Я жила на вулиці Миру у Вугледарі. Поруч з “блакитним” будинком була школа і зводили храм

Цей текст — частина спецпроєкту Свої “Це була вулиця Миру. Історії зі знищених росією міст”. Разом з мешканцями вулиць Миру у Маріуполі, Вугледарі, Попасній та інших розбитих вщент міст сходу ми пригадуємо історію цих вулиць. У мирні часи і після початку повномасштабної війни.

На початку 60-х років минулого століття посеред донецького степу почали освоювати поклади вугілля. У планах тодішнього керівництва була розбудова міста, де мешкало б 100 000 людей. Тут мали би працювати 10 шахт, однак заклали лише дві. Вони і до великої війни працювали, забезпечуючи роботою частину жителів міста. Через два роки після заснування у селищі Південний Донецьк у перший будинок оселилися люди. З’явилися селищна рада, школа, котельня, дитсадок тощо. У 1969 році селище Південний Донецьк перейменували у Вугледар, так захотіли його жителі. Статус міста Вугледар отримав, коли Україна стала незалежною. До повномасштабної війни тут жили близько 15 тисяч людей, нині залишилося близько сотні — без електроенергії, питної води, продуктів харчування. Вугледар окупований російськими військами.

Стела у містіАвтор: особистий архів

Це був один з останніх новозведених будинків

Оксана Гончарова народилася у 1987 році. Тоді ж її батьки — Віктор Васильович та Катерина Сергіївна, від держави отримали двокімнатну квартиру в будинку на десять поверхів.

“Батько тоді працював рятувальником у воєнізованій гірничо-рятувальній службі міста Вугледара і стояв у черзі на отримання житла”.

Це один будинок з чотирьох підʼїздів. Будинок, де мешкала Оксана, був під номером 5Автор: особистий архів

Вулиця, на якій побудували той дім, називалася Радянською. Та у 2015, за законом про декомунізацію, її перейменували на вулицю Миру. Оксана каже, їхній будинок був одним з останніх новозведених, тому мікрорайон, де розташовувався, називався “Молодіжний”.

"Блакитний" будинок у "Молодіжному" мікрорайоніАвтор: особистий архів

“Знаходився він не у самому центрі, а ближче до околиці міста, до лікарні. До речі, це був єдиний будинок такого кольору у місті, тому його всі називали просто “блакитний”. І всі розуміли, де ти живеш”.

З вікна бачила відремонтовану школу з новим стадіоном

Навпроти будинку — спортивна школа. В мирні часи діти тут займалися різними видами спорту: футболом, боксом, боротьбою, плаванням, карате, танцями. А поруч — навчально-виховний комплекс “Мрія” (загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад). Оксана каже, у 2020 році у закладі освіти зробили капітальний ремонт, і після цього школа стала опорною.

Панорамний вид на будинок, де жила родинаАвтор: особистий архів

“Дуже сучасною, яскравою, світлою, з найновішим навчальним обладнанням і новим стадіоном для футболу, де проходили міжміські змагання та тренування хлопців. Це була одна з головних подій міста, коли до Вугледару приїжджали команди з інших міст, всі збиралися на стадіоні, щоб вболівати за своїх дітей”.

На пустирі, де влітку були каруселі, планували побудувати церкву

Біля будинку був дитячий майданчик з новими яскравими гойдалками, продуктові магазини, перукарні, ремонт взуття. Район був спокійним, всі жителі знали одне одного, автівки не часто їздили, тому без страху відпускали дітей пограти у дворі.

“У тому ж 2020 році почалося будівництво православної церкви. З вікна вітальні ми споглядали за будівництвом. І раділи, що тепер церква буде близько від нас. Перший Свято-Тихоновський храм теж був недалеко, але в іншому мікрорайоні міста. Ми всі раділи, що тепер церква буде дуже близько і чекали з нетерпінням завершення будівництва, щоб мати можливість частіше відвідувати храм. І плюс ще мелодійний, заспокійливий дзвін колоколів. Навколо храму, я впевнена, замість пустиря була б впорядкована територія — з’явилися доріжки, посадили дерева. Але не судилося нам це побачити, бо почалося повномасштабне вторгнення”.

Тут планували побудувати православний храмАвтор: особистий архів

Позаду будинку був пустир, достатньо великий за площею. Туди влітку приїздили сезонні гастролери — цирк-шапіто або пересувні атракціони. Збиралися містяни — діти з дорослими їли солодку вату, каталися на американських гірках та каруселях, дивилися розважальні вистави тощо.

Навчалася у Донецьку, але кожні вихідні поверталася додому

У Вугледарі не було міського транспорту, бо місто можна було, не поспішаючи, обійти за пів години.

Місцева автостанціяАвтор: особистий архів

“З автостанції їздили міжміські автобуси. До 2014 року в основному це був напрямок Донецька. Кінцевою був автовокзал “Південний”. Туди їздили діти на навчання, за покупками, за розвагами. Автобуси відправлялися один за одним, кожні 20 хвилин, тому в будь-який день ми могли сісти і поїхати в Донецьк. Це було дуже зручно, і нам дуже подобалось туди їздити бо це було найбільше велике місто поруч, де можна здійснити свої мрії і бажання. Я часто їздила туди, бо після школи вступила до Донецького державного університету управління. Тоді він називався державною академією управління. Три роки жила в гуртожитку, на вихідні обов’язково поверталася в свій будинок по вулиці Миру. А коли на четвертому курсі вийшла заміж, то їздила на навчання з Вугледару в Донецьк щодня”.

Вугледар — сучасний, розвинений, зручний, затишний. Таким він був...

У родині Гончарових троє дітей. Іван старший, йому зараз 17 років, Кирило середній, йому 14, і Катюша наймолодша, їй 9. Діти народилися у Вугледарі і до 2022 року мешкали в тому самому “блакитному” будинку по вулиці Миру.

Родина ГончаровихАвтор: особистий архів

“Так вийшло, що в тій квартирі, яку за радянських часів отримав батько, я залишилася зі своєю родиною. І нам стало у ній замало місця. Двокімнатну на третьому поверсі ми продали і купили сусідню — трикімнатну. Знаєте, якби не війна, то я думаю, ми б з чоловіком і зустріли старість у цьому місті. Вугледар — сучасний, розвинений, зручний та затишний. Це місто, де ти народився, місто, де ти знаєш сусідів, де люди знають тебе. Більшість працювали на шахтах, і це був достатньо стабільний заробіток. Це було два таких містоутворюючих підприємства, завдяки яким працювало у місті все. І кафе, і магазини, і багато було ФОПів, які займалися своїми справами, надаючи необхідні населенню послуги”.

​Зруйнований росіянами Вугледар. Лютий 2023 року ​Автор: Костянтин і Влада Ліберови

За пів року до війни вся родина переїхала ближче до столиці. Зараз багатодітна сім’я живе у передмісті Києва, в Ірпені.

“Звичайно, наше місто, наша вулиця, наш будинок назавжди залишиться глибоко в нашому серці. Діти досі згадують свій двір, згадують, як вони там грали. І навіть виходячи десь увечері на вулицю, їм здається, що ось саме такий запах був тоді у Вугледарі, коли ми там жили, гралися зі своїми друзями. Зараз залишилися лише теплі спогади…”.

“Мама, хочу в наш зелений дім”, а я знаю — ми не повернемось. Історія Євгенії Халяпіної з Вугледару

Ніякі дивани й телевізори не варті життя. Вікторія Єлісюченко двічі тікала з Вугледару через війну

Вугледар я хочу пам'ятати таким, як на моїх світлинах. Фотоспогади Маргарити Гольцевої