Мій бізнес у Луцьку почався у каструлі з гуманітарки. Наталія Бєлімова виготовляє натуральні цукерки
Будинок своєї мрії я спроєктувала сама
Наталія родом з Харцизька, це місто на Донеччині росіяни окупували ще у 2014, воно за 30 км від Донецька. Після школи Наталія поїхала вчитися до Ясинуватої — у технікум залізничного транспорту, а потім до Харкова — у державну академію залізничного транспорту України.
У Харкові Наталія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він луганчанин. Пара побралася і переїхала жити до Луганська. Наталія працювала інженером-проєктувальником у проєктній групі в “Укрзалізниці”, потім стала начальницею відділу. Її чоловік теж працював на “Укрзалізниці” — виконробом.
Наталія Бєлімова
У пари народився син. Згодом Бєлімови купили у кредит старий будинок у Луганську. На його місці почали зводити новий. Проєкт цього будинку Наталія зробила сама, каже цей дім — будинок її мрії.
“У цьому домі у мене було все, що я хотіла. Навіть сонячні панелі — їх сам зробив мій чоловік, він талановитий у мене дуже. Ці панелі гріли воду у будинку. Взагалі, у Луганську мені подобалось, місто жило, розвивалося. Мені там було затишно, я почувалася комфортно. Але найкомфортніше у нашому будинку. Ми мріяли, як наш син буде бігати по двору, як ми будемо жити в цьому домі. Але все зруйнувалося”.
На щастя, позику родина Бєлімових встигла виплатити до 2014 року. Далі — окупація. Наталія, пригадує, що тоді все дуже стрімко відбувалося. Та найгірше — було зовсім мало новин з фронту і не було розуміння ситуації. А потім у Луганську з'явилися російські рублі і зникли звичні всім Нова пошта, Приват 24...
Бєлімови залишились. В окупованому Луганську вони прожили чотири роки. Вірили, що ось-ось і місто звільнять. Син тим часом пішов до школи.
“Та потім сталося те, що мені зовсім не сподобалося. У школі було дуже багато російської пропаганди, я не хотіла, щоб син зростав на ній. От ніби і вчителі там ті самі були, і діти, але все вже було по-іншому. Дитина не має вчитися у таких умовах. На роботі нас звільнили і тоді я зрозуміла: “Звідси пора їхати”.
Будинок своєї мрії Наталія згадує з особливим теплом і болем водночас, бо у ньому рідна кожна цеглинка, туди були вкладені всі сили і кошти.
“Наш будинок у Луганську цілий. За ним придивляються родичі. Я знаю, що можна отримати компенсацію за житло, але, якщо чесно, я ще не дуже розбиралася з цим. Чула, що там умова — відмовитися від житла в окупації. Я не готова морально попрощатися зі своїм домом, ми дуже багато вклали у нього, і я поки не готова його віддати. Про кредит думали з чоловіком, але поки не можемо собі дозволити оформити його фінансово”.
Повернулись на Луганщину, але житло тут купувати не ризикнули
Бєлімови поїхали з Луганська. Родина залізничників вирушила на Дніпропетровщину, до Нікополя, куди чоловіка Наталії покликали на роботу. З Луганська Наталія не забрала нічого — жодної символічної речі, жодної світлини, все залишилося у її будинку мрії. А у 2020 родина повернулася на Луганщину.
“Чоловіка покликали повернутися на залізницю. Підприємство, що відбудовувало мости, знаходилося у Старобільську. Тож ми з сином поїхали за ним. Почали потроху обживатися на новому місці. Ми орендували пів будинка, син пішов до школи. Працювали — чоловік часто їздив у відрядження, бо треба було відновлювати залізничні об’єкти, я працювала по будівельній спеціальності в обленерго, воно тоді релокувалося до Старобільська.
Наталія у Старобільську
Тоді взагалі Старобільськ став розвиватися — і університет туди переїхав, люди активні були. Якось ми розмовляли з чоловіком про власне житло, і я, наче відчувала, сказала йому, що у Луганській області ми купувати будинок не будемо. Хоча ремонт у орендованому робити почали”.
Паралельно з роботою у Старобільську Наталія почала власну справу — викладала курси проєктування AutoCAD, і у неї вже були двоє учнів. Та всі плани зруйнувала повномасштабна війна.
Зібрали по сумці речей, фото, ноутбук і поїхали
У Старобільськ російські військові увійшли у перші дні вторгнення. Люди кілька разів виходили на мітинги, намагаючись прогнати окупантів, розповідаючи, що їх тут не чекають, та це нічого не дало — росіяни окупували місто.
“Зранку прокинулись — вже російський прапор висить у центрі міста. Люди змінили його на український, а наступного дня — знову триколор. А ще у місті якось, особисто для мене несподівано, з’явились сепаратисти. Я не думала, що вони у Старобільську взагалі є, бо всі ці люди до повномасштабної війни були патріотами”.
Наталія пригадує, тоді у Старобільську було неспокійно. Люди намагалися запастися продуктами, шукали, де зняти готівку, хтось шукав шляхи евакуації. А потім вулиці Старобільська стали патрулювати російські військові і Бєлімови зрозуміли, що час їхати з окупації.
Старобільськ. Березень 2022 року. Жителі громади чинять спротив окупантам
6 березня 2022 року вони поїхали. Евакуації вже не було, а добратись на підконтрольну територію можна було лише автобусами з перевізниками, але Бєлімови поїхали власною автівкою.
“Це була дорога у невідомість. Кожен з нас — я, син і чоловік — зібрали собі свою сумку, я забрала ноутбук і частину світлин. І поїхали. Шлях був через “сіру зону”, ми проїхали безліч російських блокпостів. Бачили згорілі автівки на узбіччі дороги. Було дуже страшно. Заспокоїлась, коли вже були у Полтаві, вже точно усвідомила, що ми на волі. Але, знаєте, нам всюди допомагали — і давали прихисток, щоб ми могли переночувати, і допомагали продуктами, ніхто нас не кинув і ніхто не відмовив у допомозі”.
Після Полтави Бєлімови поїхали до Луцька. Там живуть родичі чоловіка. Спочатку вони зупинилися у них, нині орендують окрему квартиру.
Хобі, яке стало бізнесом
У Луцьку родина вже вдруге почала нове життя. Наталія влаштувала сина у школу, гуртки, оформила усі необхідні документи. Каже, у Луцьку місцеві дуже підтримали їхню родину — допомагали хто чим міг, навіть годували.
“Починати спочатку вдруге було важче, це ніби руйнує якусь впевненість у стабільності. Ніби ти вже і переживав це, але ось знову. Ми тут купили вже третій спортивний велосипед — перший залишився у Луганську, другий у Старобільську, тепер є у Луцьку. І так з усім”.
Згодом чоловіка знову покликали на роботу в “Укрзалізницю”. Він працює на сході — у Слов’янську і Лимані, і тільки на тиждень приїздить до родини у Луцьк. А Наталія шукала у місті бодай якусь роботу, але так і не знайшла.
“Тож аби якось згаяти свій час, я почала робити льодяники — знайомі всім ще з дитинства цукерки на паличці. Дивилася відео у YouTube і вчилася. Спочатку готувала для сина, потім продавала їх на шкільному ярмарку”.
Наталія з льодяниками власного виробництва
А потім Наталія дізналася про навчання для жінок-переселенок, яке мало допомогти започаткувати власну справу. І вирішила спробувати.
“Записалася, бо просто не могла сидіти вдома. Я проаналізувала своє хобі з виготовлення цукерок — продавала їх тільки кілька разів, але ж це був не бізнес. А на курсах нас навчили як формувати ціну, де шукати клієнтів, як монетизувати соцмережі. Після навчання я подала заявку на грант”.
Наталія захистила бізнес-план і виграла грант — 43 тисячі грн — від Українського жіночого фонду. На ці гроші купила обладнання, яке дуже допомогло їй на старті, — харчовий принтер, який друкує їстівними чорнилами на цукровому і вафельному папері. З його допомогою Наталія сама наносить на льодяники логотипи замовника або будь-який інший дизайн.
Ще один ексклюзивний продукт - яблука у карамелі
Для отримання гранту була важлива умова — треба було зареєструвати ФОП. Тож Наталія працює офіційно, це дає їй можливість співпрацювати з підприємствами, що ведуть безготівковий розрахунок. Нині підприємиця поставляє льодяники власного виробництва кільком магазинам і кав’ярні, а починалося все з каструлі з гуманітарки.
“Я починала готувати льодяники у каструлі, яку отримала в якості гуманітарної допомоги, коли ми тільки переїхали до Луцька. Але зараз у мене вже є професійне обладнання — завдяки гранту від Норвезької ради біженців я придбала стіл з підігрівом для роботи з карамеллю, холодильник, 10-рівневу сушарку для овочів і фруктів, стелаж виставковий. І нещодавно орендувала приміщення для виробництва, недалеко від квартири, де ми живемо. Але одного виробництва мені замало, аби тримати бізнес на плаву. Тому я ще проводжу майстер-класи для дітей і дорослих з виготовлення цукерок”.
Майстер-клас у студії Наталії
Однак зупинятися Наталія Бєлімова не збирається. Вона отримала ще одну освіту — психолога, як переселенка отримала сертифікат на навчання від центру зайнятості. І хоче ці знання застосувати для розвитку власного бізнесу. А ще каже, дуже багато навчається — вже закінчила курси фотошопа, опановує смм, аби просувати свої сторінки у соцмережах. І почала вести прямі ефіри у тіктоці, де вчить людей готувати льодяники.
Майстер-клас - важлива складова роботи Наталії, їй подобається навчати інших
Замовити цукерки з натуральних інгредієнтів, які робить Наталія Бєлімова, можна, написавши їй у Instagram.
Допомагаю переселенцям інтегруватися
Паралельно з розвитком бізнесу Наталія долучилася до громадського життя у Луцьку. Вона — членкиня Ради ВПО при Волинській обласній адміністрації. Допомагає евакуйованим зі сходу адаптуватися у Луцьку. А ще Наталія — співзасновниця громадської організації для жінок-переселенок “Старт у нове життя”.
Наталія долучилася до спільноти активісток у Луцьку і нині допомагає переселенкам інтегруватися у новому місті
“Це спільнота самопідтримки для внутрішньо переміщених жінок. У нас 15 активісток, час від часу до нас приєднуються й інші. У нас є психологині, бо їхня допомога зараз дуже потрібна, особливо, коли до Луцька приїздять люди, які тікають від життя під постійними обстрілами біля лінії фронту. Наша головна мета — поспілкуватися з ними, підказати де знайти житло чи отримати гуманітарку, підтримати. Ми самі через це пройшли, тому розуміємо їх”.
Свої в Telegram 
