Коли слова стають ліками. Як Наталія Пономарьова з Гірського через поезію підтримує себе та армію
Наталія Пономарьова, переселенка з Луганщини, знайшла новий дім на Тернопільщині. Тут вона будує життя наново, вчителює у рідному Гірському ліцеї, який нині працює дистанційно, а ще — пише вірші, які стали для неї ліками. Наталія навіть видала збірку поезії «Подаровані крила», аби підтримати українських захисників. Про рідну Луганщину, війну, життя в евакуації та мрії Наталія розповіла для Попасна.City.
Нове життя та зцілення поезією
Наталія Пономарьова вже третій рік мешкає в Тернопільській області. Попри всі труднощі, які принесла війна, жінка змогла знайти себе у новому місці. Нині Наталія працює асистентом вчителя у Гірському ліцеї, що наразі працює дистанційно, викладає основи здоров’я старшокласникам і мистецтво — учням п’ятих і шостих класів.
Наталія Пономарьова
Поряд із педагогічною діяльністю Наталія активно займається поезією. Вірші стали її способом висловлювати почуття, переживання і підтримувати бойовий дух. Наталія пише вірші з дитинства, але раніше вона їх нікому не показувала.
«Вірші в мене складаються самі собою. Від самого дитинства для мене це не було проблемою. Як і написати твір. Навіть навчаючись в педучилищі, я могла на одну тему написати три-чотири різних твори. Так би мовити «і для себе, і для товариша». Однак віршів своїх я ніколи нікому не показувала: трохи соромилася і боялася публічності».
Після початку війни на Донбасі у 2014 році, а потім повномасштабного вторгнення, ситуація змінилася. Частина сім’ї Наталії, в тому числі й двоє онуків, залишилася на окупованій території, і це дуже болісно вплинуло на жінку.
«Стався перелам. Я розділила своє життя на дві половини: те, що я можу тримати під контролем і те, що від мене не залежить. Таким чином я зосередилась на тому, що мені потрібно боротися зі своєю закритістю, сором’язливістю. Почала виставляти у Фейсбуці свої вірші. І мене прорвало. Вірші для мене — це мої ліки».
Поезія допомогла Наталії не тільки висловлювати свої почуття, але й знайти підтримку. Саме завдяки цьому у 2023 році вона видала свою першу збірку віршів «Подаровані крила», а всі виручені кошти передала на потреби української армії.
Збірка "Подаровані крила"
Наступну збірку планує видати вже після перемоги.
Рідне місто, вчительська кар’єра та виклики
Наталія народилася в Іванівці, невеликому селищі на Луганщині, що входить до складу Гірського. З дитинства вона мріяла стати вчителькою. Натхненням для неї була її педагогиня, Катерина Іванівна Стужук, яка прищепила любов до української мови та літератури. Тож Наталія вступила до Стахановського педагогічного училища. Однак через скрутне становище 90-х років Наталії довелося відмовитися від вищої освіти.
Ділиться, тоді батьки, які були передпенсійного віку, допомогти не могли. А після того, як Наталія вийшла заміж, у подружжя одне за одним народилося двоє дітей: син і донька. І треба було їх ставити на ноги. Тому спочатку Наталія влаштувалася бібліотекаркою у рідному селищі, а згодом — вихователькою групи подовженого дня.
«Мені більше подобається саме спілкування з дітьми, ніж викладання предметів. Уроки — це певна дисципліна, серйозне навчання. А у групі подовженого дня більше простору для творчої діяльності».
«Укропська теща»
У 2014 році, коли розпочалася російська збройна агресія проти України, Гірське опинилося в епіцентрі подій. Наталія разом із сім’єю залишалася вдома і була свідком, як формувалися загони «ополченців».
Наталія з родиною мала проукраїнську позицію, захищали рідну мову. Приховати це у маленькому населеному пункті неможливо. Тому навіть після звільнення Гірського від окупантів Наталія неоднаразово отримувала погрози. А коли у 2015 році її донька вийшла заміж за військовослужбовця, який брав участь в АТО, деякі місцеві стали називати Наталію «укропською тещею».
Повномасштабне вторгнення та евакуація
Наталія згадує, попри те, що лінія розмежування проходила поруч із Гірським, вони пристосувалися до такого життя. Проте те, що почнеться повномасштабна війна, багато хто не вірив. Але у повітрі вже відчувалася напруга.
Наталія з онуком, якого евакуювала 24 лютого 2022 року
«Напередодні було затишшя, а 17 лютого пролунав перший постріл з боку «лнр». Ми якраз були у доньки і з вікон було видно, як гатили по полях, що поруч з містом».
В однієї з колежанок Наталії чоловік служив у прикордонному загоні, що стояв на Карбоніті. Тоді жінки домовилися, що у разі загострення чи небезпеки вона в спільному чаті надішле коротке повідомлення: «Дупа».
«24 лютого зранку я збиралася йти до школи. Попри дистанційне навчання, вчительки по черзі ходили до навчального закладу на чергування. Я беру телефон і бачу там це кодове слово. Прийшла до школи, а там всі обговорюють, що Харків обстрілюють».
У школі, де працювала Наталія, було бомбосховище. Тому одразу її чоловік поїхав до доньки і забрав її з онуком. А коли вони були вже на шкільному подвір’ї, над їхніми головами пролетіли три ракети у бік Лисичанська.
«Стало зрозуміло, що це не жарти. В той момент вирішили, що треба виїжджати. Я думала, що вивезу доньку з онуком у безпечне місце і одразу повернуся. Хотіла взяти й інших онуків — зателефонувала невістці, але вона відмовилася».
Родина рушила у бік Харківщини. Наталія згадує, починаючи від Лозової дорога перетворила на величезну «тягнучку», і вирватися з потоку автівок було неможливо. На в'їзді в Кропивницький всіх розвертали на Умань або Білу Церкву. Потім були Вінниччина та Хмельниччина. Вже сутеніло, наближалася друга ніч у дорозі. Машини не пускали до міста через комендантську годину.
Та потім родина побачила, як далеко у полі блимнуло світло. І, аби не залишатися ночувати на дорозі, рушили «на вогник».
«Ми приїхали в село. Люди як раз вийшли поратися до худоби і світили ліхтариком. Саме це світло ми й побачили з траси. Попросила їх: «Дайте, будь ласка, чим погодувати дитину, бо ми півтори доби в дорозі». Колись, я сама собі говорила, що ніколи ні у кого нічого не проситиму. Але бачте, як сталося: довелося просити їжу. Дякую тим людям! Скільки житиму, буду їм вдячна».
Так родина стала першими переселенцями у селі Івча Вінницької області. Там їх заселили у один з пустих будинків.
«У тому будинку ми прожили місяць. Й дотепер там живуть мої батьки, які пізніше виїхали з Гірського. Дякую Григорію Кащенку і його дружині Валі, за те, шо надали прихисток нашій сім’ї. Для нас вони вже стали своїми, рідними людьми», — каже Наталія, й додає, що згодом вони приїхали на Тернопільщину до зятя, де живуть і зараз.
Наталія з мамою і племінницею
Попри облаштоване життя на новому місці, Наталія мріє повернутися до рідного Гірського, але тільки за умови, що там знову замайорить український прапор.
«Навіть, якщо там буде гола земля. Я маю повернутися в рідне місто, щоб все зрозуміти і визначитися. Хоча би задля того, щоб потім свідомо виїхати звідти і почати новий відлік, нове життя».
Свої в Telegram 
