Истории

Художник Дмитро Коломойцев: «Я далекий від війни, але мені пощастило, що потрапив туди»

Сторінки «Блокноту з АТО» Фотоілюстрація з сайту Grynyov Art Foundation
Мар’яна ЗЕЛЕНЧУК
21.05.2019 19:25

З Дмитром зустрічаємось у галереї «Укрмакровсесвіт», яку він заснував разом із художником Сергієм Захаровим. Вони обидва бачили війну з небезпечної відстані. Сергій у складі групи «Мурзилки» створював карикатури на бойовиків «ДНР» і анонімно виставляв їх на вулицях окупованого Донецька, потім шість тижнів пробув у полоні. Дмитро після семи років подорожей Азією у 2014-му повернувся в Донецьк, незабаром виїхав до Києва і за повісткою пішов до армії – він провів на передовій півтора року.

Дмитро показує свої картини, героєм яких часто є Тарас Шевченко. Коломойцев намагається уявити, яким би був культ ТГШ, якби цим опікувались буддисти. Сергій у цей час малює бузок, зібраний на Щекавицькій горі поблизу.

«Кобзар дзвонив – сказав, що все буде гаразд», – йдеться в описі цієї роботи Дмитра Коломойцева «ТГШ і телефон» Фото з фейсбук-сторінки крамниці артефактів і сувенірів Ukrmakrovsesvit.art

Неподалік знаходиться Кирилівська стоянка, де археолог Вікентій Хвойка у 1893 році знайшов кістки мамонта. Дмитро напівжартома каже, що окрім усього іншого в «Укрмакровсесвіті» рятують мамонтів – від забудов в історичній місцині. Поки територія навколо більше скидається на індустріальний заповідник – з вікон чепурної будівлі десь 1950-х відкривається вид на стару промзону. Під час розмови це лише додає «донецької» атмосфери.

Сергій Захаров показує посвідчення, що на території галереї знаходиться консульство республіки Ужупіс у Донецьку в екзилі. Ужупіс, або Заріччя в дослівному перекладі українською, в 1997 році проголосили митці в одному з районів Вільнюса. Сергій став консулом разом із галерейним котом Крішною, який вже пішов у кращий світ.

«Це консульство – цеглинка до того, коли станеться звільнення Донецька, – говорить Сергій. – От ми зробили прапор з символом Ужупіса, з написами «Ужупіс» і «Донецьк», і минулого літа цей прапор потрапив в експедицію на висоту 6 000 метрів, гімалайська вершина. Ніс прапор з собою, і там, на висоті, ми його розгорнули. Взагалі у горах класно, але більше туди не хочу».

Зараз Захаров мріє побувати на знаменитому фестивалі Burning Man у пустелі Блек-Рок в американському штаті Невада.

Дмитро хотів би встановити пам’ятник Тарасу Шевченку на Місяці, в якомусь кратері.

 Фоторепродукція роботи Дмитра Коломойцева з його фейсбук-сторінки

«Я перебуваю в спілці ветеранів АТО Святошинського району Києва. Там нудні суворі засідання, усі збираються заради справ на кшталт виділення ділянок землі для військових. Вони планують, а їм нічого не видають. Я порадив звернутися до Київської міської державної адміністрації, щоб нам виділили ділянки на Місяці, по десять соток. Подати заявку, задокументувати це», – усміхаючись розповідає Дмитро. Дістатися до Місяця Коломойцеву поки важкувато, хоча екстремальних подорожей у нього було вдосталь. Дмитро розповів Свои, як ловив щастя – у Гімалаях, на передовій і в мистецтві.

Контекст

За освітою – а я економіст – не працював взагалі. Намагався малювати, працював у рекламних агентствах, в основному, це було пов’язано з дизайном або малюванням.

В Азію я поїхав, коли народилась дитина. Не хотілось занурюватися у метушню з дитячими садками тощо, зрозумів, що не впораюсь з цим. А поїхати в Азію – це одразу поламати всі ці схеми. Ти думаєш просто про те, щоб дитину не вкрали десь у Катманду.

Я здавав квартиру, де зараз знаходиться «Укрмакровсесвіт», і на ці гроші ми з родиною подорожували.

Єгипет, Непал, Таїланд

Від початку була ідея свого роду паломництва, ми їхали до певних святих місць. Спершу ми з письменником Любком Дерешем поїхали до Єгипту, це був Синай, Дахаб – бедуїнське селище, де можна зняти житло. Сусіди – бедуїни, зранку в них верблюди кричать, поруч Червоне море, усе дуже екзотичне. Там ми були місяців сім, а потім поїхали до Катманду.

Дмитро Коломойцев, Сергій Захаров і Любко Дереш в «Укрмакровсесвіті». 2017 рік Фото Владислава Слюсарева, з фейсбук-сторінки Дмитра Коломойцева

У Катманду ми купили шматок готелю, акції непальської готельної компанії. На цей бізнес нас вистачало десь рік. Був п’ятиповерховий готель, де ми приймали туристів, нагорі знаходився ресторан, де постійно відбувались якісь веселощі. Все це на помірно релігійному ґрунті, ми знайомились з усілякими паломниками, відвідали купу прикольних храмів.

Потім ми жили на півночі Таїланду, це початок Гімалаїв. Коли живеш у Таїланді, треба раз на місяць виїжджати в якусь сусідню країну, щоб подовжити візу, і потім знов повертатися – так званий visa run. Щоб було цікавіше, ми виїжджали в різні країни: Лаос, М’янма, В’єтнам, Камбоджа.

Донецьк

У 2014 році я повертаюсь до України, бо тут почались якісь проблеми з орендою квартири. Родину відправив до Камбоджі, бо там були знайомі, які займаються кіновиробництвом.

Приїхав у Донецьк, а там усі ці акції на 9 травня, це божевілля. Намагався зв’язуватися з цим мінімально, бо в мене київська прописка, а людей з київською пропискою там можуть просто забрати.

Робота Дмитра Коломойцева «Вигляд Донецької області України з планети Меркурій» Фото з фейсбук-сторінки Ukrmakrovsesvit.art

На той час у Донецьку багато знайомих вже евакуювалися, я спілкувався з кількома друзями, жив у мами – біля залізничного вокзалу, поруч із бойовими діями. Зрозумів, що час їхати, і треба було знайти безпечний спосіб для цього. Загалом пробув у Донецьку місяців п’ять, а потім благополучно сів з мамою в автобус, і ми поїхали.

Повістка

Коли переїхав до Києва, почався якийсь депресивний стан.

Отримав повістку і зрозумів, що це якийсь знак. У мене не було навіть ідеї це проігнорувати. Це вийшло якось гармонічно, природно.

Спочатку потрапив в «учебку» до Рівного, там, до речі, ще був Майкл Щур (ім’я відомого персонажу тележурналіста Романа Вінтоніва. – Авт.).

Після потрапив у 92-у бригаду ЗСУ, яка базується в Чугуєві Харківської області. Десь місяць у нас була підготовка, а потім – потрапляємо в АТО, до Щастя.

Війна і ароматичні палички

Я став стрілком-зенітником. Але з зенітних установок, як була в мене, ми не стріляли, бо на той момент тривало перемир’я, а у нас 23-й калібр, яким заборонили користуватись, завеликий. Могли користуватись автоматами, кулеметами.

Щастя, 2015 рік Фото з фейсбук-сторінки Дмитра Коломойцева

Індію, свій досвід з Азії я переніс туди, на Донбас, і мені було дуже комфортно, може, навіть оточуючим було комфортно від цього. Любко Дереш забезпечував мене ароматичними паличками, і я роздавав їх у штабі бригади. Я казав, що вони відганяють демонів у радіусі п’яти кілометрів, і усі, включно з командиром бригади, ними користувались. У командира батальйону закінчуються в БТРі палички, і він когось посилає до мене – я виділяю паличку.

«Блокнот з АТО»

Спеціально взяв з собою в АТО блокнот – купив його за кілька днів до від’їзду, і весь час там малював. Там було щось практичне. Малював шеврон, варіанти татуювань – настільки божевільних, що ніхто не наважився їх робити. Якісь захисні мантри чи образи, бо Індія заточена на це. Багато всього про щастя – в індійській філософії чимало цьому присвячено: графічні образи, мандали, священні тексти. І коли ти знаходишся в Щасті, це дуже в тему.

Сторінки «Блокноту з АТО» Фотоілюстрація з сайту Grynyov Art Foundation

Бажання здійснюються – на передовій

Перебування в Щасті я розглядаю як логічне продовження свого досвіду. Як на мене, все це було пов’язано з моїми бажаннями.

От у Донецьку був такий момент: починається мінометний обстріл, абсолютно незрозуміло, хто стріляє, бо це недалеко від передової, можуть бути і наші, і не наші. Міни потрапляють у школу, де я вчився. Ходив там після обстрілу: там лежали пенсіонер з дитиною, яких вбило осколками, вибиті вікна, щось горить. І я розумію, що в дитинстві, коли вчився у цій школі, у мене, скоріш за все, було бажання розбомбити отак школу. Розумію, що я ніби в центрі виконання свого бажання, хоча виглядає це так собі.

Сторінки «Блокноту з АТО» Фотоілюстрація з сайту Grynyov Art Foundation

Був ще один момент у Щасті, коли ми розташувались у піонерському таборі. У кожного підрозділу був свій корпус, між ними стояли танки, «Гради», уся ця техніка. Я подумав, що на якомусь етапі в дитинстві, знаходячись у піонерському таборі, хотілось, щоб там не було вожатих, денного сну, і натомість була справжня зброя.

Маневри

Десь дев’ять місяців я перебував у Щасті, а потім у нас були складні маневри. Щоб ви розуміли, бригада складається з десяти батальйонів, наш батальйон – це близько 500 людей. Тож кожен батальйон – структура, де ти всіх знаєш. Нас завантажили, з усією технікою, у поїзд, і ми місяць чи два просто їздили. Спочатку поїхали в Чернігів, потім носились по Україні. Не знаю, навіщо.

Сторінки «Блокноту з АТО» Фотоілюстрація з сайту Grynyov Art Foundation

Потім ми потрапили на ротацію до Мар’їнки і Красногорівки, і це було інше АТО. До того, у Луганській області, все було схоже на курорт. По-хорошому, на передовій у тебе особливо немає керівництва. Абсолютно вільна людина, тільки виконуєш певні обов’язки: треба через кожні шість годин йти на дві години на пост, охороняти певну ділянку передової. Твоє життя проходить так, що ти шість годин відпочиваєш, дві – на посту і так далі. Триває це місяцями, ти і виспатися по-людськи не можеш, збивається режим, немає дня і ночі.

Життя воєнне і життя мирне

Через півтора року я демобілізувався. Коли повернувся, десь рік пішов на адаптацію.

На якомусь етапі тебе перестає цікавити мирне життя, воно видається якимсь беззмістовним. На передовій у тебе по суті немає ніякого післязавтра, бо воно може не наступити. Живеш моментом, жодної стабільності, крім твоїх чергувань. У будь-який час тебе можуть перевести в інше місце, можуть початися бойові дії.

На передовій весь колектив налаштований на одне, усі знаходяться в однаковому з тобою стані, прикольному, простому і правильному

Ти потрапляєш у мирне життя і розумієш, що тут це працює не так. На передовій весь колектив налаштований на одне, усі знаходяться в однаковому з тобою стані, прикольному, простому і правильному. Все спільне – цигарки, продукти, предмети. Один організм, наче зграя чи косяк риб. Зріз людей – весь асортимент: сільські жителі, вчителі, робочі, іноді кримінальники. І це – один колектив прекрасних людей, які постійно на позитиві, готові допомагати одне одному, бо є загроза смерті.

У мирному житті все це закінчується, а в тебе залишається «воєнна» модель поведінки. Зіштовхуєшся тут з інакшими людьми, і наче виростає нездоланна стіна. Тут і задачі ставляться інакші. Тема з виживанням, найважливішим, тут з різних причин відсувається на задній план.

«Укрмакровсесвіт»

Знав про Сергія Захарова ще з Донецька, але познайомились ми вже у Києві, у 2016 році. От зібралися митці і вирішили зробити щось разом. Хотілось чогось українського, але з позиції галактики: щоб важливість того, що відбувається тут, оцінювати так, наче ти знаходишся в якійсь віддаленій точці.

А ще – це спосіб отримати автономність. Бо загалом можна малювати, але якщо ти не народився у сім’ї художників, це важко.

Виставка – це психотравмуюча подія. Збирається купа людей, і для мене це – серйозний привід впоратися з таким стресом, але потім треба від цього відпочивати

До речі, виставка – це психотравмуюча подія. Збирається купа людей, і для мене це – серйозний привід впоратися з таким стресом, але потім треба від цього відпочивати.

Війна як здоровий стан організму

«Блокнот з АТО» починається фразою «Позор тем, кто привязан к внешнему миру». Це цитата з трактату «Йога Васиштха», з розмови принца Рами з мудрецями. Мені здалось, що це дуже доречно, уособлює твій вхід у цей воєнний світ.

Сторінки «Блокноту з АТО» Фотоілюстрація з сайту Grynyov Art Foundation

Взагалі я далекий від війни, не моя тема, але сам обирав, потрапляти туди чи ні. Я вважаю, що мені пощастило, що потрапив туди, ще й благополучно подолав усе це.

В індійській філософії йдеться про те, що війна – це здоровий стан організму, усі знаходяться у стані війни, незалежно від того, літають навколо снаряди чи ні. Суперечності в голові – це постійна війна.

Вам також буде цікаво:

«Википедия» Покровска и бот для библиотеки католического университета: история Дениса Гресько

Сім речей, які вразили в офісі Facebook нардепа з Донеччини Олексія Рябчина

Як це – бути «не жлобським» художником у Луганську 2000-х. Історія Ярослава Деркача