Ми прожили 15 років у Часовому Ярі на вулиці Миру. Від квартири лишились ключі і прописка у паспорті
Цей текст — частина спецпроєкту Свої “Це була вулиця Миру. Історії зі знищених росією міст”. Разом з мешканцями вулиць Миру у Маріуполі, Вугледарі, Попасній та інших розбитих вщент міст сходу ми пригадуємо історію цих вулиць. У мирні часи і після початку повномасштабної війни.
Три назви однієї вулиці
У 1876 році на місці сучасного Часового Яру з'явився завод із виготовлення вогнетривких матеріалів. Меценатом став дворянин Федір Плещєєв. І відтоді навколо підприємства почало формуватися невелике робітниче селище, яке називалося село Грузьке або Плещеєве. Згодом були побудовані ще шість таких же заводів, які об’єднали в один. Статус міста Часів Яр отримав у 1938-му. Роком раніше тут народився співак Йосип Кобзон, який у російсько-українській війні від її початку став на бік ворога. Саме на його честь до декомунізації називалася вулиця Миру.
Ірина Черняк у Часовому Ярі
Ірина Черняк народилася на Миколаївщині, у селі Веселе. Там закінчила школу. На сільгосппідприємстві 26 років працювала бухгалтеркою.
“Так сталося, що у 2007 році ми переїхали до Часів Яру. Там тоді вже жила старша донька Тетяна з сім'єю. Тож з чоловіком Олександром ми почали новий етап нашого життя у цьому місті”.
Ірина з чоловіком
Родина придбала квартиру по вулиці Миру. Та, яка називалася Йосипа Кобзона, а ще раніше Першотравневою.
“Це була двокімнатна квартира на другому поверсі у триповерховому цегляному будинку. Загальна площа житла — 49,9 м². На той час ми її купили десь приблизно за три тисячі доларів, це вже з оформленням. Квартира була без ремонту, до нас роками там ніхто не мешкав”.
Вулиця Миру у Часовому Ярі носила ім'я Кобзона
Черняки робили ремонт у квартирі поступово: поміняли водопровід, а також всі комунікації.
“Містечко невелике, але дуже зручне, все у пішій доступності. Магазини, ринок, міськгаз, водоканал, пошта. На нашій вулиці було п'ять різних магазинчиків: це і промтовари, і хозтовари, і продукти”.
Місто компактне, мені було зручно пересуватися на протезі
Ірина з Олександром працевлаштувалися на Часівоярський вогнетривкий комбінат — працювали підсобними працівниками у пресувальників. Жінка каже, робота була важкою.
“Але я пропрацювала менше року і захворіла. Ще раніше, до переїзду в Часів Яр, у 2026 році в Миколаєві зробили операцію на колінному суглобі. І після цього почала боліти нога. У 2010 році у мене діагностували саркому стегна. Того ж року у Донецьку, він тоді ще був не окупований, ампутували ногу вище коліна. У Харківському інституті протезування зробили протез. І так як містечко невелике, я могла сама ходити на ринок або в магазини, у різні організації, оплачувати на пошті за комунальні послуги тощо”.
У 2017 році менша донька Наталія з Миколаївської області переїхала до Часів Яру. Купила тут однокімнатну квартиру, працювала в продуктовому магазині і у вільний час допомагала матері. А наступного року помер Олександр, йому було 60. Тоді Наталія стала з мамою ще більше часу проводити.
Ірина з доньками
“Я влітку часто їздила до мами у Миколаївську область, але завжди мені хотілося додому, у свою квартиру на вулиці Миру. Туди, де мені добре. У нашу затишну квартиру в Часів Ярі мені завжди хотілося повертатися”.
Всім поставили котли і поміняли батареї
Ірина розповідає, її та інші квартири у місті у зимовий період опалював вогнетривкий комбінат. А коли змінився власник, то опалення відключили. Це сталося у 2020 році.
“Але міська рада, можливо, ще й облрада, всім у квартири поставили газові котли і повністю поміняли батареї”.
Таким був будинок по вулиці Миру, де жила Ірина, до приходу росіян
Будинок, де жила Ірина, з початком повномасштабної війни
Ірина згадує, що сусіди у будинку №7 по вулиці Миру були дуже гарні — всі між собою ладнали. На жаль, вже тоді в будинку половина квартир пустувала. Власники, літні люди, помирали, а житло так і стояло замкнене.
“На нашій вулиці не було жвавого руху транспорту, могли їздити тільки легкові авто. З Часів Яру можна було поїхати у Бахмут. Автобуси туди курсували часто. Ще їздила маршрутка “Соледар-Краматорськ” через Костянтинівку. Кінцевою був залізничний вокзал. Це було дуже зручно”.
Хочу додому, але будинку, де була моя квартира, вже немає
Спокійне життя закінчилося, коли росіяни вирішили окуповувати українські землі. У Часовому Ярі Ірина з донькою Наталією залишалася до 2 квітня 2022 року. Вже транспорт не ходив, тільки евакуаційні автобуси. Вони доїхали до Краматорська, потім — в Одесу.
“І так опинилася на моїй батьківщині. Жила у селі — то у мами, то у сестри. Але мамі вже на той час було 82 роки, і я на протезі. У селі, де пічне опалення, це важко. У червні 2022 року мене запросили до Німеччини, і я поїхала. Живу у Гамбурзі, вчу мову”.
Після одного з обстрілів будинок, де минули 15 років життя пані Ірини, згорів
Все, що залишилось від будинку після пожежі
Понад 2,5 роки Ірина мешкає у Німеччині. Проте їй нестерпно хочеться додому, в Україну.
“У селі на Миколаївщині через те, що я з протезом, не зможу пересуватися. Бо там доріг немає, і коли дощі, то суцільна багнюка. Але у Часів Яр вже, мабуть, не повернуся. Бо міста просто немає, як і будинку, де була моя квартира. Він вщент вигорів у жовтні 2023 року. Все, що мали за життя, купували, збирали, дбали — все згоріло. Тільки залишилася прописка у паспорті і ключі. І, звісно, спогади про мирне життя”.
Свої в Telegram 
