Я жила на вулиці Миру у Вугледарі. Поруч з “блакитним” будинком була школа і зводили храм
Цей текст — частина спецпроєкту Свої “Це була вулиця Миру. Історії зі знищених росією міст”. Разом з мешканцями вулиць Миру у Маріуполі, Вугледарі, Попасній та інших розбитих вщент міст сходу ми пригадуємо історію цих вулиць. У мирні часи і після початку повномасштабної війни.
На початку 60-х років минулого століття посеред донецького степу почали освоювати поклади вугілля. У планах тодішнього керівництва була розбудова міста, де мешкало б 100 000 людей. Тут мали би працювати 10 шахт, однак заклали лише дві. Вони і до великої війни працювали, забезпечуючи роботою частину жителів міста. Через два роки після заснування у селищі Південний Донецьк у перший будинок оселилися люди. З’явилися селищна рада, школа, котельня, дитсадок тощо. У 1969 році селище Південний Донецьк перейменували у Вугледар, так захотіли його жителі. Статус міста Вугледар отримав, коли Україна стала незалежною. До повномасштабної війни тут жили близько 15 тисяч людей, нині залишилося близько сотні — без електроенергії, питної води, продуктів харчування. Вугледар окупований російськими військами.
Стела у місті
Це був один з останніх новозведених будинків
Оксана Гончарова народилася у 1987 році. Тоді ж її батьки — Віктор Васильович та Катерина Сергіївна, від держави отримали двокімнатну квартиру в будинку на десять поверхів.
“Батько тоді працював рятувальником у воєнізованій гірничо-рятувальній службі міста Вугледара і стояв у черзі на отримання житла”.
Це один будинок з чотирьох підʼїздів. Будинок, де мешкала Оксана, був під номером 5
Вулиця, на якій побудували той дім, називалася Радянською. Та у 2015, за законом про декомунізацію, її перейменували на вулицю Миру. Оксана каже, їхній будинок був одним з останніх новозведених, тому мікрорайон, де розташовувався, називався “Молодіжний”.
"Блакитний" будинок у "Молодіжному" мікрорайоні
“Знаходився він не у самому центрі, а ближче до околиці міста, до лікарні. До речі, це був єдиний будинок такого кольору у місті, тому його всі називали просто “блакитний”. І всі розуміли, де ти живеш”.
З вікна бачила відремонтовану школу з новим стадіоном
Навпроти будинку — спортивна школа. В мирні часи діти тут займалися різними видами спорту: футболом, боксом, боротьбою, плаванням, карате, танцями. А поруч — навчально-виховний комплекс “Мрія” (загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад). Оксана каже, у 2020 році у закладі освіти зробили капітальний ремонт, і після цього школа стала опорною.
Панорамний вид на будинок, де жила родина
“Дуже сучасною, яскравою, світлою, з найновішим навчальним обладнанням і новим стадіоном для футболу, де проходили міжміські змагання та тренування хлопців. Це була одна з головних подій міста, коли до Вугледару приїжджали команди з інших міст, всі збиралися на стадіоні, щоб вболівати за своїх дітей”.
На пустирі, де влітку були каруселі, планували побудувати церкву
Біля будинку був дитячий майданчик з новими яскравими гойдалками, продуктові магазини, перукарні, ремонт взуття. Район був спокійним, всі жителі знали одне одного, автівки не часто їздили, тому без страху відпускали дітей пограти у дворі.
“У тому ж 2020 році почалося будівництво православної церкви. З вікна вітальні ми споглядали за будівництвом. І раділи, що тепер церква буде близько від нас. Перший Свято-Тихоновський храм теж був недалеко, але в іншому мікрорайоні міста. Ми всі раділи, що тепер церква буде дуже близько і чекали з нетерпінням завершення будівництва, щоб мати можливість частіше відвідувати храм. І плюс ще мелодійний, заспокійливий дзвін колоколів. Навколо храму, я впевнена, замість пустиря була б впорядкована територія — з’явилися доріжки, посадили дерева. Але не судилося нам це побачити, бо почалося повномасштабне вторгнення”.
Тут планували побудувати православний храм
Позаду будинку був пустир, достатньо великий за площею. Туди влітку приїздили сезонні гастролери — цирк-шапіто або пересувні атракціони. Збиралися містяни — діти з дорослими їли солодку вату, каталися на американських гірках та каруселях, дивилися розважальні вистави тощо.
Навчалася у Донецьку, але кожні вихідні поверталася додому
У Вугледарі не було міського транспорту, бо місто можна було, не поспішаючи, обійти за пів години.
Місцева автостанція
“З автостанції їздили міжміські автобуси. До 2014 року в основному це був напрямок Донецька. Кінцевою був автовокзал “Південний”. Туди їздили діти на навчання, за покупками, за розвагами. Автобуси відправлялися один за одним, кожні 20 хвилин, тому в будь-який день ми могли сісти і поїхати в Донецьк. Це було дуже зручно, і нам дуже подобалось туди їздити бо це було найбільше велике місто поруч, де можна здійснити свої мрії і бажання. Я часто їздила туди, бо після школи вступила до Донецького державного університету управління. Тоді він називався державною академією управління. Три роки жила в гуртожитку, на вихідні обов’язково поверталася в свій будинок по вулиці Миру. А коли на четвертому курсі вийшла заміж, то їздила на навчання з Вугледару в Донецьк щодня”.
Вугледар — сучасний, розвинений, зручний, затишний. Таким він був...
У родині Гончарових троє дітей. Іван старший, йому зараз 17 років, Кирило середній, йому 14, і Катюша наймолодша, їй 9. Діти народилися у Вугледарі і до 2022 року мешкали в тому самому “блакитному” будинку по вулиці Миру.
Родина Гончарових
“Так вийшло, що в тій квартирі, яку за радянських часів отримав батько, я залишилася зі своєю родиною. І нам стало у ній замало місця. Двокімнатну на третьому поверсі ми продали і купили сусідню — трикімнатну. Знаєте, якби не війна, то я думаю, ми б з чоловіком і зустріли старість у цьому місті. Вугледар — сучасний, розвинений, зручний та затишний. Це місто, де ти народився, місто, де ти знаєш сусідів, де люди знають тебе. Більшість працювали на шахтах, і це був достатньо стабільний заробіток. Це було два таких містоутворюючих підприємства, завдяки яким працювало у місті все. І кафе, і магазини, і багато було ФОПів, які займалися своїми справами, надаючи необхідні населенню послуги”.
Зруйнований росіянами Вугледар. Лютий 2023 року
За пів року до війни вся родина переїхала ближче до столиці. Зараз багатодітна сім’я живе у передмісті Києва, в Ірпені.
“Звичайно, наше місто, наша вулиця, наш будинок назавжди залишиться глибоко в нашому серці. Діти досі згадують свій двір, згадують, як вони там грали. І навіть виходячи десь увечері на вулицю, їм здається, що ось саме такий запах був тоді у Вугледарі, коли ми там жили, гралися зі своїми друзями. Зараз залишилися лише теплі спогади…”.
Свої в Telegram 
