Збудуємо Україну або загинемо. Історія азовця «Мягкого», що загинув у Маріуполі, рятуючи побратима
Дмитро Забузній із Вінниччини. Воював з 2015 року — спершу в 30-й бригаді, згодом у «Азові», куди вступив у 2020-му, здійснивши свою мрію. Був оператором у гаубичному дивізіоні, повномасштабну війну зустрів у Маріуполі. 26 березня 2022 року загинув під час боїв, рятуючи поранених. 10 липня йому мало б виповнитися 30. У цей день Дмитра згадують мати Наталія Олександрівна, батько Віктор Миколайович, дружина Вікторія, а також побратими — «Дюк» і «Лайт».
Добре знався на комп’ютерах, любив музику і гарно співав
Дмитро Забузній народився у селищі Турбів на Вінниччині. З дитинства був спокійним хлопчиком.
«Навіть коли не вивчив урок, йому не могли поставити двійки. Вчителька казала: “Дивиться на мене такими лагідними оченятами, ну, як йому поставити погану оцінку”», — пригадує батько.
Дмитро мав гарний голос і дуже любив співати. Його часто можна було побачити на сцені під час шкільних та міських свят. Завжди відкритий, щирий, з усмішкою. Після закінчення 9 класів навчався у Вінницькому коледжі Національного університету харчових технологій за освітньо-професійною програмою «Обслуговування комп’ютерних мереж і систем». Йому подобалося працювати з технікою, розбиратись у комп’ютерах, вивчати щось нове. До нього йшли друзі та знайомі, щоб завантажити програми чи перевстановити Windows. Тоді ж батько став долучати Дмитра до своєї справи.
Дмитро з мамою
«Я все життя у вихідні працював музикантом на весіллях, і коли Діма підріс, став мені допомагати. Дуже любив музику, гарно співав і самотужки навчився грати на гітарі, яку я йому подарував. Як кажуть — генетика взяла своє», — говорить Віктор Миколайович.
Він — моє перше кохання і найкращий друг
З майбутньою дружиною і коханням всього свого життя Дмитро познайомився у 2011 році на дні народження однокласника Вікторії. У закладі, де відзначали подію, Дмитро працював помічником свого батька-музиканта. Дівчина попросила поставити диск з піснею, якою хотіла привітати однокласника, і погляди Дмитра та Вікторії зустрілись. А невдовзі було перше побачення.
«Ми жили в одному селищі, але навчалися в різних школах. Він розповів мені, що роками бачив мене, коли я поверталася з музичної школи. І ще зізнався: “Я тебе завжди любив. Просто ще не знав, як сильно”. Він був моїм першим коханням, моїм найкращим другом, тією людиною, з якою я могла поділитися всім.
Дмитро і Вікторія
Ми познайомилися ще зовсім юними — мені було 17, йому 16. У той час наші почуття вже були справжніми й глибокими. Проте через юність і сором’язливість нам було важко сказати одне одному те, що відчували. Тому ми написали листи на папері й зізналися в коханні», — згадує Вікторія.
Батько Дмитра каже, що у Вікторії теж гарні здібності до музики, тому з Дмитром і її став брати на весілля та різні свята.
«Ми щороку влаштовували концертні програми до новорічних свят, і син, крім того, що співав, ще відповідав за музичний супровід програми — все сам монтував», — поділився Віктор Миколайович.
Приїхав з фронту у відпустку і одружився на коханій Вікторії
Ніхто з рідних і подумати не міг, що Дмитро пов’яже своє життя з військовою справою. У 2015 році він підписав свій перший контракт у 101-му окремому полку зв’язку. Проходив підготовку у 184-му навчальному центрі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на Львівщині. Коли проходив там вишкіл, з Дмитром трапився цікавий випадок. Хлопців закинули в ліс, їм треба було вийти до заданої точки і повернутись. Пізніше рідним Дмитро розповів, що ледь не перейшов кордон чужої країни — просто побачив знаки іноземною мовою. Згодом його відправили до 30-ї окремої механізованої бригади розвідником.
Дмитро на службі
«Пам’ятаю, як йому дали 12 годин на збори й по переводу відправляли в 30-ту бригаду. Посиділи в піцерії: ми всі плакали, а він нас заспокоював. На ранок син поїхав до частини — відтоді почався його бойовий шлях», — сказав батько.
Дмитро брав участь в АТО: на першій ротації був у Волновасі, а згодом в Авдіївці. Подробиць служби ні батькам, ні коханій ніколи не розповідав. Лише зі Сходу привіз цуценя — тварина жила з військовими в бліндажі. Буся — так назвали песика. В артилерії є такий навідний прилад — «Бусоль».
«Я бачила, як мій юний Діма дорослішає, стає сильнішим, впевненішим, мужнім. З роками в ньому поєдналися доброта і відвага, ніжність і сила. Він став справжнім чоловіком — таким, яким захоплюються і якого люблять», — сказала Вікторія.
8 липня 2015 року Дмитро освідчився Вікторії. Все було продумано до найменших дрібниць. Мати Наталія Олександрівна привезла Вікторію на місце із зав’язаними очима. Коли зняли пов'язку — навколо неймовірно гарні краєвиди, стіл із білою скатертиною, рожеві кульки, фрукти і Дмитро, який стоїть на коліні, а в руці — букет рожевих троянд. 3 вересня 2017 року під час відпустки вони одружилися.
День освідчення
«Діма підкорив мене своєю простотою і щирістю. Він не вдавав із себе нікого іншого — був самим собою, і саме в цьому була його особлива краса. Він мав щиру любов до всього живого, у ньому жила особлива, природна доброта», — сказала дружина.
Служба в «Азові» була його мрією
Після першого контракту Дмитро намагався адаптуватися до цивільного життя, але зрозумів, що його покликання — військова служба.
«Ми неодноразово говорили про це. Він планував вступити до військового вишу у Львові. Згодом підписав другий контракт — вже з Нацгвардією. Служив на мітингах, стояв із щитом перед людьми. Після цього сказав мені: “Ми повинні їх не стримувати, а захищати”. Тоді він почав цікавитися елітними підрозділами. Коли я була за кордоном, надіслав мені відео з полку “Азов” і сказав: “Мамо, я хочу саме туди”. Я його підтримала. Він сам написав резюме, надіслав — і його запросили на співбесіду. Поїхав туди разом із братом. Успішно пройшов усі тести», — розповіла мати Наталія Олександрівна.
Дмитро з побратимом на базі "Азову" в Юр'ївці
У 2020 році «Мягкий» підписав контракт з «Азовом». Це була його мрія. Вікторія згадує, їй було важко прийняти це, але Дмитро просив: «Підтримай мене. Я освоюсь. Все буде добре».
«Він мріяв, щоб я переїхала до нього, вірив, що попереду нас чекає звичайне, спокійне життя. Службу любив, але ще більше мріяв про наш дім, про дитину. Я впевнена — він був би чудовим батьком. Діти Діму обожнювали, і я бачила, як у його погляді з’являлася особлива м’якість, коли поруч була дитина», — розповіла Вікторія.
Вивчав всі тонкощі роботи з БПЛА задовго, як це стало в тренді
Побратим на псевдо «Дюк» згадує, як Дмитро приєднався до артилеристів. Цікавий, веселий, щирий і сором’язливий. Їхня база знаходилася у Юр’ївці. Тут були басейн, спортзал і всі умови для підготовки. «Мягкий» казав, що це найкраще місце, де він служив. Дмитро займався спортом, качався, підіймав вагу. Був доволі ерудованим, а ще — гарною людиною, яка вправно знала свою справу. Таким його запам’ятав побратим «Лайт».
«Він був в артилерійській розвідці. Цікавився технологіями, вивчав всі тонкощі роботи з БПЛА (був оператором відділення управління вогнем і маневру підрозділу взводу управління командира батареї 2-го ГАБАТР гаубичного артилерійського дивізіону — Свої).
Дмитро цікавився безпілотниками
Діма цікавився цим напрямком, коли це не було таким трендовим. На жаль, всі хлопці з його взводу, серед яких, крім “Мягкого”, були “Фалькор”, “Куб”, “Лебідь” і командир “Балто”, загинули. Всі вони були дуже розумними хлопцями», — згадує «Лайт».
Ми побули разом останні 2 години 20 хвилин
Про службу рідним Дмитро розповідав небагато. Завжди приїжджав у відпустку в цивільному, ніколи не хизувався, що він військовий.
«Останній раз ми з ним бачилися лише дві години за два роки. Це було перед повномасштабним вторгненням. Син їхав у коротку відпустку, і ми говорили довго — цілу годину. Згадували дитинство, мріяли про майбутнє. Він сказав: “Я хочу, щоб в Україні настав мир. Щоб усе налагодилося. Щоб заробітчани повернулися. І ти, мамо, була вдома і більше нікуди не їхала”.
Подзвонила синові, сказала, що надіслала посилку, попросила забрати її в певному місці. Коли автобус під’їжджав до Вінниці, я побачила його — Діма стояв і чекав. Натягнула капюшон, щоб не впізнав одразу, але коли вийшла з авто, син підійшов і сказав: “Мамо, ти приїхала…”. Ми провели разом останні дві години і двадцять хвилин. Наступного дня я проводжала його на потяг. Він зайшов у вагон, але не озирнувся. Це було вперше — раніше завжди стояв у тамбурі, махав рукою, посміхався», — поділилася вона.
«Мені геть не страшно. Я військовий, це моя робота»
У перші дні повномасштабної війни «Мягкий» отримав дві контузії. Час від часу виходив на зв’язок з рідними: «Я живий. Все нормально. Якщо не дзвоню — значить на завданні».
«Питаю сина, може ти голодний, а він каже, що тут червону ікру ложкою їсть. Це Діма так жартував, перебуваючи в тому пеклі. Я думаю, що вони вже розуміли — битись будуть до останнього патрона. Він казав, що ніколи не здасться у полон, краще загинути, ніж знущання.
Весілля - Дмитро з батьком і молодшим братом Іваном
Останні дні перед загибеллю сина в мене були погані передчуття. Я, як завжди, чекав його появи в мережі, щоб отримати довгоочікуване “все ок”. Ми розговорились, я почав плакати, а син до мене: “Батьку, що це за соплі? Щоб я більше не чув. Мені геть не страшно. Я військовий, це моя робота”. Ці слова в мене постійно в голові. Яка сила в цих словах — тільки зараз починаю розуміти», — поділився батько.
Батько Дмитра
«Мягкий» з «Брандом» пішли на допомогу побратиму — і всі троє загинули
«Мягкий» зі своїми хлопцями оселився у підвалі в окремій будівлі на заводі, яка в мирний час була бібліотекою. 20 березня туди залетіла бомба. Загинули майже всі з їхнього підрозділу. Вижили лише «Вус-2» і «Мягкий».
«Коли бомба влучила в будівлю, я якраз під’їжджав до них, був десь за 200 метрів. І одразу побіг на допомогу. Першим вийшов “Вус-2”, йому пощастило. Далі ми намагалися потрапити у підвал. Я знайшов одну маленьку щілину, був розлам підлоги в одній з кімнат. І в ту щілину я почав кричати, дивом відгукнувся “Мягкий”. І він через ту щілину на мій голос і на світло від ліхтаря виліз», — згадує побратим «Дюк».
Дмитра у шпиталі поклали під крапельницю, бо був сильно контужений. Але він не захотів довго залишатися, сказав, що далі воюватиме і мститиметься за своїх хлопців. За словами «Дюка», він був дуже заведений, мотивований.
Дмитро з побратимом "Фалькором"
«У таких речах ця штука завжди грає погану роль, тому що розум має бути холодним. Вранці 26 березня ми разом на одному перехресті тримали оборону. Я “Мягкого” відправив допомагати відбити штурм разом з морпіхом. У Діми був NLAW (ручний одноразовий протитанковий комплекс малої дальності), а він був здоровим і міг собі дозволити тягати цю нелегку зброю. І коли вони відійшли, почався штурм на моїй позиції. Мене тоді поранило, побратими забрали мене у шпиталь. А згодом я дізнався, що “Мягкий” з “Брандом” пішов витягувати третього нашого артилериста “Мелкого”, який тільки прилетів на вертольоті. І, на жаль, всі вони загинули», — сказав «Дюк».
До останнього думали, що помилка
Остання розмова Дмитра з рідними була 19 березня 2022 року. А вже 26-го їм зателефонували з патронатної служби «Азову» і повідомили про його загибель — смертельне поранення, несумісне з життям.
Почався довгий і важкий шлях очікування довжиною 7 місяців. Поки тривали ДНК-експертизи, рідні вірили, що це помилка. Однак 31 жовтня вони отримали результати експертизи, загибель Дмитра підтвердилася. Це був найстрашніший день для сім’ї Забузніх.
«А як він загинув дізналися через три роки. Разом із побратимом на псевдо “Бранд” він вирушив шукати друзів, які не повернулися з бою. Вони самі також потрапили у засідку. Побратими чули, як їх двох розстріляли. На кілька хвилин вийшов на зв’язок “Бранд” і сказав лише: “Хлопці, нам тут… Слава Україні!”», — розповіла Наталія Олександрівна.
«Діми немає фізично, він є в мені, у моїх думках, у спогадах, у серці…»
Вікторія пам’ятає, як у юності її коханий жартував: «Тримайся за мене — я стану великою людиною».
«І він таки став. Не тому, що мав звання чи титули. А тому, що мав велике серце, безмежну силу духу, безстрашну любов до України й до ближніх. Я пишаюся, що його дружина. Дмитро — чудовий, справжній чоловік. Я пишаюся тим, що він віддав своє життя, рятуючи інших, що залишився вірним собі до останнього. Я обрала правильну людину для життя. І якби не ця клята війна, ми б прожили довге та щасливе життя. Але навіть попри війну він залишив мені любов, пам’ять і світло, яке не загасити», — поділилася вона.
У день весілля Дмитро і Вікторія ще повінчалися у церкві в селі Коханівка на Вінниччині.
Весілля Дмитра і Вікторії
Вінчання
«Перед поїздкою у Маріуполь Діма мені сказав: “Ти навіть не розумієш, яка ти сильна. Маленька, але така духовита. Ти все витримаєш”. Його слова зі мною досі. Як і він. Бо навіть коли його немає фізично, він є в мені, у моїх думках, у спогадах, у серці. Ми довіряли одне одному без слів. Я могла ділитися з коханим усім: радощами, тривогами, думками. І навіть тепер, коли його немає поруч, я думаю про нього, розмовляю з ним у думках, прошу поради. Наш зв’язок не зник, він просто став іншим», — сказала Вікторія.
Фраза, яку він сказав мамі під час останньої зустрічі, викарбувана на пам’ятнику
Дмитро, як і його батько, любив ножі. Віктор Миколайович згадує, що вже під час служби в «Азові» до дня народження син поштою надіслав класний ніж у чохлі. Тепер для нього це найдорожча річ — вона лежить поруч із портретом сина.
2 листопада 2022 року Дмитра поховали у рідному селищі. Коли він востаннє бачився з мамою, сказав таку фразу: «Збудуємо Українську державу або загинемо у боротьбі за неї».
Ці слова рідні вигравіювали на пам’ятнику на могилі «Мягкого».
Свої в Telegram 
