім, коли почала більше розкручувати інстаграм, з’явились ще замовлення. Дійшло до того, що чоловік не встигав працювати й розвозити їх. Тому ми вирішили, що займатимемося цією справою разом. Тоді люди вже були знайомі з моєю роботою і нам довіряли”, — згадує Катерина.
Робота закипіла, а замовлень ставало все більше й більше. Цьому допомогла відданість родини своїй справі, а також якість продукції, на яку Єрмоленки робили великий акцент.
“Починаючи з п'ятої ранку, майже щодня, чоловік був уже в машині з замовленнями. Працювали багато, бо зранку ми виконували замовлення на день, а вдень ми приймали замовлення на вечір. А ввечері, коли розвозили ще замовлення, приймали нові та робили їх на ранок. Сон по 4-5 годин на добу був для нас нормою. Такий шалений темп життя навіть з маленькою дитиною нас не вибивав з колії”, — каже підприємиця.
Катерина зізнається, це був один із найприємніших періодів її життя. Робота перетворювала кожен день на святковий.
“У нас була дуже драйвова робота. Ти завжди на емоціях, це свято. Коли ти приймаєш, привозиш замовлення, ці емоції від батьків, від дітей мотивують тебе рухатися далі. Ми аналізували помилки конкурентів та виправляли їх у себе. За це нас любили. Я мріяла про власну студію декору. Напередодні війни ми навіть знайшли приміщення, купили меблі, але не встигли орендувати. Мабуть, це і на краще. Мені досі пишуть люди, питають, як моя родина, й чи не планую я відновити свій бізнес із кульками”, — ділиться думками Катерина.
Але війна враз зруйнувала всі плани. Маріуполь один з перших взяв на себе удари російської армії по Донеччині.
“Коли мені хтось каже, що в Маріуполі було дуже багато проросійських людей, я розповідаю їм цю історію. 24 лютого ми прокинулися й дізналися, що почалася війна. Ми відписали всім замовникам, що не будемо доставляти замовлення і повернемо кошти їм назад. Жодна людина не взяла гроші. Всі одноголосно сказали: “Переведіть все на ЗСУ”. Так завершилася моя робота в Маріуполі”, — розповіла дівчина.
28 лютого ми поверталися додому помити холодильник
Родина Єрмоленків жила на околиці Лівобережного Маріуполя, тому війну зустріли першими. Вибухи чутно було вже напередодні, але повірити в щось серйозне було важко, тому психіка всіляко відганяла погані думки.
“Ми чули вибухи ще з 23 лютого. Небо вже було червоним. Було неприємно, страшно, але не так, що треба збирати речі та бігти. Приїжджав брат чоловіка, кликав нас евакуюватися, але ми відмовилися, бо, як і всі, думали, що все минеться, як у 2014 році. Я розуміла, що там, на кордоні, багатотисячне військо, але ми не хотіли в це вірити”, — згадує Катерина.
Проте вже на ранок стало зрозуміло: коїться щось страшне. Тому родина вирішила поїхати до батьків у центр міста — думали, може все минеться.
“Вперше ми поїхали з дому до батьків увечері 25-го лютого. Вони жили в центрі міста. А 28-го ми повернулися додому помити холодильник. Бо він же може почати смердіти. Ми помили холодильник, помили посуд. Але не забирали ніякі цінні речі, бо не планували залишатися там надовго. До першого березня ми жили у батьків, поки в сусідній будинок не прилетіло так, що там вивалилася стіна. Це був будинок мого дядька. Він зайшов до нас білий і переляканий. Після цього моя тітка запропонувала поїхати нам в бомбосховище на молокозавод. Це теж центр міста, але там було облаштоване сховище: резервуари з водою та добрий запас їжі. Коли ми туди приїхали, ми були вже 60-ті. Хоча бомбосховище й розраховували на 50-100 людей, за два дні нас там було вже 350”, — розповідає дівчина про початок війни в Маріуполі.
Перші ночі після вторгнення родина вже була у сховищіФото: з архіву Катерини
Було боляче бачити, що в місті дуже багато російських військових
Після окупації Лівого берега Маріуполя Катерина з чоловіком вирішили піти й подивитися, що сталося з їхнім будинком. Попри те, що дороги на той час ще були перекриті, а в районі тривала “зачистка” окупантами, їм вдалося пробратися до дому.
“Ми з чоловіком так ризикнули, бо нам було цікаво, що з нашим будинком. Та частина міста була ще закрита. На Лівий берег ніяк не можна було пройти: один міст був зруйнований, а інший ще не відкрили. Тому ми вирішили піти через села, полями. Я не знаю, як нас там не пристрелили. Ми йшли до лівого берега години чотири, може п'ять. Коли прийшли до будинку, побачили, що там вже хтось побував. У мене вкрали фен і позабирали всі шампуні й засоби для догляду. Не було ковдр і подушок, то, мабуть, вони замерзли. З цікавого, позабирали всі батарейки з годинників, але не дійшли до дитячої, де тих батарейок у іграшках була просто купа. Було боляче бачити, що в місті дуже багато військових. І це були не російські війська, там були чеченці”, — згадує Катерина.
17 березня родина наважилася б на евакуацію, проте не склалося. Батьки Андрія довго не виходили на зв’язок, а їхати без них вони не хотіли. Тому через це ухвалили важке рішення — залишитися в місті ще.
“Ми збиралися виїжджати колоною. До цього вночі був “прильот” на молокозавод і нам побило машину. Там посипалося скло, але це не важливо, бо без вікна можна поїхати. Найстрашніше те, що нам уламками порізало колеса. І ми вирішили з чоловіком, доки ми не знаємо, що з його батьками, доки не знайдемо їх та не вмовимо виїхати, ми залишимося тут. Так ми залишилися в бомбосховищі ще на 50 днів. Це були, напевно, найважчі дні у моєму житті”, — каже Катерина.
Але, як виявилося, найважче було попереду. Родині вдалося знайти батьків Андрія. На той момент у них уже був повністю зруйнований будинок, а вони жили в підвалі у сусідів. Вмовити їх виїхати вдалося лише шантажем.
“Було зрозуміло, що залишатися з 2-річною дитиною тут — ідея не дуже. Ми походили містом і зрозуміли, що його просто немає. Наш рідний, красивий Маріуполь повністю зруйнований. Щоб вмовити батьків виїжджати, нам довелося морально надавити. Ми нагадали їм, що онука в них одна і вони ризикують її не побачити. Сказали, що заради них ми жили в бомбосховищі 50 днів, годували дитину бозна-чим. Вони погодилися. У нас було лише одне вціліле авто. Майже вціліле. Воно було все в плівці, скотчі, але воно доїхало”, — каже маріупольчанка.
Окупанти перезаряджали свої танки прямо у дворі молокозаводу, де жили майже півсотні маріупольців. Ящики на задньому плані фото — від снарядів Фото: з архіву Катерини
Окупанти розповідали байки про те, що ми не потрібні Україні
Виїхати з Маріуполя тоді було завданням із зірочкою. Окупанти контролювали майже все місто і майже не випускали нікого з цивільних.
“Коли ми виїжджали з міста, окупанти, як завжди, розповідали нам байки про те, що ми не потрібні Україні, що ми не доїдемо до пункту призначення, й не хотіли нас випускати. Тому ми брехали, що просто їдемо в інший населений пункт. І так до Бердянська. Звідти ми не могли виїхати 5 днів, поки нарешті комусь не скинули маршрут, яким можна виїхати на підконтрольну територію. Ми не знали — чи пропустять нас, чи розвернуть назад. Коли нас зібралося вже 10 машин, чоловіки вирішили їхати десь полями та селами. І ми виїхали. Дев'ять годин дороги від Бердянська до Запоріжжя — і ми на українській території”, — каже Катерина.
На цій машині родині все ж вдалося виїхати з блокадного містаФото: з архіву Катерини
Ця найприємніша мить для всіх маріупольців, які виїжджали з окупованого міста, — зустріч з українськими військовими, які боронять перший блокпост на підконтрольній території.
“Коли ми під'їхали до Оріхова, там стояв блокпост. Нам ще не було видно, який прапор на ньому висів. І коли до нас підійшли українські військові, це були такі емоції. Це був Великдень. І якщо російські військові забирали в нас на блокпостах останні продукти, то тут нам надавали всього: і пасок, і яєць, і шоколадок. Ми вперше за довгий час відчули, що ми в безпеці. Тут наші військові, тут наша Україна”, — розповіла дівчина.
Поки йде війна, у мене свята не буде
Напередодні повномасштабного вторгнення росії в Україну родина виграла грант на відкриття майстерні неонового декору. Цей напрямок чудово допоміг би втілити мрію Катерини — виготовляти найкрасивіші в усьому Маріуполі фотозони.
“У листопаді 2021 року ми подалися на грант, щоб робити неонові написи та неоновий декор. Я думала, якщо я буду займатися фотозонами та кульками, то майстерня по виготовленню неонового декору мені дуже допоможе. Замовляти в когось було дуже дорого, а мати власну майстерню — круто. Ми вирішили податися на грант від міжнародних донорів. І 12-го лютого мені надходить лист, що ми виграли грант, а кошти мають зайти вже 20 лютого. Ми були дуже раді, але війна мала на нас інші плани. Звісно, що кошти так ніхто й не перерахував, бо з відомих причин люди розуміли, що нічого з обіцяного не буде”, — поділилася Катерина.
Проте грантодавці не забули своєї обіцянки. І влітку Катерині знову надійшов лист із повідомленням про те, що їхній грант ще чекає на них. Довгі роздуми, підрахунки та сумніви, але родина наважилася на цей крок. Тепер у Одесі є майстерня неонового декору від переселенців з міста Марії.
“Так ми почали знову щось робити. Спочатку з дерева: всьому навчалися, пробували, тестували нові матеріали. Десь за 1,5 місяці ми вже вміли робити все. Хоча спочатку ми все дуже багато думали: чи на часі цей бізнес, чи будуть у нас клієнти. Адже війна — це не привід для свята. Так ми вирішили, що ми будемо більше спеціалізуватися на рекламі закладів. У Одесі ми працюємо як майстерня вже 9 місяців”, — каже переселенка.
Одна з найзаповітніших мрій Катерини та Андрія — відновити власний бізнес у Маріуполі. Тепер уже й разом з новим напрямком — неоновим декором. А поки вони розвивають своє нове дітище, замовити вироби можна за посиланням.
“Мене всі вмовляють відкрити студію з кульками в Одесі, пропонують допомогти навіть. Але коли виїхали, я сказала: “Поки йде війна, у мене свята не буде”. Я розумію, що люди святкують, що є дні народження у дітей, яких треба радувати. Але це я. Я не можу радіти, поки все моє місто знаходиться на моральному дні. Тому свята вже після перемоги. Я дуже хочу повернутися. Я дуже хочу займатися цим у Маріуполі”, — каже дівчина.
Свої в Telegram 
