Митець у руках Бога. Як Олег Горбачик 16 років розписує храм, що опинився поруч із війною
Олег Горбачик закінчив Луганське художнє училище, але справжню мистецьку свободу відчув в армії. У 1990-і працював у художній артілі і тоді вперше розписав церкву. З храмом у селі Гречишкине він працює з 2003 року. Ми говорили з Олегом про мистецтво розпису та ставлення до війни і віри.
Село Гречишкине розташовується за 20 кілометрів від лінії зіткнення. Здається, війна пов’язана з ним на генному рівні. Село заснували у 1719 році Селіван і Павло, сини козака Осипа Гречихіна. У 1787 році, коли князь Потьомкін створив Катеринославське козаче військо, до нього включили однодворців хутора Гречишкин. Вони брали участь у російсько-турецькій війні, штурмі Очакова та Ізмаїла. Перша світова війна забрала всіх молодих чоловіків села на фронт. Друга світова теж не знехтувала ними.
До 2014-го в село їздив переповнений «Ікарус». Сьогодні туди ходить звичайна маршрутка на 14 місць. Війна та урбанізація вигнали молодь з рідного села. Біля клубу більше не чути сміху і гуркоту мотоциклів. Його дах провалився. У Гречишкиному залишились самі літні люди та фермери, які тримаються за землю і господарство.
За словами місцевих, прикрасою і гордістю села є храм Успіння Богородиці. Він стоїть на місці старої дерев’яної церкви. Її під час Другої світової розібрали на деревину і побудували з неї переправу через Сіверський Донець. Новий храм розписує Олег Горбачик.
Художня артіль: розписи лікарень і узори шпалер
Олег Горбачик з чотирьох років мріяв бути художником. Як всі діти свого часу, він перемальовував персонажів мультфільму «Ну, погоди!», радянські машини і танки. У дитячому садочку Олег побачив, як гуашшю розмальовують вікна до Нового року. Йому сподобався запах фарби і кольори. Він вирішив стати художником.
Щоб вступити у дитячу художню школу, у 12 років перемалював роботу Карла Брюллова «Останній день Помпеї». Її називає тортурами, бо малював олійними фарбами на звичайному папері. Згодом хотів вчитись у Санкт-Петербурзі, Москві, але закінчив Луганське художнє училище. Справжньою школою мистецтва для нього стала армія.
Коли почалась «перебудова» Олег з друзями заснував художню артіль у Лисичанську. За гроші промислових підприємств вони розписували лікарні, заводські приміщення. Шахтарі отримували за свою роботу 350 рублів. Артільці – 1000.
Дев’яності для художньої артілі стали часом безвиході. У підприємств вже не було великих грошей, попит на мистецтво падав, ніхто нічого не замовляв. Художники працювали на заводі з виготовлення лінолеуму. Їздили у Білорусь розробляти ескізи узорів шпалер. Ближче до міленіуму артіль розпалась. Кожен заробляв власними силами – продавали живопис поодиноким замовникам, робили портрети на надгробках. Олег пішов у храм і став вірянином православної церкви.
«Храм стає храмом, коли його освячують молитвою»
Роботу над розписом храму Олег почав у 2003 році. Особливої місії він не відчуває. Від паралелей з відомими іконописцями, наприклад, з Андрієм Рубльовим, відмовляється. Каже, Рубльов був монахом, святим. Його розпис – це молитва.
Усі підготовчі роботи для розпису Олег виконав сам.
– Коли я приїхав, храм був лише поштукатурений всередині. Потрібно було шпаклювати. Робив це власними руками. Ще з часів художньої артілі маю досвід розпису храмів. Один розписував у Лисичанську. За радянської влади у ньому був склад, ми його відновлювали. Потім розписував храм у селі Смолянинове. У ньому ікони намальовані на крейдяній основі за технологією левкасу. Попри перепади температури вже 20 років тримаються, – пишається він.
Особливого ритуалу, який дає художнику право розписувати храм, немає. Достатньо благословення священника.
– Це в давні часи ім’я святого, написане художником на іконі, робило її святою. Зараз, після закінчення моєї роботи, ікони освятить священник, – зауважує Олег.
– Чи може розпис храмів бути бізнесом? – питаю художника.
– Храм Соломона побудували поганці, бо в ізраїльтян не було майстрів. Храм стає храмом, коли його освячують молитвою. Якщо люди вміють малювати, не халтурять, це може бути їх роботою або бізнесом. Навіть якщо людина грішна. Я це не засуджую.
«Коли пишу персонажів, орієнтуюсь на старі ікони»
Працюючи, Олег розповідає, що існують правила розпису храмів, і вони зараз змінюються. Стиль трансформується і чітких канонів не має. Розпис залежить від мистецького смаку священника. Деякі хочуть храм у давньоруському стилі, інші вимагають реалізму.
– У розписі храму імпресіонізму немає місця, це головне, – каже він. – Усе має бути витончено. У цьому храмі мені довіряють. Отець Георгій знає, що я людина віруюча і трохи розуміюсь. Технологію розпису вивчав за книгою. Її подарував мені монах найбільшого у Росії монастиря – Троїце-Сергієвої лаври. Я її читав, а потім втілював отримані знання у життя.
Свій стиль Олег називає симбіозом.
– Я не можу знати, як виглядала людина, описана в Біблії. Більшою мірою, коли пишу персонажів, орієнтуюсь на старі ікони. У розписі має значення, якого святого храм. Цей храм – Богородиці, – пояснює митець.
Коли заходиш у храм, на правій стіні бачиш Різдво Христове. Далі в олтарі – введення Богородиці у храм, Благовіщення, поклоніння волхвів.
– Планую намалювати сходження духа святого на апостолів і Богородицю, – ділиться зі мною Олег. – Розпис зображує світ духовний. Традиційно в церкві є ікона страшного суду. Ця робота завжди знаходиться на виході з храму. Людина у повсякденному житті має пам’ятати про цей суд.
«Ікони наче діти»
За словами Олега, в давні часи ікони були Біблією для неграмотних вірян. Вони розкривали головні релігійні сюжети, давали можливість очима, а відповідно й розумом пізнати священне письмо.
Коли художник починає нову ікону, спочатку наносить малюнок олівцем. Потім робить «підмальовок» – заливає основні кольори, напівтони. Далі прописує деталі.
– Бачите, працюю з великими поверхнями і малюнок переношу по клітинках, – коментує Олег. – Уявіть, ви стоїте під стелею на висоті п’ять метрів і бачите лише невеликий шматочок розпису. Це тільки Рафаель міг з мізинця намалювати цілу фігуру. Вибачте, ми не Рафаелі. Тому малюю по клітинках. Робота, як у звичайного художника.
Найскладнішим фрагментом був розпис куполу. Жодне вікно в ньому не відкривається.
– Коли сонце пече, складається враження, що стоїш у мікрохвильовці. Піт заливає очі, ти нічого не бачиш, – зізнається художник. – Стелю храму також було складно розписувати. На ній ікона розміром вісім метрів на п’ять. Щоб подивитись на неї повністю, лягав на підлогу. Стоячи охопити зором її нереально.
Задоволення Олегу приносять усі розписи.
– Ікони наче діти. Коли закінчую, дивлюсь на них і не вірю, що це я намалював. Перед розписом бажано молитву прочитати. Попросити Бога допомогти у розписі. Я тільки інструмент у руках Божих, – каже він.
«Свободу мистецтва я відчув в армії»
Розпис храму готовий на 90%. На це Олег витратив майже 16 років.
– Храм літній і взимку закритий. Працюю над розписом лише до кінця осені і не постійно. Ця робота не приносить мені великих грошей, а треба утримувати сім’ю, – ділиться він. – Я працюю віддалено з 2D графікою, малюю обкладинки для книг. Знаєте, буває, плануєш закінчити розпис за місяць, а не завжди можеш спіймати колір. Це не комп’ютерна графіка, де можна поміняти шари і через Ctrl+Z скасувати дію. Якщо не попав, то треба переписувати, чекати, поки висохне фарба. Тільки думками малюєш швидко.
Коли почалась війна, Олег три роки не приїжджав до церкви.
– Ходили чутки, що чоловіків на блокпостах забирають в армію. Мені у молодості її вистачило. Хоча свободу мистецтва я відчув саме там, – каже художник, витираючи від фарби пензель старою ганчіркою просякнутою уайт-спіритом (бензин-розчинник. – Свои).
– У нас був генерал, який збирав з усіх дивізій художників і брав під своє крило. Ми малювали для нього агітаційні плакати, картини, – згадує Олег Горбачик. – Перед дембелем він запропонував угоду. За два тижні необхідно було намалювати для його готелю дві картини з батальними сценами. Розмір чотири метри на півтора. Я встиг, але у дембель, як було обіцяно, мене не відправили. Повезли у Вінницю малювати для іншого генерала. В училищі на нас постійно тиснули викладачі, ставили нам оцінки. В армії я сам вирішував, що і як мені малювати.
«Такої війни не було в історії людства»
Після робочого дня я поговорив з Олегом на непрості теми.
– Як ви ставитесь до конфлікту на сході?
– До конфлікту ставлюсь негативно. Якщо це війна, то необхідно її оголошувати. Без домовленостей. У Велику Вітчизняну не домовлялись. Там силою звільняли території. Не розумію, чому наші війська не атакують Крим? На мій погляд, це профанація. Такої війни не було в історії людства. Віра може допомогти вирішити конфлікт. Пам’ятаєте, на Майдані священники ставали між Беркутом і мітингуючими. Вони стояли під камінням, примиряли людей. Ворожнеча ні до чого не призведе. Око за око – це не шлях вирішення конфлікту. Треба говорити між собою.
– Ваш храм належить Московському патріархату. Як ви ставитесь до об’єднаної Православної церкви України?
– Те, що храм Московського патріархату, не відіграє жодної ролі в його житті. Це не означає, що священник підпорядковується Москві. Храм з Росією пов’язує лише молитовний зв’язок. У ньому згадується їх патріарх. Українська православна церква вже існувала. На мій погляд, нічого не потрібно було створювати.
– Кажуть, що гроші везуть у Москву.
– Ніхто нічого туди не везе. Священики вільні у своєму виборі. Наприклад, наша церква самостійно рукопокладає єпископів. Нову церкву підпорядкували Константинополю. Ось і все. Розділили людей, і це зроблено заради влади. Філарет це підтвердив.
Свою роботу в храмі Олег називає медитацією. Він відчуває її значущість. Сотні його цифрових робіт загубляться в інтернеті. Храм буде жити століттями. Принаймні, він у це вірить.
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у «Фейсбуці» і
Свої в Telegram 
