Мій бізнес у Луцьку почався у каструлі з гуманітарки. Наталія Бєлімова виготовляє натуральні цукерки

Будинок своєї мрії я спроєктувала сама

Наталія родом з Харцизька, це місто на Донеччині росіяни окупували ще у 2014, воно за 30 км від Донецька. Після школи Наталія поїхала вчитися до Ясинуватої — у технікум залізничного транспорту, а потім до Харкова — у державну академію залізничного транспорту України.

У Харкові Наталія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він луганчанин. Пара побралася і переїхала жити до Луганська. Наталія працювала інженером-проєктувальником у проєктній групі в “Укрзалізниці”, потім стала начальницею відділу. Її чоловік теж працював на “Укрзалізниці” — виконробом.

Наталія БєлімоваАвтор: особистий архів

У пари народився син. Згодом Бєлімови купили у кредит старий будинок у Луганську. На його місці почали зводити новий. Проєкт цього будинку Наталія зробила сама, каже цей дім — будинок її мрії.

“У цьому домі у мене було все, що я хотіла. Навіть сонячні панелі — їх сам зробив мій чоловік, він талановитий у мене дуже. Ці панелі гріли воду у будинку. Взагалі, у Луганську мені подобалось, місто жило, розвивалося. Мені там було затишно, я почувалася комфортно. Але найкомфортніше у нашому будинку. Ми мріяли, як наш син буде бігати по двору, як ми будемо жити в цьому домі. Але все зруйнувалося”.

На щастя, позику родина Бєлімових встигла виплатити до 2014 року. Далі — окупація. Наталія, пригадує, що тоді все дуже стрімко відбувалося. Та найгірше — було зовсім мало новин з фронту і не було розуміння ситуації. А потім у Луганську з'явилися російські рублі і зникли звичні всім Нова пошта, Приват 24...

Бєлімови залишились. В окупованому Луганську вони прожили чотири роки. Вірили, що ось-ось і місто звільнять. Син тим часом пішов до школи.

Всі ці роки ми працювали віддалено в українському правовому полі — нам платили зарплатню, ми платили податки. Навіть кілька разів на тиждень ходили в офіс

“Та потім сталося те, що мені зовсім не сподобалося. У школі було дуже багато російської пропаганди, я не хотіла, щоб син зростав на ній. От ніби і вчителі там ті самі були, і діти, але все вже було по-іншому. Дитина не має вчитися у таких умовах. На роботі нас звільнили і тоді я зрозуміла: “Звідси пора їхати”.

Будинок своєї мрії Наталія згадує з особливим теплом і болем водночас, бо у ньому рідна кожна цеглинка, туди були вкладені всі сили і кошти.

“Наш будинок у Луганську цілий. За ним придивляються родичі. Я знаю, що можна отримати компенсацію за житло, але, якщо чесно, я ще не дуже розбиралася з цим. Чула, що там умова — відмовитися від житла в окупації. Я не готова морально попрощатися зі своїм домом, ми дуже багато вклали у нього, і я поки не готова його віддати. Про кредит думали з чоловіком, але поки не можемо собі дозволити оформити його фінансово”.

Повернулись на Луганщину, але житло тут купувати не ризикнули

Бєлімови поїхали з Луганська. Родина залізничників вирушила на Дніпропетровщину, до Нікополя, куди чоловіка Наталії покликали на роботу. З Луганська Наталія не забрала нічого — жодної символічної речі, жодної світлини, все залишилося у її будинку мрії. А у 2020 родина повернулася на Луганщину.

“Чоловіка покликали повернутися на залізницю. Підприємство, що відбудовувало мости, знаходилося у Старобільську. Тож ми з сином поїхали за ним. Почали потроху обживатися на новому місці. Ми орендували пів будинка, син пішов до школи. Працювали — чоловік часто їздив у відрядження, бо треба було відновлювати залізничні об’єкти, я працювала по будівельній спеціальності в обленерго, воно тоді релокувалося до Старобільська.

Наталія у СтаробільськуАвтор: особистий архів

Тоді взагалі Старобільськ став розвиватися — і університет туди переїхав, люди активні були. Якось ми розмовляли з чоловіком про власне житло, і я, наче відчувала, сказала йому, що у Луганській області ми купувати будинок не будемо. Хоча ремонт у орендованому робити почали”.

Паралельно з роботою у Старобільську Наталія почала власну справу — викладала курси проєктування AutoCAD, і у неї вже були двоє учнів. Та всі плани зруйнувала повномасштабна війна.

Зібрали по сумці речей, фото, ноутбук і поїхали

У Старобільськ російські військові увійшли у перші дні вторгнення. Люди кілька разів виходили на мітинги, намагаючись прогнати окупантів, розповідаючи, що їх тут не чекають, та це нічого не дало — росіяни окупували місто.

“Зранку прокинулись — вже російський прапор висить у центрі міста. Люди змінили його на український, а наступного дня — знову триколор. А ще у місті якось, особисто для мене несподівано, з’явились сепаратисти. Я не думала, що вони у Старобільську взагалі є, бо всі ці люди до повномасштабної війни були патріотами”.

Наталія пригадує, тоді у Старобільську було неспокійно. Люди намагалися запастися продуктами, шукали, де зняти готівку, хтось шукав шляхи евакуації. А потім вулиці Старобільська стали патрулювати російські військові і Бєлімови зрозуміли, що час їхати з окупації.

Старобільськ. Березень 2022 року. Жителі громади чинять спротив окупантамАвтор: Кадри з відео Яни Літвінової/Суспільне Донбас

6 березня 2022 року вони поїхали. Евакуації вже не було, а добратись на підконтрольну територію можна було лише автобусами з перевізниками, але Бєлімови поїхали власною автівкою.

“Це була дорога у невідомість. Кожен з нас — я, син і чоловік — зібрали собі свою сумку, я забрала ноутбук і частину світлин. І поїхали. Шлях був через “сіру зону”, ми проїхали безліч російських блокпостів. Бачили згорілі автівки на узбіччі дороги. Було дуже страшно. Заспокоїлась, коли вже були у Полтаві, вже точно усвідомила, що ми на волі. Але, знаєте, нам всюди допомагали — і давали прихисток, щоб ми могли переночувати, і допомагали продуктами, ніхто нас не кинув і ніхто не відмовив у допомозі”.

Після Полтави Бєлімови поїхали до Луцька. Там живуть родичі чоловіка. Спочатку вони зупинилися у них, нині орендують окрему квартиру.

Хобі, яке стало бізнесом

У Луцьку родина вже вдруге почала нове життя. Наталія влаштувала сина у школу, гуртки, оформила усі необхідні документи. Каже, у Луцьку місцеві дуже підтримали їхню родину — допомагали хто чим міг, навіть годували.

“Починати спочатку вдруге було важче, це ніби руйнує якусь впевненість у стабільності. Ніби ти вже і переживав це, але ось знову. Ми тут купили вже третій спортивний велосипед — перший залишився у Луганську, другий у Старобільську, тепер є у Луцьку. І так з усім”.

Згодом чоловіка знову покликали на роботу в “Укрзалізницю”. Він працює на сході — у Слов’янську і Лимані, і тільки на тиждень приїздить до родини у Луцьк. А Наталія шукала у місті бодай якусь роботу, але так і не знайшла.

“Тож аби якось згаяти свій час, я почала робити льодяники — знайомі всім ще з дитинства цукерки на паличці. Дивилася відео у YouTube і вчилася. Спочатку готувала для сина, потім продавала їх на шкільному ярмарку”.

Наталія з льодяниками власного виробництваАвтор: особистий архів

А потім Наталія дізналася про навчання для жінок-переселенок, яке мало допомогти започаткувати власну справу. І вирішила спробувати.

“Записалася, бо просто не могла сидіти вдома. Я проаналізувала своє хобі з виготовлення цукерок — продавала їх тільки кілька разів, але ж це був не бізнес. А на курсах нас навчили як формувати ціну, де шукати клієнтів, як монетизувати соцмережі. Після навчання я подала заявку на грант”.

Наталія захистила бізнес-план і виграла грант — 43 тисячі грн — від Українського жіночого фонду. На ці гроші купила обладнання, яке дуже допомогло їй на старті, — харчовий принтер, який друкує їстівними чорнилами на цукровому і вафельному папері. З його допомогою Наталія сама наносить на льодяники логотипи замовника або будь-який інший дизайн.

Ще один ексклюзивний продукт - яблука у карамеліАвтор: особистий архів

Для отримання гранту була важлива умова — треба було зареєструвати ФОП. Тож Наталія працює офіційно, це дає їй можливість співпрацювати з підприємствами, що ведуть безготівковий розрахунок. Нині підприємиця поставляє льодяники власного виробництва кільком магазинам і кав’ярні, а починалося все з каструлі з гуманітарки.

“Я починала готувати льодяники у каструлі, яку отримала в якості гуманітарної допомоги, коли ми тільки переїхали до Луцька. Але зараз у мене вже є професійне обладнання — завдяки гранту від Норвезької ради біженців я придбала стіл з підігрівом для роботи з карамеллю, холодильник, 10-рівневу сушарку для овочів і фруктів, стелаж виставковий. І нещодавно орендувала приміщення для виробництва, недалеко від квартири, де ми живемо. Але одного виробництва мені замало, аби тримати бізнес на плаву. Тому я ще проводжу майстер-класи для дітей і дорослих з виготовлення цукерок”.

Майстер-клас у студії НаталіїАвтор: особистий архів

Однак зупинятися Наталія Бєлімова не збирається. Вона отримала ще одну освіту — психолога, як переселенка отримала сертифікат на навчання від центру зайнятості. І хоче ці знання застосувати для розвитку власного бізнесу. А ще каже, дуже багато навчається — вже закінчила курси фотошопа, опановує смм, аби просувати свої сторінки у соцмережах. І почала вести прямі ефіри у тіктоці, де вчить людей готувати льодяники.

Майстер-клас - важлива складова роботи Наталії, їй подобається навчати інших

Замовити цукерки з натуральних інгредієнтів, які робить Наталія Бєлімова, можна, написавши їй у Instagram.

Допомагаю переселенцям інтегруватися

Паралельно з розвитком бізнесу Наталія долучилася до громадського життя у Луцьку. Вона — членкиня Ради ВПО при Волинській обласній адміністрації. Допомагає евакуйованим зі сходу адаптуватися у Луцьку. А ще Наталія — співзасновниця громадської організації для жінок-переселенок “Старт у нове життя”.

Наталія долучилася до спільноти активісток у Луцьку і нині допомагає переселенкам інтегруватися у новому містіАвтор: особистий архів

“Це спільнота самопідтримки для внутрішньо переміщених жінок. У нас 15 активісток, час від часу до нас приєднуються й інші. У нас є психологині, бо їхня допомога зараз дуже потрібна, особливо, коли до Луцька приїздять люди, які тікають від життя під постійними обстрілами біля лінії фронту. Наша головна мета — поспілкуватися з ними, підказати де знайти житло чи отримати гуманітарку, підтримати. Ми самі через це пройшли, тому розуміємо їх”.

Я і чоловік були у полоні, а діти жили в окупації, він і досі за ґратами. Історія родини Остроушків

Від мелодій годинника до звуків війни. Наталія Волошина про життя на вулиці Миру у Бахмуті

Ксенія Макарова шиє спорядження для ЗСУ і робить картини. “Азовське море” купили за 15 тисяч доларів