Я брехав батькам, аби отримати паспорт. Іван Саранча втік з окупованого Луганська — ось його історія
Дитинство під триколором
Коли у 2014 році російські війська окупували Луганськ, Івану було лише сім років. Єдиним спогадом про Україну для нього залишився синьо-жовтий прапор на шкільній лінійці в першому класі.
"І саме той прапор я запам'ятав і часто згадував, тому що після цього я вже їх більше 11 років не бачив", — розповідає хлопець.
Відтоді життя Івана змінилося докорінно. Школа наповнилася російськими прапорами та портретами Путіна. З навчальної програми зникла історія України. Натомість дітям розповідали спотворену версію подій.
"Пропаганда, звісно ж, була. Дітям розповідали, чому ця війна почалась, що Україна нас бомбить".
Ситуацію ускладнювало й те, що батьки Івана мали проросійські погляди ще до початку війни.
"Мама завжди мені казала, що ненавидить українську мову. Вони часто їздили в Росію, і їм дуже подобався Радянський Союз, тому одразу підтримали Росію", — згадує хлопець.
Зламаний код пропаганди
Переломний момент у житті хлопця стався у 2019 році, коли 12-річний Іван познайомився в соцмережах з однолітками з Дніпра. Нові друзі допомогли йому побачити іншу перспективу. Вони розповіли йому про Революцію Гідності, війну на Донбасі та справжні події, які від нього приховували. Спочатку він не вірив їм, бо вважав, що його українські знайомі просто "зазомбовані Києвом".
"Я сказав їм: "Як ми можемо дружньо спілкуватися, якщо воюємо?". А вони відповіли: "Ти не ворог. Ти живеш в Україні, просто вона зараз окупована".
Ці слова змусили його замислитися. Він почав шукати альтернативну інформацію в інтернеті, натрапив на українські новини та відео, які повністю суперечили тому, що він чув у школі. Через інтернет, українські та міжнародні новини Іван почав дізнаватися правду. Він почав вчити українську мову потайки від батьків, адже знав, що ті не схвалять його вибір. Особливо гостро юнак сприйняв повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року.
"Я побачив в телеграмі мапу вторгнення. Пам'ятаю бої за Маріуполь, дивився кадри. Драмтеатр пам'ятаю, де було написано "Діти", — розповідає Іван.
Коли він намагався донести правду до батьків, ті відповідали: "По цивільних б'є сама Україна, а не Росія".
Шлях до свободи
У 2023 році Іван поїхав у Підмосков’я, щоб закінчити школу та отримати російський атестат. Але повернувся в Луганськ — під приводом вступу в місцевий коледж. Насправді він шукав можливості втекти.
Коли Івану виповнилося 18 років, він розробив план втечі з окупованої території. Влаштувався продавцем, щоб заробити на дорогу, а батьків попросив подарувати йому на день народження закордонний паспорт — мовляв, хоче побачити світ. Він розумів, що лише так зможе легально залишити окуповану територію.
"Я багато брехав батькам, аби отримати паспорт. Мені треба було вибратися звідти".
Коли через початок українського наступу на Курськ закрився гуманітарний коридор, через який люди поверталися з окупованих територій, хлопцю довелося шукати інші шляхи. За допомогою волонтерів та офісу омбудсмена він отримав "білий паспорт" — посвідчення особи на повернення в Україну.
"Україна — це моя країна, моя держава, моя Батьківщина. Я не хотів жити серед тих, хто вбиває мій народ, знищує мою націю, і той, хто забрав у мене нормальне дитинство в нормальній країні", — пояснює він своє рішення.
У січні 2025 року Іван вирушив у дорогу, сказавши батькам, що їде до Ростова. Насправді ж його шлях пролягав через Росію та Білорусь до Києва і тривав майже чотири дні.
Нове життя
"Я до сих пір не можу прийняти й уявити собі, що в мене все ж таки вийшло. Для мене це все виглядає зараз як дуже гарний сон", — ділиться Іван емоціями від повернення в Україну.
За його словами, життя в окупованому Луганську можна порівняти з депресією.
"Виїжджаєш з Радянського Союзу ніби на машині часу. Приїжджаєш в нормальне сучасне місто і бачиш багато магазинів, багато брендів, дуже красиву інфраструктуру... У Луганську — це, як Прип'ять. Там час зупинився".
Зараз хлопець за підтримки благодійних фондів отримує нові документи, адже крім свідоцтва про народження, у нього нічого немає. Він мріє вступити до Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури та стати скульптором.
З батьками Іван майже не спілкується — вони не зрозуміли і не прийняли його вибір. Проте він вірить, що в окупованому Луганську все ще є люди, яким небайдужа Україна.
"Всі ховають свою позицію, і скільки там проукраїнських людей, я точно сказати не зможу, але скажу так, що вони там є точно. І це, в основному, я думаю, молодь".
Іван сподівається колись повернутися в український Луганськ.
"Якщо, а точніше, коли Луганськ звільнять, я по-любому туди повернуся, щоб жити там. І взагалі є таке бажання більше у мене розвивати культуру України і відроджувати її. І щоб Луганськ став такою фортецею новою, щоб в майбутньому не повторилося того, що було в 2014 році".
Свої в Telegram 
