Я і чоловік були у полоні, а діти жили в окупації, він і досі за ґратами. Історія родини Остроушків
Купили в іпотеку квартиру у будинку, який не добудували
Вікторія родом з селища на Донеччині, яке нині окуповане росіянами, Дмитро — з Донецька. Тут вони — студентка медколеджу і студент інституту автомобільного транспорту, познайомилися у січні 2006 року.
“Я була вдома у мами на зимових канікулах, і вночі пролунав телефонний дзвінок. Це дзвонив мій майбутній чоловік. Він запитав мене: “Ти Віка? Навчаєшся у медичному коледжі на акушерку? Живеш у гуртожитку?”. Я, мʼяко кажучи, була в шоці — хто цей хлопець, де він взяв мій номер телефону і звідки в нього ця інформація про мене? Я йому запропонувала поговорити завтра вдень. Так і почалися наші щоденні розмови по телефону. Після канікул ми домовилися зустрітися і більше не розсталися. До речі, де він взяв мій номер — досі загадка, Дмитро каже, що це його таємниця”.
Дмитро і Вікторія до окупації Донецька
Після навчання Вікторія влаштувалася на роботу в лікарню, а Дмитро — адміністратором на автомийку. У жовтні 2009 року Вікторія і Дмитро одружилися. Жили у батьків Дмитра. Наступного року, у грудні, у них народилася перша дитина — доньку назвали Євгенією. І подружжя переїхало до гуртожитку.
Весілля ще у вільному Донецьку
“Але ми докладали максимум зусиль, аби у нас було власна житло: у листопаді 2013 року ризикнули і взяли квартиру в іпотеку від фонду молодіжного будівництва. Оскільки ми жили у гуртожитку, то мали право на розширення житлової площі. І ми отримали безвідсотковий кредит на 25 років. Виходила невелика сума — щомісяця ми платили тисячу гривень, але потрібно було заплатити перший внесок — 20 тисяч доларів, бо квартира коштувала 65 тисяч. Будинок був на етапі будівництва, згодом все це “заморозилося”, і кошти пропали разом з квартирою”.
Переїзд у Волноваху, потім у Маріуполь: чоловік став військовим, в сім’ї народилася друга донька
А потім у Донецьку почалася “русская весна” і окупація. Родина Остроушків, маючи проукраїнську позицію, ще деякий час залишалася в місті.
“Я працювала в лікарні на околиці Донецька, поруч із селищем Піски та аеропортом. До нас привезли пораненого українського воїна, якого взяли в полон. Прооперували, я йому допомагала, приносила домашню їжу, діставала ліки з тоді ще неокупованої Волновахи, у цьому допомагали друзі-волонтери”.
З Донецька родина Остроушків поїхала на початку осені 2015 року. Дмитро вирішив піти служити до Маріупольського прикордонного загону, який дислокувався у Волновасі.
Дмитро і Вікторія
“Коли чоловік працював на автомийці, начальником охорони був колишній військовий, то він розповів про пілотний проєкт, для якого набирають прикордонників. Це рішення ніхто з його родини не підтримав, крім мене. І поки Діма був на навчаннях, я з донькою переїхала у Волноваху. Дитина пішла в садочок, а я влаштувалася на роботу в центральну районну лікарню, брала участь в операціях як медсестра-анестезистка”.
У Волновасі в липні 2017 року в родині народилася друга донечка — Маргарита, а місяцем раніше Дмитро звільнився з військової служби, у нього закінчився контракт. Працював у Новотроїцькому рудоуправлінні. Починав водієм, а потім став майстром ділянки. Працював там до серпня 2021 року, а потім родина переїхала до Маріуполя.
Мрія про власне житло не полишала родину. Дмитро з Вікторією заощаджували і старанно збирали кошти, і нарешті у квітні 2021 року купили квартиру у Маріуполі, на Лівому березі.
Родина Остроушків
“Я влаштувалася у першу міську лікарню, працювала медсестрою-анестезисткою, як і у Волновасі. Чоловік у жовтні 2021 року підписав контракт з військовою частиною 3057 Нацгвардії України, він служив на посаді водія автобуса, у званні сержант. Перед підписанням Діму відправили на збори тероборони. Коли повернувся, сказав, щоб я підписала контракт, як резервістка, аби теж вивчати військову справу, їздити на збори, але працювати на цивільній роботі. Я і підписала. Це ні до чого не зобов’язувало, проте якщо виникне екстрена ситуація, то мене могли викликати у військову частину”.
Мене оформили солдатом-стрільцем
Так і сталося — у перший день повномасштабного вторгнення Вікторію викликали до частини, вона опинилася у лавах Маріупольської тероборони.
“24 лютого я була на нічному чергуванні в лікарні. Перші вибухи, паніка, лікарі бігають по відділенню і кричать. Швидко збираюся додому, чоловік вже по тривозі на службі. Приїхавши додому, побачила дітей в шоці, плачуть. Донькам тоді було 11 і 4 роки. І раптом дзвінок, що мені потрібно приїхати у військову частину. Я на адреналіні даю настанови дітям і мамі, слава Богу, що їм вдалося виїхати в той же день. Вони поїхали в село, де я жила до переїзду в Донецьк. А я поїхала на службу”.
Вікторія і Дмитро ще у мирному Маріуполі, де здійснилася їхня мрія - вони купили власну квартиру
Тоді не було медичних посад, тому Вікторію записали солдатом-стрільцем у 107-й батальйон 109-ї бригади тероборони Маріуполя. Видали форму, зброю, яку вона до цього жодного разу не тримала в руках, і в спортзалі однієї зі шкіл на вулиці Азовстальській жінка присягнула на вірність українському народу. Вікторія каже, на початку з чоловіком були на різних позиціях, а з 1 по 13 березня вже разом.
“Я спочатку була в школі-інтернаті на Азовстальській, а Діма — на Нахімова, де базувалася їхня частина. Потім у різних школах, а зустрілися у школі в районі “ПортCity”, там була наша спільна позиція з 2 по 9 березня. Далі ми переїхали у будівлю гуманітарного університету, а звідти — на “Азовсталь”. Вже там наші шляхи розійшлися, бо кожен був зі своїм підрозділом на різних локаціях".
У лазні лікували поранених і готували їжу
Коли видавалась можливість, Дмитро передавав через побратимів, з якими був на позиціях, коханій листи, бо інтернету у них не було. А одного разу йому вдалося ненадовго прийти до Вікторії.
“Чоловік був у бункері “Юпітер”, я у лазні. Це взагалі не бункер, а простий підвал, де була лазня для заводчан. Тому я взагалі не розумію, як ми там змогли вижити”.
Вікторія з іншими жінками лікувала поранених: крапельниці, уколи, обробка ран тощо. А ще готувала їжу.
“Хлопці нам зробили піч, яку топили дровами. У нас на початку було борошно, олія, сіль і трохи цукру. Ми смажили пишки, вони у нас були замість хліба. Також варили каші, суп і борщ. Було багато консервів — кілька і тушонка. У нас у підвалі було близько ста людей, і поки були продукти, ми всіх годували тричі на день. Далі лише раз на день…”
З дітьми Вікторія розмовляла востаннє 2 березня, і через це дуже переймалася. Звинувачувала себе, що залишила їх бабусі, хоча мала їхати з ними.
Щаслива родина Остроушків
“Іноді, коли хлопці ходили туди, де був інтернет, мені вдалося дізнаватися, де зараз мої дівчата. Те село вже було окуповане, і від того моє серце розривалося від болю за їхню долю”.
Виводили на перевірку з собаками, милися під холодною водою, змушували співати російський гімн
Вікторія каже, на “Азовсталі”, хоч і не бачили білого світу і були під постійними обстрілами, проте все ж були вільними. У російський полон вона вийшла 17 травня, а Дмитро — двома днями пізніше. Разом потрапили в Оленівську колонію.
“У полоні у нас була можливість іноді бачитися крізь вікно. Я ходила з дівчатами рвати траву по периметру колонії, і ми були біля бараків хлопців. Там у вікні був Діма, і ми могли трохи поспілкуватися”.
Далі подружжя етапували в росію: Вікторію у Воронезьку область, Дмитра у Бєлгородську.
“У день, коли жінок вивозили з Оленівки, всіх вишикували в їдальні, змусили повністю роздягнутися. Перевіряли, щоб не було ніяких записок. Виклали наше золото, яке на початку забрали. Я тільки знайшла свою обручку і сережки. У мене був ще золотий ланцюжок, але у тій купі його вже не було. І нас погрузили в “КАМАЗи”, одягли шапки, щоб прикрити очі, а руки замотали скотчем. Привезли на аеродром у Таганрог, звідти літаком, куди напхали 215 чоловік. Сиділи одна на одній, так було мало місця. Потім нас, напівзігнутих, посадили в автозаки і повезли далі. Їхали довго, в туалет не давали сходити, мочилися у баклажки з водою, бо не могли терпіти”.
Кінцевий пункт — колонія у Борисоглібську Воронезької області. Там українських жінок знову роздягли, сфотографували і змусили купатися в душі з холодною водою. Видали робу і посадили по камерах. У цій колонії Вікторія пробула два тижні.
“Умови там були жахливі. Щодня нас виводили на перевірку з собаками, нагинали, не сильно, але били дубинками, психологічно знущалися. Постійно змушували співати російські пісні, а їхній гімн — обов’язково вранці і ввечері. Але харчування там було добре. Ми потрохи почали їсти, бо в Оленівці жахливо годували”.
15 жовтня Вікторію з посестрами перевезли до колонії у Таганрозі. Там їх ставили на коліна, проводили ретельний огляд, навіть змушували розсувати ноги і при чоловіках, співробітниках колонії, митися у холодному душі.
Розлука матері з дітьми довжиною 17 місяців
17 жовтня 2022 року Вікторію Остроушко обміняли. У неї було тільки два питання — де тримають її чоловіка і чи все добре з доньками.
“Батьки Діми забрали дівчат у моєї матері до себе, в Донецьк. Мотивували це тим, що у селі неспокійно і вони хвилюються за онучок. Я почала спілкуватися з доньками телефоном, займатися їхнім поверненням з окупації. Спочатку я звернулася до Міністерства реінтеграції, де мені порадили волонтерів, які їх вивезуть. Було кілька спроб, але не вдалих: дівчат не пропустили на одному з блокпостів “ДНР”, бо не було доручення від батька. І вже потім я їздила на зустріч з Уповноваженим Верховної Ради з прав людини Дмитром Лубінцем, це була зустріч по полоненим. Я спочатку питала про чоловіка, а потім і про дітей. Розповіла. Попросила допомогти повернути доньок. Ця зустріч була у березні 2023 року. І тоді дуже швидко взялися за мою справу. Олександр Кононенко, він заступник Омбудсмана, — це та людина, яка мені у всьому допомагала. Ми зробили закордонні паспорти дітям без їхньої присутності. Олександр Валентинович був постійно на зв’язку з російською стороною і вже 13 липня 2023 року мені повернули дітей”.
У липні 2023 дітей Вікторії і Дмитра вдалось вивезти з окупації. Жінка не бачила своїх доньок 17 місяців
Дівчат вдалося вивезти з окупованого Донецька через 9 місяців після звільнення Вікторії. Мати не бачила своїх доньок 1 рік і 5 місяців.
Дмитро у колонії у Білгородській області, ми боремося і чекаємо
Вікторія дуже довго нічого не знала про місце утримання Дмитра. Та після обмінів поступово дізнавалася від звільнених. де тримають чоловіка. У грудні 2024 року Дмитра утримували у виправній колонії в Олексіївці Білгородської області.
“Ми боремося і чекаємо. Ходимо на акції в Дніпрі, нагадуємо про полонених, їздимо на всі зустрічі з різними структурами та організаціями. Очікування — це дуже важко. Хочеться швидше обійняти чоловіка, а дітям так не вистачає батька.
Маргарита мріє, щоб на її виступі побував батько
Молодша — Маргарита, до першого класу пішла вже у Дніпрі, шість років їй було, коли вона повернулася з Донецька, добре, що в окупації не навчалася. А старша — Євгенія, зараз навчається у дев'ятому класі. Спочатку було трохи важко, бо ми довго не бачилися. Адаптація, притиралися одна до одної заново, але зараз вже все добре. Обидві доньки займаються черлідингом. Маргариті подобається вчитися, обожнює математику та англійську. У Євгенії теж все добре, але підлітковий вік дається взнаки. Старша не дуже любить популярність, намагається триматися осторонь. На акції зі мною і Маргаритою не ходить, бо їй психологічно важко. Кожен обмін вона чекає, що в списках буде батько. Були такі обміни, що Євгенія бачила фото і казала: “Це папа, і зараз буде дзвінок”. Кожен обмін дуже важкий для нас, бо ми спочатку очікуємо, сподіваємося, а потім такий облом”.
Вікторія з Маргаритою часто ходять на акції і з нетерпінням чекають на повернення чоловіка і татка на волі
Вікторія Остроушко звільнилася з військової служби 30 січня 2023 року, і зараз рятує життя маленьких українців та українок — вона працює у дитячій лікарні.
Свої в Telegram 
