Я готовий повернутись і працювати на Луганщині. Артур Пройдаков про освіту і життя в окупації
Про освіту в окупації та віру у повернення Артур Пройдаков розповів для проєкту Громадського радіо «На зв’язку».
Шлях від шахтарського міста до національного визнання
«У моєму дитинстві була якась боязнь кудись подаватися. Я навіть боявся приїжджати зі Стаханова в Луганськ, бо велике місто — кому ми там потрібні? А що там Київ? Київ — то ще більше місто. Треба сидіти в Стаханові, працювати тут все своє життя», — згадує Артур про атмосферу, в якій виростав.
Однак 2014 рік змінив усе. Наступ проросійських бойовиків на Донбасі змусив молодого викладача педагогічного коледжу прийняти непросте рішення — залишити домівку.
«Я в 14-му виїхав, бо був неодружений, мені не було що втрачати. Я вчитель української мови і літератури. Мої погляди суперечили поглядам так званої "ЛНР". Я хотів виїхати, працювати, розвиватися в професії», — пояснює Артур своє рішення.
Виїжджаючи, він сподівався, що це тимчасово — на пів року, рік. Але минуло десятиліття. За цей час Артур став учителем, якого визнала вся Україна, не забуваючи при цьому про своє коріння.
Шлях від переселенця до національного переможця був нелегким. Але восени 2021 року Артур Пройдаков здобув перемогу на престижній премії Global Teacher Price Ukraine, що стало символічним моментом.
«Це була така перемога символічна — виходець з Луганщини, уродженець Луганщини здобув перемогу в премії, та ще й учитель української мови та літератури. Це наче натяк, що все можливо», — розповідає педагог.
Ця перемога дала йому можливість поїхати на підконтрольну Україні частину Луганщини — у Кремінну та Щастя, де він зустрічався з учителями. Востаннє так близько до дому Артур Пройдаков був восени 2021-го — за кілька місяців до повномасштабного вторгнення.
«Присутність війни відчувалася всюди. Пошкоджені будинки в місті Щастя, українські військові, блокпости... По території України в інших областях такого не було», — згадує Артур.
Освіта під окупацією
За словами вчителя, за десять років окупації освіта в його рідному місті зазнала радикальних змін. Якщо в період з 2014 по 2022 рік у школах і університетах ще зберігався предмет українська мова і література, то після повномасштабного вторгнення українську складову повністю знищено.
«У період з 14-го по 22-й рік там зберігався предмет українська мова, література, читалися твори умовно Шевченка, Українки, Франка. Зберігалася українська складова хоча б на рівні читання української мови, щось писати, декілька годин на тиждень у школах і навіть в університетах», — розповідає Артур.
Однак після 24 лютого 2022 року ситуація кардинально змінилася.
«Після повномасштабного вторгнення це все знищено. Там повністю домінує російська система освіти, така сама як у Криму. Освіта в місті Кадіївка нічим не відрізняється від освіти в Таганрозі або Ростові», — зазначає педагог.
Найбільше він непокоїться через те, що на окупованих територіях виростає нове покоління, сформоване на російських наративах.
«Є покоління дітей, які виростали, формувалися в умовах російської окупації... Їхній світогляд, їхні знання, навички, погляди можуть суперечити поглядам більшості, яка живе на території України», — пояснює Пройдаков.
Місія — повернути українську освіту на Луганщину
Попри всі перешкоди, Артур Пройдаков має чітке бачення свого майбутнього — повернутися на деокуповану Луганщину і відроджувати там українську освіту.
«Я хочу, щоб закінчилася війна справедливо — щоб Луганщина, Донеччина, Крим і всі окуповані території стали частиною України. Я вже неодноразово публічно говорив, що готовий їхати на Луганщину, працювати там надалі», — наголошує вчитель.
Артур Пройдаков усвідомлює масштаб викликів, які чекають на деокупованих територіях.
«Питання, як повертати дітей у систему української координат, української ідентичності — це величезне завдання, величезний виклик. І наскільки я розумію, зараз єдиної концепції, єдиного рішення саме по цьому питанню немає».
Але він готовий особисто долучитися до вирішення цієї проблеми.
Складна комунікація з тими, хто залишився
Відверто розповідає Артур і про складнощі у спілкуванні з тими, хто залишився під окупацією. Сьогодні він підтримує мінімальний контакт із рідними та знайомими в Кадіївці — лише на рівні привітань із днем народження чи Новим роком.
«Мені важливо говорити українською мовою. Мені просять: "Кажи російською". Російською я не хочу переходити. Або я переходжу, але достатньо формалізовано пишу про якісь там привітання, короткі слова, і все — на цьому зупиняємося», — ділиться вчитель.
Після повномасштабного вторгнення ситуація ускладнилася ще більше.
«З 24 лютого 2022 року тональність розмови стає трішки інакшою, бо є частина моїх знайомих, які підтримують агресію», — говорить Артур Пройдаков.
Попри це, він переконаний, що кровний зв'язок і спільна історія важливіші за тимчасові ідеологічні розбіжності.
«Є кровний зв'язок, є рідня, є почуття, що я більшу частину свого життя прожив там, сформувався там. Пам'ятаєте таке прислів'я: "Можна виїхати з Донбасу, але Донбас з тебе не може виїхати"».
Прибрати мову ворожнечі
Артур розуміє, що шлях до примирення після деокупації буде тривалим і складним.
«Це потребує часу. Я говорю про роки — обережно скажу, 5, 10, 20 — це треба для конструктивного діалогу», — вважає педагог.
Важливим елементом цього процесу він вважає взаємні поступки: «Це йти на взаємопоступки. Не територіальні, а в питаннях моральних, суб'єктивних».
Особливо наголошує на необхідності відмовитися від мови ворожнечі.
«Прибирання мови ворожнечі — це, напевно, перша задача і для мене, і для наших слухачів, глядачів, і для всіх тих людей, які подивляться чи послухають це відео на окупованій території», — говорить вчитель.
Завершує вчитель на оптимістичній ноті: «Ми хочемо бути разом, ми хочемо бути єдиними. Для цього треба багато працювати, докладати зусиль з двох сторін... Станом на зараз, мені важко це дається. Але я хочу вірити в силу людини, у людський ресурс».
Свої в Telegram 
