“Азовця” Івана Черненка засудили на 18 років. “Хабу” тримають у Сибіру, як колись його прадіда

Іван написав рідним листа, у якому закликав усіх цінувати життя та не втрачати можливостей. А також написав про те, що дуже хоче повернутись і вірить у це. Катерина Черненко — мати військовополоненого 26-річного захисника Маріуполя, для Свої розповіла про дитинство сина та бажання стати військовим.
Був бажаною дитиною, зростав у патріотичній родини
Катерина говорить, Іван був бажаною дитиною. Їй з чоловіком було байдуже, хто народиться — хлопчик чи дівчинка. Ім'я обрали ще до народження: вирішили, якщо хлопчик, то буде Іван, а якщо дівчинка — Софія. Коли Катерина взяла сина на руки, відчула тривогу за нього. Подумала: “Боже, куди ти народився? Який світ буває страшний і несправедливий”. Матері хотілося його одразу захистити, хоч він і хлопчик. Але тоді Катерина гнала всі думки від себе і навіть забула про них на якийсь час.
“Коли минуло понад 20 років, я зрозуміла, чому при народженні у мене були такі думки. Моє серце мене майже не підвело. Під час боїв у Маріуполі я згадала всі свої відчуття, коли Іван народився. Я тоді молилася і просила Бога, щоб він зберіг життя сину, бо до Івана Господь забрав у мене первістка”.
Іван ріс добрим хлопчиком, завжди задавав багато цікавих питань. Коли Катерина була вагітна другою дитиною, в дитячому садочку Івана запитували, хто ж народиться, він відповідав — сестричка. І дуже зрадів, коли народилася Софійка. Хоч, за словами Катерини, у підлітковому віці вони сварилися і навіть билися, все одно любили одне одного.
Іван з сестрою Софією
“Моя родина завжди мала патріотичні погляди. Мій батько — Микола Петлицький, дід Івана, був шістдесятником, причетним до цього руху. В родині завжди дотримувалися традицій: на Різдво, Великдень, Шевченківські дні діти завжди одягали вишиванки. Патріотизму не можна навчити, це тільки своїм прикладом. Ти ростеш у родині, де розмовляють українською мовою, шануєш традиції своєї країни тощо. І коли в мене з’явилися діти, я теж стала їм прищеплювати національну ідентичність. Мій батько своїм чотирьом онукам завжди нагадував, якого вони роду. Він завжди називав їх козачками. Часто нагадував, що вони козацького роду і мають гордо нести цей статус”.
Микола Петлицький за життя був народним музикою і художником. Коли Івану було вісім років, на Святого Миколая подарував йому гітару і відвів у музичну школу.
Іван з сестрою, бабусею і дідусем
“У сина був хист до музики, так як вся родина дуже творча, то всі мали грати хоч на якомусь інструменті і співати. Але в підлітковому віці спорт переміг музику — Іван займався в секції вільної боротьби, старші спортсмени бачили в ньому великі перспективи. Діда не стало, коли сину було 13 років. Але я думаю, що було достатньо часу, аби дід вплинув на свідомість онуків. Вони його і досі згадують з теплотою, бо мій батько дійсно був неординарною та цікавою особистістю”.
Був одним із найсильніших серед майбутніх рекрутів в “Азов”
Спочатку Іван хотів стати професійним спортсменом. Ближче до шкільного випуску хлопець зацікавився військовою справою, але вступив на екологічний факультет одного з вишів Києва. Проте після першого курсу кинув навчання, працював вантажником і не полишав думки про службу за контрактом.
“Ще з дитинства у сина найулюбленішою була книга “Стрілецька зброя”. Він її чи не щодня гортав, як кажуть, "зачитав до дірок". А ще з хлопцями у дворі любив грати у війнушку”.
Навесні 2020 року, у розпал пандемії, Іван з однокласником Микитою Белименком (боєць на псевдо “Топаз”, який загинув 14 квітня 2022 року в Маріуполі — Свої) поїхав до Києва в рекрутинговий центр “Азова”. Іван був у захваті від майбутньої перспективи долучитися до полку. Родина його вибір підтримала, і в липні Іван Черненко підписав трирічний контракт з полком “Азов”.
Іван мріяв потрапити в "Азов"
На “Курсі молодого бійця” (КМБ) за словами побратимів, “Хаба” був одним з найвитриваліших і сильних хлопців. Івану пропонували приєднатися до розвідки, проте він вирішив залишитися в піхоті зі своїми друзями, з якими разом їздив на співбесіду і проходив КМБ.
“По телефону син завжди говорив, як йому подобається в “Азові” — і командири, і ставлення керівництва до солдат, і побратими. Коли в новинах говорили про те, що росія стягує свої війська до наших кордонів, Іван мені відповідав: “Ми весь час навчаємося. Ми готові”. На жаль, коли син у серпні 2021 року був у відпустці, ми майже не бачилися, бо я в іншому місті доглядала онкохвору родичку. Зараз згадую ті часи, і зі мною весь час була тривога і думки, що ще довго не побачу свого сина, що попереду довга розлука. І знову моє відчуття справдилося, як тоді при його народженні”.
Найстрашніше в Маріуполі — авіація і голодні діти
Коли почалася повномасштабна війна, “Хаба” був у місті Золочів на Львівщині, де навчався на сержантських курсах. Катерина зателефонувала сину, запитала про подальші дії, на що Іван відповів: “Нас не пускають до Маріуполя, але ми не хочемо це слухати. Ми всі вирушаємо на допомогу своїм побратимам”.
“Не знаю, наскільки це правда, мені Іван про це не розповідав. Я дізналася від однієї матері, син якої теж тоді був на курсах. Їх дійсно не відпускали, але хлопці викрали НГУ-шний автобус і все ж таки дісталися до Маріуполя. Цілу добу їхали через всю Україну”.
Домовилися, що Катерина не турбуватиме сина, Іван коли зможе, тоді сам зв’яжеться з матір’ю. Єдине що вона просила — поставити в повідомленні хоча б хрестик або крапочку, щоб Катерина розуміла, що син живий.
“Ваня сам був у пеклі, але весь час про нас турбувався. Просив, щоб не підходили до вікон, запаслися їжею та водою. Казав, які ми молодці, що підготували підвал. Коли почалися жахіття в Бородянці і Бучі, ми вирішили їхати з Борисполя у Львів до моєї рідної сестри. Іван радів нашому рішенню, наказав залишатися там якомога довше. Дзвінки дедалі ставали рідшими, а коли мав змогу писати, розповідав, як росіяни їх “накривають” з усіх видів зброї. І що найстрашніше — це авіація.
Він їй кричить, щоб ховалася, а вона зовсім не реагувала. Ще йому в пам’яті закарбувалися голодні діти в одному з підвалів, яких він пригощав цукерками”.
“Хаба” порівняв Маріуполь з чистилищем
Про поранення ноги “Хаба” не говорив матері, не хотів її засмучувати. Проте Катерина все одно дізналася — випадково побачила відео, на якому видно, як Івана евакуюють на “Азовсталь”. Там у шпиталі “Хабі” надали медичну допомогу. Згодом стало відомо, що у Івана вогневе поранення попереку і правої гомілки.
Іван на "Азовсталі" після поранення
“Наприкінці березня мені було так погано, в тілі наче палав вогонь. Відчуття, що наче щось сталося. І потім все підтвердилося, бо саме тоді Іван був поранений. А ще я отримала посилку, яку син за кілька днів до вторгнення відправив, її я отримала у Львові. Там були всі документи сина. Коли побачила його речі, мене прорвало, я так ридала. Ні, я не ховала подумки свого сина, але на серці було так важко, бо ми всі бачили в новинах, що відбувалося тоді в Маріуполі”.
Сторіс в соцмережі під час боїв за Маріуполь
Катерина пригадує одну з розмов із сином. Іван зателефонував з бункеру “Азовсталі”.
— Мамо, ти бачила фільм “Чистилище”? От у нас тут зараз теж саме…
Навіть уві сні мозок не відключався — всі думки були тільки про Івана
Найважче, за словами Катерини, було жити в очікуванні повідомлення чи дзвінка. 18 днів вона нічого не знала про сина, але бачила в новинах, як російська армія знищує “Азовсталь”, де переховувалися тисячі людей — військових і цивільних.
На "Азовсталі"
“А коли почула, що авіабомба влучила у шпиталь, я думала, що збожеволію. Знайшла побратима сина і через нього дізналася, що з Ванею все добре, просто у нього немає зв’язку. На жаль, той хлопець теж досі у полоні. Я весь час молилася. Мабуть, тільки молитви мене і тримали. Пам’ятаю, що сплю, а уві сні думаю про сина. Мої думки і вдень, і вночі були тільки про нього. Мозок настільки був у стресі, що навіть уві сні не відключався”.
На зв’язок “Хаба” вийшов 17 травня, перед полоном. На своїй сторінці в соцмережі опублікував світлину і написав, що живий і довгий час з ним не буде зв’язку. Попросив у матері її номер телефону. Катерина спочатку не зрозуміла навіщо, але згодом все стане ясно.
“Пам'ятаю, як я сиділа вдома за столом, обідала чи вечеряла, і тут новини — на весь екран показують Івана. Як він з побратимами виходить з “Азовсталі”. Мене “накрило” від емоцій: ніби добре, що син живий, самостійно пересувається, проте він йде у ворожий полон. Історія показує, що від росіян нічого доброго не можна чекати”.
Вихід з "Азовсталі" у полон, "Хаба" з синім скотчем на рукаві
У кожному страченому в Оленівці бачила свого сина
Далі була Оленівська колонія. Два дзвінка, кожен по хвилині. Перша розмова тривала хвилину і 17 секунд.
“Все добре, не хвилюйся. Я живий і здоровий”, — сказав “Хаба” матері. А ще попросив знайти сестру побратима. Катерина виконала прохання і тепер вона із сестрою побратима свого сина товаришують, періодично зустрічаються на акціях “Не мовчи! Полон вбиває!”.
Софія з мамою на акції
20 червня був другий дзвінок. Розмова тривала майже дві хвилини. Іван весь час говорив матері, як він її любить, як любить сестру Соню і бабусю. І що все буде добре!
“У сина був такий спокійний голос, він так добре замаскувався. Проте я знову відчула серцем — буде біда. І потім був вибух в одному з бараків, де загинуло пів сотні наших військових. Коли я дивилася ті фото і відео, у мене сталася істерика — у кожному тілі бачила свого сина. Після теракту зв’язку з Іваном вже не було. Тільки у вересні 2022 року, коли відбувся перший великий обмін, від хлопців дізналася, що син знаходиться в Таганрозі. Потім були ще обміни, і мені передавали інформацію про Івана, тим і жила”.
Звинуватили у тероризмі і засудили на 18 років ув’язнення
Наприкінці травня в одній з груп, де спілкуються рідні полонених “азовців”, розшукували матір “Хаби”. Катерина згадує, як тоді зраділа, бо була впевнена, що їй передадуть звістку про сина.
“Від тієї жінки дізналася, що Іван знаходиться в Ростові-на-Дону, в СІЗО №1. І що він з її сином в одній камері. А ще Іван написав мені коротенького листа.
І потім в Телеграмі на сторінці російського “Мемориала” виходить стаття під назвою: “Суд в Ростове-на-Дону приговорил приговорил украинского военнослужащего Ивана Черненко к 18 годам строгого режима. Сина звинуватили у тероризмі”.
Новина про те, що Івана засудили
Наприкінці листопада 2024 року Катерина дізналася, що після суду “Хабу” етапували до Сибіру, в Омськ.
“Коли я дізналася, куди його етапували, у мене одразу виникла думка — знову в нашій родині це повторюється. Колись дідів мого батька теж зіслали до Сибіру. І нічого відтоді не змінилося, тільки методи знущання над полоненими набули більш жорстоких форм”.
Використовуйте свободу на всі сто! Вірю в своє повернення!
Катерина говорить, що має можливість листуватися з сином. Один лист раз на місяць.
“Як тільки дізналася, що він у Сибіру, написала перший лист і отримала відповідь 6 грудня, якраз на Святого Миколая. Я була так щаслива, голосно кричала: “Ура! Він існує. Миколай мені подарунок надіслав!”.
За словами Катерини, листи йдуть від тижня і більше. Звісно, є цензура — і її листи, і листи сина проходять перевірку на зміст.
“Але все одно я дуже рада, що є хоча б змога листуватися. Бо знаю, що багато рідних військовополонених про своїх синів, чоловіків і братів нічого не знають відколи вони вийшли з "Азовсталі". Нічого не знати дуже важко. Тому коли ми отримуємо листа від Івана, то в нашому домі справжнє свято. Ми кілька десятків разів його перечитуємо, вчитуємося в кожне слово. І радіємо, що він живий, і більш-менш з ним все добре. Ясно, що він не може написати всієї правди, але ми радіємо і цим звісткам”.
Катерина по декілька разів перечитує листи від сина і чекає його вдома
Лист з полону від Івана Черненка рідним. Він був написаний російською, бо полоненим можна писати тільки цією мовою. Катерина переклала лист українською.
“Привіт всім родичам і моїм друзям, які на зв'язку, і всім, хто мене знає.
Я дуже скучив за вами, всіх пам'ятаю. Я впевнений, що за ці два з половиною роки, які вирвали з мого життя, багато змінилося і сталося. В моїй голові і розумінні все ще 2021-2022 роки. Я навіть не можу уявити, що там у світі?
Брехати не буду, ці роки в моєму житті були надскладними. Але завдяки вам і вашому вихованню я все пережив і обов'язково повернусь. Не переживайте за мене, я морально не зломлений і не зломлюсь. Повернусь у повному здоров'ї.
Хочу передати всім: “Живіть! Ви вільні, і це головне! Йдіть до своїх цілей, не дивлячись ні на що! Допомагайте і підтримуйте один одного. Там, по той бік паркана, немає нічого неможливого! Йдіть вперед і не зупиняйтеся! Використовуйте свободу на всі сто!” Вірю в своє повернення.
Люблю, обіймаю.
Ваш вже дорослий син Іван”.
---
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

