Я виїхав з окупованої Макіївки, де 2 роки ховався від мобілізації. Ціна моєї свободи — 1000 доларів
Я поїхав з "днр" і розійшовся з дівчиною
Тоді у 2022 році, коли я певний час переховувався у бабусі, моя колишня дівчина запропонувала мені переїхати до Краснодару. Мої родичі не дуже довго вагалися, мій проросійський дідусь, як завжди, казав, що все вже майже закінчилося і про “Київ за три дні”. Виїжджав я через людину, яка вже вивезла кількох знайомих. Вони їхали раніше за мене і це обійшлося їм приблизно у 800$. Коли я був готовий виїжджати — стало 900$, а у день, коли я мав їхати, ціна піднялася до 1000$.
Їхали в об’їзд зі знайомим та кількома чоловіками років тридцяти. Коли ми приїхали до кордону там була велика черга, у нас був вибір: чекати бог зна що, або ж людина проведе нас — так і зробили. Після кордону я випалив цигарку вперше за 2,5 місяців без нікотину.
На цьому пригоди не закінчилися. Коли ми намагалися викликати таксі, то всі відмовлялися, десь з семи фірм лише одна пояснила причину, що далі по дорозі стоять чеченці й розвертають усіх чоловіків призовного віку, виписуючи повістки. Проте знайшовся один таксист, який за ціну вп'ятеро дорожче, вирішив нас повезти.
До Ростова доїхали без проблем. Там я зміг зв'язатися зі знайомими з Донецька, поїхав до них серед ночі. Декілька днів я був у них, туди приїхала моя, на той момент, дівчина, і ми поїхали до її родичів у Краснодар. Їхали потягом, там постійно виникала проблема з моїми документами, бо я не хотів зайвий раз показувати мій закордонний український паспорт, а їхати по "денеерівському" паспорту якось моторошно було. Ми приїхали, нас прийняли й ми жили у родичів дівчини десь місяць, поки не знайшли окрему квартиру.
Мені там не дуже подобалось, але це вже трохи краще, ніж з моїм дідо, який дивиться повтори “60 хвилин” весь день. Родина її досить проросійська, окрім сестри та її хлопця. Вони не те щоб були за Україну, але й за росію не були. Звісно, були розмови про “великий русский язык”, який, раптом опинився молодшим за українську, та усе подібне. Квартиру нам здавала заможна бабця, яка, за словами рієлторів, володіє більше, ніж десятьма квартирами. Рієлтори були проросійські, та вважали, що допомагають "братському" народу, тому навіть запропонували не віддавати гроші за послуги одразу. Дуже дякую, дуже приємно, але квартиру ми самі знайшли.
Приїхавши туди я одразу знав, що скоро поїду звідти. Але не знав скільки грошей мені потрібно, щоб виїхати за кордон, тож визначився, що поїду після нового року, взимку.
Зарплата там була більше (за курсом рублів і долара на той час) 1500-2000$. Врешті мені пощастило і я знайшов роботу у магазині. Я працював там з двома людьми позмінно та іноді питав, що вони думають про війну, про стан речей. Окрім "бєспокойства", вони нічого не думали.
Після кількох десятків діалогів вони все ж трохи змінили своє ставлення у більш адекватну сторону. Щодо людей там, то я ні з ким не познайомився і не спілкувався більше. Воно мені не потрібно було. З цікавих фактів, у Краснодарі немає більше нічого, крім “парка галіцкава”. Усе — пекельні новобудови та безглузде проєктування міста. З Донецьком, та навіть з моїм смт, це і близько не стоїть. Так у режимі “робота-дім-робота-дім-вихідні-робота” пройшли чотири місяці.
Власниця магазину була, м'яко кажучи, "поїхавша" на голову. Їздила на машині з колорадською стрічкою та радянською символікою. Постійно несла маячню і навіть не розбиралася у пропаганді її країни. Вона казала одночасно і про біолабораторії, і про пласку землю, й про ще неокупований Донецьк, і про рептилоїдів, і ще багато різної маячні. Я не терплю крадіжок, але там я зі спокійною совістю додав до її непогашених боргів сподіваюсь, ще тисяч 100 рублів.
Через деякий час видається "указ" що усі громадяни України з окупованих територій впродовж місяця стають громадянами рф. Найцікавіше, що там був пункт про відмову від цього, якщо написати заяву. Але не було інструкцій — ні куди, ні як, ні кому писати.
З дівчиною та її родиною я дуже довго спілкувався на цю тему, пояснював що не так і чому, щонайменше мені, потрібно їхати звідси. Їхня позиція була дуже близька до позиції мого діда — "це все вже майже закінчилось, ніякої мобілізації не буде і на росії живеться прекрасно, а ця Європа замерзне скоро без російського газу”.
Моя тодішня дівчина до останнього намагалася нічого не робити, хоч я й казав, що їй потрібно хоча б зробити закордонний паспорт (вона отримала російський паспорт ще у Донецьку напередодні повномасштабної війни).
Часу вже не було і я вирішив, що з цією людиною нам не по дорозі, тому запропонував розірвати стосунки. Тиждень були емоційні гойдалки й це, мабуть, був найжахливіший період. Врешті, я залишив їй грошей та поїхав вночі до друзів.
Вранці ми вирушили до Німеччини, хоча я й збирався спершу до Польщі, але моя подруга переконала мене все ж спробувати. Чому саме Польща? Тому що я вважав, що легше буде вивчити польську мову, ніж німецьку. Коли ми рушили, водій поїхав до кордону з Донецькою областю і ми дуже налякалися. Виявилося, що там теж було потрібно забрати людей.
Нам пощастило: російські прикордонники вважають, що якщо їде група людей, то вони друзі, чи щось таке, тому не забирають кожного на допит і беруть лише кілька людей з групи. Це були дві людини, які, за їхніми словами, живуть десь у Луганській області та досить часто мандрують у Європу, тому вони були готові. Їх тримали десь сорок хвилин. Після цього нас пропустили і я нарешті зміг дихати спокійно.
Європа: латвійський кордон і дорога до Німеччини
Далі був латвійський кордон, але я був впевнений, що в мене там не буде проблем. Прикордонники там розмовляли латвійською і, за потреби, переходили на російську. Дуже привітні та милі люди. Мій друг, з яким я їхав, не мав жодного документа з України, окрім свідоцтва про народження, яке він виманив у родичів буцімто, щоб оформити російський паспорт. Десь чотири години ми чекали поки його пропустять. Потім дуже "гарний" перевізник висадив нас у Варшаві на вокзалі і сказав, що купить нам квитки. Але була проблема — цей друг без документів, і його висадять при першій перевірці. Тому вони запропонували, щоб нас відвезли далі, але треба було доплатити ще 50€. Для нас це були досить великі гроші, але що вже робити.
У Франкфурті ми пішли у Червоний Хрест, де нам видали квиток, інструкцію як доїхати до центру прийому біженців і відвели у місце для ночівлі. Там було також багато біженців, але це була перша ніч на ліжках за чотири дні дороги. Я поговорив з родичами, мене всі вітали й на цьому проблеми майже закінчилися.
Потім ми приїхали до місця приймання біженців, дорогою чули багато російськомовних. На місці нас усіх оформили, люди з приймальні питали: “Де це Макіївка?”. А потім такі: "А, это там, где был инцидент с родничком?". Ми посміялися, після цього нас оформили. Хочу сказати, і це важливо — після того, як ми прийшли до Червоного Хреста, ми більше майже ні на що не витрачали власні кошти. Все, що потрібно нам дали й оплатили. Хоча я вважав, що мені моїх не вистачить.
Потім нас перевели до табору, згодом — до іншого. Там були намети — як військові, великі, з підігрівом, душові кабіни, туалети. Це був табір для арабських біженців, а українців туди "пристроїли", тому там все було налагоджено.
З холодами ставало гірше, але ми були майже останніми, кого туди брали. Тут була їдальня, триразове харчування, спортзал, свої лікарі. Через два тижні нас перевезли у табір від Червоного Хреста. Це був кемпінг зі своїми будинками з опаленням, і шведським столом. Там нам допомогли подати документи та відкрити рахунки.
Через тиждень нас перевезли у локацію, де мала б бути наша кінцева точка і далі ми мали самостійно шукати собі житло, але його вирішили продати через два місяці, тому терміново шукали усім житло. Було декілька соціальних робітників і ми досить гарно порозумілися з однією пані. Вона, мабуть, і допомогла нам отримати квартиру.
У цьому таборі був один інцидент з жінкою, яка казала нам валити до росії, коли дізналася, що ми з Донецька. Хоча у сама вона була родом з росії. Загалом, майже усі були російськомовні, окрім однієї жінки, з якою ми зараз в одному будинку живемо, і дівчини з трьома дітьми.
Тут же ми почали ходити на уроки німецької мови, викладачка була волонтеркою. І потрохи відносили документи до німецьких інстанцій. Наприкінці зими нас переселили до квартири, де ми зараз живемо утрьох.
Влітку почались курси німецької мови та німецьких законів. Наступного літа я здав усе з досить гарними балами. Зараз шукаю місце для навчання, але "пролетів" з датами, тому або буду шукати тимчасову роботу до вподоби, або піду далі на курси.
Тобто в загальному хронологія мого виїзду з окупації була така:
- знайти перевізників, які вже мали досвід вивезення людей, в яких немає українських документів, бо мій знайомий був такий;
- по росії ми їхали, мабуть, годин 14-18. Потім кордон, де двох людей тримали 40 хвилин;
- потім латвійський кордон, де ми чекали чотири години, доки пропустять мого друга;
- потім дорога до Варшави і до Франкфурта.
Якщо підрахувати, то загалом, мабуть, ми їхали чотири дні. Найскладніше було весь час їхати в машині, бо це був стрес, тому це дуже запам'яталося. Також дуже нервово було перетинати кордон росії, дуже непривітні люди і ворожа територія.
Як змінилося життя після виїзду з окупації
Мій моральний стан покращився. Я спокійніше сплю, не хвилююсь, що за мною раптово прийдуть і можу дозволити собі донатити нашій армії напряму, а не через крипту, як було в момент окупації. Тоді єдине, що мене турбувало — куди і як виїхати.
Так, в мене вийшло виїхати, завдяки моїм друзям, які підтримали й поїхали зі мною. Наважитись зробити цей крок було не так важко, як зрозуміти, що вихід є лише один.
Ми зібралися разом і поїхали, почистив телефон, вийшов з акаунтів, моторошно переходив кордон, але мені пощастило і я не потрапив на допит.
Наступного дня, коли я вже виїхав, начебто перестали ловити усіх чоловіків і зробили попуск для студентів, але я не можу сказати точно. Багато тих, з ким я спілкувався раніше, мають багатих родичів або зв'язки, тому вони через деякий час могли вільніше пересуватися по "денеерії". Щодо того, що було на росії — я майже нічого не можу сказати. У тих, з ким я спілкувався, було, як завжди, “занепокоєння” усім, а інші були такими самими донецькими, як і я.
У нас є чат з компанії в Донецьку, і зараз я можу нарахувати десь дев'ятьох людей, хто після нас також виїхав до Німеччини. Пару людей з мого смт, з ким я особисто не знайомий, теж десь у Європі зараз. Напередодні виїзду я мало що пам'ятаю, якщо чесно. Мене тоді турбувало занадто багато речей, пов’язаних з виїздом.
Чому наважився виїхати?
Я давно знав, що поїду. У мене були чіткі дедлайни виїзду, але сталося не так, як гадалося. Це й добре. Я за жодних умов не стану громадянином росії. Я й "деенерівський" паспорт отримав лише, коли у школі мені відмовлялися видавати атестат. Це було майже головною причиною. А в іншому — не знаю хто захоче жити на росії або під окупацією. Не беручи до уваги проросійських, усіх тримає або родина вдома, що не може виїхати (старші люди), або страх нового. Мене до певного часу теж.
Життя в Європі після 11 років в окупації
Я зараз живу у Німеччині, неподалік Франкфурту. З того, що першим було незвичним, це їжа. Молочка тут, як до окупації Донецька. Їжа, здебільшого теж. Дуже нерозповсюджена оплата картками. Не так, щоб усюди, але бувають випадки, коли хочеш щось купити, а цей магазин або приймає виключно німецькі картки, які не підключаються до гугл пей, або зовсім не приймає.
Поганий сервіс і дуже короткі робочі години у більшості. Найжахливіше для мене, як для людини, яка залишається активною і вночі, це те, що тут немає нічого цілодобового, окрім деяких винятків — по типу заправок та великих міст. А цілодобовий магазин у сусідньому місті, де ціни у 2-3 рази вище, працює з п'ятої вечора до п'ятої ранку.
Найбільший контраст після життя у так званій “днр” — це цивілізація. Німеччина є поганим прикладом сфери послуг і зручності. Але тут багато чого зроблено для людей і від людей. Починаючи з автобусів і закінчуючи велодоріжками.
Якщо мені поставити групу з п'ятьох німців та п'ятьох українців, я майже безпомилково визначу хто є хто лише по очах. У наших людей, у більшості, очі, що багато чого бачили і пережили, трохи втомлені і сумні. У німців вони дуже спокійні, не напружені і без туги. Те саме стосується й українців, які тут пробули більшість свого свідомого життя (є знайома, сім'я якої виїхала ще у 14-му).
Ну, і по-друге, це те, що люди тут більш відкриті й одягаються та виглядають, як їм заманеться. Чого не можу сказати про окупований Донецьк. Ще коли я навчався у школі, було кілька людей, хто пофарбував волосся. Їм не давали спокою, доки вони не перефарбувались. Я сам ходжу з довгим волоссям і мені досить часто "прилітали" питання про довжину і вигляд.
Рідні й друзі в окупації
Батьки там же — в окупованій Макіївці. І з кожним тижнем я розумію, що вони звідти поїдуть тільки якщо всі помруть. На щастя, з цієї так званої “армії” батька витягли за станом здоров'я, зараз він вже на пенсії. Ми спілкуємося десь раз на місяць, іноді частіше, іноді ні.
Якщо ми говоримо про людей, що й досі в окупації, я би радив їм переступити через свій страх, наважитись і їхати звідти. Особливо коли є приклади від родичів і знайомих. Неважливо куди їхати, головне не на росію та Білорусь. Якщо їхати до Німеччини, то люди, які змушені працювати в окупації за, насправді, невеликі гроші, зможуть нарешті відпочити. А ті, хто мав серйозні вади зі здоров'ям, можуть отримати непогане лікування. Доки я сюди не приїхав, я не розумів чому люди не йдуть працювати й сидять на виплатах, але через майже два роки зрозумів.
Я розумію, що багатьом страшно зробити цей крок і кожен має знайти свої причини. Але не варто там, в окупації, лишатись. Як мінімум, залишаючись, люди спонсорують війну. Як максимум — позбавляють себе вільного майбутнього. Усім моїм друзям, хто наважився виїхати, я допомагаю, як можу. Зараз тут чекаю на ще одну подругу.
Звісно, їхати мені було страшно через невизначеність. Насправді, навіть на офіційних сайтах небагато інформації. А у групах біженців ви знайдете різні відповіді — від "ми приїхали й одразу отримали квартиру ще й машину" до "ми в таборі вже другий рік і не можемо переїхати". Це головна проблема. Але коли є знайомі, які через це пройшли, воно, мені здається, не так страшно.
Про повернення додому на Донеччину
Я не знаю, чи можу я повернутися назад. У мене лежить десь "деенерівський" паспорт, але це як нагадування про цей жах. Я не повернусь додому доки там буде росія, хоча й панічні думки є. Я немедійна персона, і не так багато зробив, але, мені здається, у мене достатньо усього, щоб мені заборонили в'їзд до росії, це в кращому випадку. Тому це лише тривожні думки. Я дуже хочу додому, але не маю морального права повернутися туди, пройшовши через це усе.
Зараз хочу здобути освіту якусь і заробити трохи грошей. Як буде далі — не знаю, але все одно хочу повернутися в Україну. Зараз — просто боюся. Мені соромно через це. Поки не зміг щось з цим зробити. В окупацію не повернусь.
Попри це, я дуже сильно скучив за моєю Донеччиною. Пів року тому почав снитися "сон мігрантів”, досить розповсюджене явище. Зараз прошу в родичів старі фото, щоб завантажити у хмару, аби були хоч якісь спогади зі мною завжди. Дуже скучив за своїм селищем і друзями. Важко з кимось знайомитись тут. Дуже сумую за бабусею і загалом за своїм краєм. Скільки я тут не гуляв і не їздив, немає тих відчуттів від природи, як вдома. Все одно все чуже.
Свої в Telegram 
