15 років під землею, тепер — у Збройних силах. Історія шахтаря з Покровська Анатолія Вискребця
Анатолій Вискребець 15 років пропрацював на найбільшому в Україні підприємстві з видобутку коксівного вугілля, але повномасштабна війна змінила все — тепер він захищає країну у лавах ЗСУ. Історію 36-річного шахтаря з Покровська, який пройшов шлях від підземного електрослюсаря до військовослужбовця, записала «Українська правда».
«Копер був для мене як живий»
Серед пшеничних полів на сході України темніють руїни шахтоуправління «Покровське» — колись найбільшого підприємства з видобутку коксівного вугілля в країні. Височезні копри, що тягнулися до неба, були не просто промисловими спорудами — для робітників вони стали орієнтиром, навколо якого обертається життя.
36-річний Анатолій Вискребець виглядає як типовий шахтар: кремезна статура, широкі плечі, міцні руки. На обличчі видніються зморшки — наслідок п'ятнадцятирічної роботи в темряві під шахтарським ліхтарем. Говорить неквапливо, не витрачаючи слів марно.
До повномасштабного вторгнення він працював підземним електрослюсарем, обслуговував підйомну систему. Школа, профліцей, шахта — маршрут, типовий для чоловіків з Донеччини. Але історія Анатолія особлива.
«З вулиці мого рідного села Удачне виднілися копри шахти „Західної" — так раніше називалося шахтоуправління. Змалку мріяв працювати саме тут, на підйомі», — згадує він.
Інженерна кар'єра закінчилася, не розпочавшись — через конфлікт з викладачем гідравліки в технікумі. Зате свій «підйом» шахтар вивчив до останнього гвинтика.
«Копер — дуже складний механізм. Я називав його „організмом". На висоті понад сто метрів розташоване обладнання — мозок, все інше — тіло. Розбуди мене серед ночі та спитай, де проблема? Я відразу міг її визначити».
«Якщо всі підуть, шахті кінець»
На початку повномасштабного вторгнення Анатолій не думав виїжджати з Покровська. Дружину Тетяну та маленьку дочку Аліну відправив до Польщі — дівчинці виповнився рік 23 лютого, а наступного дня розпочалася війна.
«Найбільший страх мого життя — втратити родину. Тому швидко знайшов шлях, щоб відправити їх за кордон. А сам вирішив працювати», — каже шахтар.
Керівник профспілки зібрав колектив: «Хто може — залишайтесь. Якщо всі підуть, шахті настане кінець». З 25-ти робітників дільниці третина евакуювалась. Люди працювали по дві зміни.
Влітку 2024-го, коли ворог наблизився до Покровська, люди знову почали виїжджати. Родина Анатолія повернулася з Польщі, але довелося знову відправляти їх у безпечне місце.
Восени почалися прямі влучання у шахтні споруди. Загинула колега Тетяна — пряме влучання ракети в копер. Жінки-машиністки поїхали, Анатолій сів у крісло підйомної машини.
«Було страшно. Сидячи на стометровій висоті, намагався не думати про погане», — зізнається він.
«Я лише хотів попрощатися з підйомом»
Остання зміна Анатолія закінчилася 27 грудня 2024-го. Удачне сильно обстрілювали, він бачив це з висоти копра — рідне село рівняли із землею. Після зміни поїхав забирати маму з бабусею, вивіз їх на Дніпропетровщину.
Для евакуації обрав Павлоград — там була можливість влаштуватися на іншу шахту. Спочатку заїхав до батьківської хати, зібрав інструмент, який залишився у спадщину.
«Хотів ще заїхати на шахту, подзвонив військовим, які вже стояли на промисловому майданчику. Вони здивовано спитали: „Нащо тобі це?". А я лише хотів попрощатися з підйомом», — зізнається чоловік.
У квітні 2025 у мережі почало ширитися відео, де знято те, що залишилося від шахтоуправління
Дружина одразу зрозуміла, де він був, побачивши батьківський інструмент. Ладна була сваритися з ним через те, що ризикував життям заради залізяк.
«Розлука врятувала нашу родину»
Тетяна та Анатолій разом 16 років. Жінка розвіює ілюзії про заможне життя шахтарських сімей.
«Багато хто думає, що жінка шахтаря живе з ним, як за кам'яною стіною: велика зарплата, довга відпустка. Але це ілюзія. Шахтар повністю викладається під землею, а вдома нічого не робить — усе інше на жінці».
Донечці зараз чотири роки. Анатолій довго не хотів дітей — мовляв, спершу треба мати власне житло. Навіть коли отримали квартиру від шахти, все стояв на своєму. Тетяна завагітніла під час пандемії.
Родина Анатолія
«Толік доньці зрадів, але нічого не змінилося — я й далі була сама з усім. Він тишком сідав за кермо і тікав, коли сварилися», — згадує складний характер чоловіка.
З часом навчилися розмовляти. Після короткої евакуації за кордон усе стало на свої місця.
«Я зрозуміла: попри все, Толік найкращий батько і єдиний чоловік мого життя. Розлука врятувала нашу родину», — каже Тетяна.
«В ТЦК на мене подивилися, як на йолопа»
У Павлограді життя потроху налагоджувалося. Місяць Анатолій працював вантажником, потім влаштувався на «Західно-Донбаську» шахту. Швидко став своїм — досвіду вистачало.
Але доля повернула в інший бік. Після оформлення статусу переселенця треба було сходити до ТЦК оновити дані. У додатку «Резерв+» «горіло» червоним.
«Чесно кажучи, в ТЦК на мене подивилися, як на йолопа — сам прийшов. Вручили бойову повістку, дали три дні на збори», — розповідає Анатолій.
Тепер він служить в одній з тилових частин, працює на вантажівці та обслуговує електричне обладнання. Раз на два тижні відпускають додому на декілька годин. Навчання ще попереду.
«Він, як вибухівка: може спалахнути, але потім ми все одно разом їдемо на завдання. За кілька днів без нього починаєш скучати, як за братом», — розповідає про Анатолія побратим Андрій.
«Якщо доживу до перемоги, поїду відновлювати шахту»
Побратими цікавляться, ким він був до мобілізації. Дивуються, що працював під землею — самі б ніколи не полізли.
«Але там немає нічого страшного, на війні страшніше. Як буде далі — не знаю. Куди після навчання направлять — теж. Сприймаю все по-філософськи», — каже колишній шахтар.
Зараз у нього немає ні квартири, ні улюбленої роботи. Дружина з дитиною живуть в орендованому житлі. До шахтарської пенсії допрацювати не встиг.
«Якщо доживу до перемоги, поїду відновлювати шахту — така моя мрія», — завершує розмову Анатолій Вискребець.
Свої в Telegram 
