“Пожарнік” захищав Маріуполь. “Азовець” вірив, що за 4 місяці буде на волі, але і досі у полоні
Знайомство в соцмережі і перше побачення на Донеччині
Сергій родом з Полтавщини, з Миргорода, Юлія — з Гуляйполя у Запорізькій області, а познайомилися вони в одній з соцмереж. Це було у 2015 році. Ось як той час згадує Юлія.
“Мені було тоді 15 років. Я закінчила 9 клас і перейшла в десятий. Я зайшла в соцмережу, і мені випадково висвітився профіль Сергія. Виявилося, що у нас троє спільних знайомих. Передивилася його світлини, подумала — прикольний хлопець, і першою написала: “Привіт. А як твоє псевдо?” Сергій запитав, навіщо мені це знати, а раптом я російський агент. Я сказала, що просто я допитлива людина. І так у нас зав’язалося спілкування. Я дізналася, що він військовий ще з часів АТО. На війну пішов добровольцем”.
Юлія і Сергій
Через деякий час Сергій перестав писати. Юлія не стала нав’язуватися, але через місяць він знову вийшов на зв’язок. З’ясувалося, що хлопець хотів, але не було можливості листуватися — Сергій був на бойовому виїзді у селі Водяне, неподалік від донецького аеропорту.
“Якось він запитує, чи хочу я до нього приїхати? Мені вже виповнилося шістнадцять, але я не уявляла, що скажу батькам, куди їду і до кого. На Донеччину їздили мої знайомі волонтери, я на відкладені кошти замовила величезний трикілограмовий торт. Його прикрасили емблемою підрозділу, в якому Сергій тоді служив. Через кілька тижнів я вирішила все ж таки поїхати до нього. Автобус, який їде до Курахового, зупиняється у моєму місті, але в той день він чомусь не заїхав на автовокзал. Був грудень, на вулиці дуже холодно. На платформі я була з волонтером і ще двома жінками, яким теж треба було в Курахове. Одна з них каже, що подзвонить сину, і він на машині довезе, і запропонувала поїхати з ними. А в Кураховому нас вже забрали побратими Сергія. Там ми і познайомилися. Цілий день були разом, а увечері знову в дорогу. Стали більше спілкуватися, і після Нового 2016 року Сергій запропонував зустрічатися. Відтоді ми разом”.
Юлія згадує, ще до зустрічі із Сергієм мріяла пов’язати своє життя з армією. Каже, що в її родині є військові, її двоюрідні дядьки пройшли Маріуполь і полон, і зараз продовжують боротися з окупантами.
“Звісно, Сергій знав про мою мрію. Ми тоді ще зустрічалися, і він якось сказав мені: “Або ми разом, або ми не разом, і ти йдеш навчатися військовій справі”. І я обрала його”.
Чому побратими назвали Сергія “Пожарніком”?
Ще з часів АТО у Сергія псевдо “Пожарнік”, з цим пов’язана смішна історія.
“Всі, коли чують “Пожарнік”, думають, що він там щось тушив. Але насправді це не так. Він досить рано почав палити. І палив дуже довго. Так сталося, що на одному з полігонів, це було влітку, Сергій лежав, відпочивав і палив чергову цигарку. І не потушив, кинув “бичок” у траву. Той почав тліти, зайнялася полум’ям трава і ледве не спалив полігон.
Сергій "Пожарнік" Незнамов
Тоді побратими йому і дали псевдо “Пожарнік”. До речі, в “Азові” Сергій кинув палити, бо тренувався з “Пістоном” (Максим Кагал — Герой України, кікбоксер, старший лейтенант полку “Азов”, загинув 25 березня 2022 року в Маріуполі — Свої), і це не віталося”.
Робота охоронцем, весілля без пафосу, служба в “Азові”
Сергій пішов зі служби і оселився в Запоріжжі, бо тут навчалася його кохана. Влаштувався охоронцем великого складу, але ця робота його пригнічувала. Хлопець звик постійно рухатися, а тут — одне і те ж щодня.
“Десь пів року він був охоронцем: обхід складу та гра в танки. І постійно не в настрої. Тоді я запропонувала Сергію піти на службу — підписати контракт з “Азовом”. У полку вже служили мої двоюрідні дядьки. Спочатку сказав категоричне “ні”. Згодом знову підняла цю тему, і він погодився. Курс молодого бійця проходив спрощено, бо у нього за плечима вже був бойовий досвід”.
"Пожарнік"
У 2018 Сергій Незнамов підписав контракт з підрозділом на 3 роки. Потім продовжив ще на рік.
20 квітня 2019 року Сергій і Юлія одружилися в Запоріжжі. Не було пишної церемонії і гостей — тільки молодята у повсякденному одязі. Після відсвяткували в кафе, замовили квитки і полетіли у весільну подорож до Риму на 5 днів. Після закінчення медичного коледжу, навесні 2020 року, Юлія із Запоріжжя переїхала до чоловіка в Маріуполь. Його перший батальйон якраз базувався на Лівому березі. Молодята орендували в центрі квартиру і жили в ній до 22 лютого 2022 року.
Юлія поїхала до рідних, Сергій залишився боронити Маріуполь
Юлія згадує, на початку лютого Сергія все частіше почали викликати на базу. Тиждень там жив, потім відпускали додому. Почастішали виїзди на полігон, а потім могли подзвонити о другій ночі і терміново викликати на базу.
“21 лютого був понеділок, у мене був вихідний. Ми планували провести цей день разом, прогулятися по пірсу. Але чоловік знову поїхав на базу. Коли я вже була біля моря, подзвонив Сергій і каже: “Тобі потрібно їхати з Маріуполя, бо хлопці своїх дівчат, жінок, дітей планують вивозити”. А я працювала в салоні краси і на 22 лютого було багато записів. Кажу Сергію, що не можу отак зненацька зібратися і поїхати. Але він був категоричний, сказав, щоб я негайно зібрала речі, зателефонувала своїй мамі, щоб вона на машині приїхала за мною”.
Весь вечір Юлія складала все, чим встигли обжитися в орендованій квартирі, о шостій ранку 22 лютого із Запоріжжя в Маріуполь приїхала мати Юлії. Тоді ненадовго зміг вирватися і Сергій. Це була їхня крайня зустріч. Юлія віддала чоловіку ключі від квартири.
“Але я свято вірила, що ми скоро побачимося… Вранці 24 лютого прокинулась від того, що вібрує телефон, і так довго. Дивлюся, а там багато пропущених викликів від чоловіка. Почалася війна, каже Сергій, і що мені знову треба збирати речі і їхати до родини його побратима на захід країни. Машиною їхати не ризикнули, бо на дорозі утворилися величезні черги, і до того ж обмежили продаж бензину — по 20 літрів на автівку. Мама вирішила мене з молодшою сестрою відправити на Львівщину. Ми зібрали тривожний чемодан, все як треба. Доїхали до Запоріжжя, там нас — дітей та жінок — мав забирати автобус від Національного корпусу. Ми цілу ніч просиділи на базі, але нас автобус так і не забрав. Через те, що стали підривати мости, почали сильно обстрілювати, водій не ризикнув їхати через всю країну з жінками і дітьми. Тому ми розвернулися і поїхали додому в Гуляйполе, а далі — до бабусі у село, яке з 4 березня було окуповане російською армією”.
Я була в окупації, а Сергій зламав у Маріуполі руку
В окупації Юлія з сестрою пробули два дні, а на третій за ними приїхала мати і вивезла до Запоріжжя.
“Досі дивуюся, як легко нам вдалося виїхати з окупації. Далі ми сіли на евакуаційний потяг, який довіз нас до Ковеля Волинської області, а звідти доїхали до пішого переходу на кордон з Польщею. До початку травня ми там пробули і повернулися додому. Весна 2022 року — це був найжахливіший період у моєму житті. Ми без батьків в чужій країні, а в цей час росіяни рівняють Маріуполь, де знаходиться мій коханий з побратимами. На зв'язок хлопці виходили дуже рідко. І це було так: у нас з дівчатами була група, де було багато жінок, дівчат, матерів. Ми там комунікували. І якщо в когось з хлопців виходило вийти на зв'язок, то він намагався якомога більше дати інформації по кожному. Бачив, не бачив, чув, не чув. Намагався писати про всіх, кого бачив. І так ми дізнавалися інформацію, живий чи ні”.
Бувало таке, що “Пожарнік” не виходив на зв’язок тиждень, а то і більше. Юлія каже, у ті дні місця собі не знаходила, дуріла від невідомості.
“Я тоді всі пабліки, які у мене були в телеграмі, поставила на беззвучний. Абсолютно кожну людину я поставила на беззвучний, щоб на 100% знати, що якщо приходить смс, коли я почую “пілімк”, то знаю, що це повідомлення тільки від Сергія. Так я дізналася, що під час одного із завдань він вночі впав і зламав ліктьову кістку на лівій руці. Зрозуміло, що там ніякого гіпсу, йому наклали якусь шину. Рука у нього неправильно зрослася, бо ніякої медичної допомоги: ні рентгену, ні гіпсу — нічого не було. Тобто рука зрослася, як є, не правильно”.
Мій чоловік у колонії на окупованій території — це все, що я знаю
Про вихід із “Азовсталі” Юлія дізналася від чоловіка. На той час заступниця міністра оборони Ганна Маляр повідомила про початок операції з порятунку заблокованих на території підприємства українських військових.
“Це була саме евакуація для збереження життя, а не полон. Сергій сказав, що їх обов’язково обміняють через 3-4 місяці. Він вірив у це. Але були хлопці, які не вірили і казали, що це може затягнутися на довше. 17 травня, перед виходом із заводу, Сергій розбив свій телефон, всі свої особисті речі спалив, сказав, що все буде добре і ми скоро побачимося. Але це скоро дуже-дуже-дуже затягнулося”.
Юлія не знає, де нині тримають її чоловіка і що з ним. Щоразу вона ходить на акції в підтримку військовополонених і чекає коханого з полону
Спочатку, як і всі, “Пожарнік” був у Оленівській колонії. Потім його перевезли в Донецьке СІЗО. Далі — Горлівка, а потім знову повернули у Донецьк. З останнього, що знає Юлія, наприкінці грудня 2024 року її чоловіка утримували у Кіровській виправній колонії на непідконтрольній території Донецької області.
“За весь час полону я жодного разу з ним не спілкувалася. Я не можу написати листа людині, тому що він не засуджений. У мене не було телефонних дзвінків. Я намагалася писати йому листа, передавала через Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Але, як я зрозуміла, швидше за все, чоловік листа не отримав. Бо ті листи, які ми їм писали ще до цього, хлопці, які повернулися з полону, говорили, що ніяких посилок та листів — нічого не було. Тож мій чоловік майже три роки не знає, чи жива я, і так само я не знаю, що з ним. Я взагалі нічого не знаю про його стан, як фізичний, так і моральний”.
Свої в Telegram 
