В Азербайджані мене сприймали як іноземця. Історія стендап-коміка Джейхуна Сафарова
Цей текст — частина спецпроєкту Свої «Генерації. Схід». Разом із представниками нацспільнот зі сходу України ми згадаємо історії їхніх родин, адже втрата домівки — це не вперше для них. Національні спільноти разом з українцями пережили всі історичні потрясіння та виклики війни — вони будували міста, переживали Голодомор, Другу світову війну, репресії та сучасну війну. Їхні історії — це невід’ємна частина історії України, яка демонструє силу, єдність і багатогранність нашої країни.
Коріння: від Азербайджану до Донбасу
«У мене мама, сестра — всі азербайджанці. Батьки переїхали з Азербайджану», — розповідає Джейхун про свою сім'ю.
Його історія почалася з типової для пострадянського простору міграції — батьки шукали кращого життя на українській землі. Батько знайшов роботу на шахті. Важку, небезпечну працю, яка залишила відбиток у вигляді жорсткого кашлю та ризику респіраторних захворювань.
«Шахта — це жахлива робота. Це низка респіраторних захворювань і просто ризик опинитись під завалами», — згадує Джейхун.
Мати — філологиня з двома вищими освітами, вчителька молодших класів, яка дуже любила читати книжки і мала домашню бібліотеку. Особливо захоплювалася творчістю Дюми.
Хоч родина Джейхуна жила в Україні, та вдома вони підтримували азербайджанські традиції — від особливостей чаювання з блюдця до приготування традиційних страв.
Підприємець з шахтарським характером
Після роботи на шахті батько Джейхуна став бізнесменом. Але характер залишився шахтарським — прямолінійним, чітким, безкомпромісним.
Джейхун Сафаров
«Він просто дуже простий, працьовитий мужик. Він ніколи не хитруватиме — у нього завжди все чітко. Треба зробити — робить. Якщо з кимось зустріч, то не по телефону — їде особисто», — характеризує Джейхун батька.
Цей підхід до життя допоміг створити успішний будівельний бізнес, але траплялися і конфліктні ситуації. Джейхун каже, коли через війну та борги до родини прийшли «бандити» з погрозами, батько не злякався навіть перед двадцятьма людьми з охороною.
«Двадцять людей на нього кричать, наїжджають, і ще й малий синок стрибає на мого батька. І мій батько дав йому просто по морді», — пригадує він ту ситуацію.
Війна 2014 зруйнувала стабільне життя
«На останньому об'єкті він сам закінчував дах під обстрілами, бо йому треба було здати його. Хто будуватиме, коли навколо стріляють?», — згадує Джейхун про останні дні батьківського бізнесу.
Будівельна компанія зазнала краху. З'явилися борги. Почалися погрози. Тоді у родині ухвалили рішення про тимчасову еміграцію.
«Я тоді вчився в дев'ятому чи десятому класі. Батько сказав, що небезпечно, і ми з мамою поїхали в Азербайджан», — згадує Джейхун про вимушений від'їзд на історичну батьківщину.
Азербайджан — чужий серед своїх
Два роки життя у Азербайджані стали для Джейхуна справжнім культурним шоком, але з несподіваного боку — його, українізованого азербайджанця, там сприймали як іноземця.
«Трошки незвично, але це інший менталітет. Все ж таки я українізований, і вони так сприймають мене там, що я — з України, я все ж таки інший», — розповідає він.
Ментальні відмінності проявлялися в дрібницях.
«Менталітет там більш грубий. Ти розумієш — хлопець у шортах не може ходити вулицею. Я вже не говорю про жінок. Хоч буде плюс сорок, хоч більше. Йому кажуть: "Йди додому, перевдягнися, тут сестри, матері…"», — пригадує Джейхун.
Мрія стати коміком
Повернувшись в Україну, Джейхун зробив несподіваний вибір — замість традиційного вступу до університету обрав стендап-комедію. Каже, не хотів нікуди вступати, мріяв стати коміком. Але де займатися стендапом у Покровську?
«У Покровську була така штука — відкритий мікрофон. Я записався, виступав, пройшло добре, але більше таких заходів у місті не було», — розповідає про свій дебют у рідному місті.
Розуміючи обмеженість можливостей, Джейхун переїхав спочатку до Дніпра, потім до Києва.
На Донеччині Джейхун не міг розвиватися як стендап-комік, тому обрав інші міста
«У Києві заробляють цим, але це дуже натягнуто. Дуже нестабільно», — чесно оцінює він фінансові перспективи обраної професії.
Перехід на українську, творчість та хейтери
Поступово Джейхун перейшов у творчості на українську. Каже, процес відбувався природно і без примусу.
«Я думав, що "привіт" немає українською. Я завжди казав "Вітаю, вітаю! Всім вітаю!"», — так Джейхун згадує початок свого переходу на українську мову.
Говорить, на перехід на українську вплинуло його творче оточення. Але виникла проблема — якість українського контенту.
«Коли ти починаєш говорити, треба сприймати багато контенту українською. Якось я увімкнув серіал «Як я зустрів вашу маму» з українською озвучкою. Це жахливо. Вісімдесят сім відсотків жартів втрачено. Там фраза Барні "Це буде леген… почекай, почекай… дарно" перекладена як "Це буде чудово". Така якість перекладів створювала бар'єри для україномовного контенту», — розповідає Джейхун.
Джейхун писав жарти, вдосконалюючи свої виступи. Та найскладнішою частиною публічної діяльності стала реакція інтернет-аудиторії на його творчість. Особливо коментарі в соціальних мережах. Як тільки він почав виступати публічно та говорити українською, в інтернеті з'явилися агресивні реакції на його етнічне походження.
«Дуже багато людей в інтернеті пише: "Чому ця мавпа в українському просторі?"», — цитує Джейхун типові коментарі під своїми відео.
Джейхун популяризує жарти українською
Це лише один приклад расистських висловлювань, які він регулярно читає під своїм контентом.
Особливо не приємними є коментарі про його особисте життя. Джейхун наводить конкретні приклади. Користувачка на ім'я Вероніка написала: «Шкода, що в нас знайшлася дівчина, яка захотіла зв'язатися з таким. Хай би далі ходив інцелом». Коли інша дівчина заступилася за Джейхуна, Вероніка продовжила: «Де ви, дівчата, знаходитесь? Майте хоч якусь повагу до своєї вагіни». На такі коментарі приходять відповіді ще гірші: «Психолог, тобто чурка, не травмований, і ти йому дірку свою між ніг. Сходи до психіатра, опущена ти баба».
Джейхун помічає парадокс: люди хочуть якісний контент, але водночас проявляють расизм до його автора. Проте найдивнішим є контраст між онлайн-агресією та реальним життям.
«Хоча я точно попадався на очі людям, які писали негативні коментарі. Я катався в турах по містам — точно хоч раз десь мене бачили і мовчки проходили. Якщо ви мене бачите в житті, підійдіть, будь ласка, до мене. Я хочу, щоб ви мені сказали все це в очі», — іронічно пропонує він своїм хейтерам, розуміючи, що анонімність інтернету робить людей сміливішими, ніж вони є насправді.
І, власне, такий хейт показує, як соціальні мережі можуть створювати викривлену картину суспільних настроїв, коли невелика кількість агресивних користувачів створює враження масового неприйняття.
У своїй творчості Джейхун часто грає з міжкультурними стереотипами. Він згадує скетч з темношкірим другом.
«У мене є знайомий — хлопець, батько якого з Африки. Ми з ним вітаємося: "Слава Ісусу Христу! — Навіки Богу слава!" Як ви Трійцю відсвяткували?». Люди проходили — це дисонанс у людей, що азербайджанець і темношкірий хлопець говорять такі речі», — описує він реакцію.
Саме цей дисонанс і є метою — показати умовність етнічних стереотипів.
Батьки під обстрілами
«Мої батьки — двоє цивільних, в Родинському. Вони чи не останні, хто не виїхав з міста», — з тривогою розповідає Джейхун про найболючішу тему.
Вони залишалися на Донеччині — постійні обстріли, відсутність світла тижнями, періодичне відключення води. Спроби евакуювати матір провалилися.
«Я намагався вивезти маму десь рік тому. Вона побула тиждень, сказала, що їй скучно, і повернулася. Я на це образився сильно», — розповідає Джейхун.
Батько переконував, що все під контролем.
«Говорив мені: “Якщо щось почнеться, ми сядемо в машину і поїдемо. Я обурювався і говорив йому: “Якщо зайдуть росіяни з автоматами, ти сядеш у машину? Якщо там розриває будинки, ти попросиш, щоб снаряди не прилітали?”», — згадує ці розмови Джейхун.
Зв'язок з батьками нестабільний. Джейхун може записати їм голосові повідомлення, подзвонити, однак через відсутність світла часто немає і зв’язку. Вони болісно переживають втрату всього, що нажили за ці роки до повномасштабної війни. Ця втрата болюча і для Джейхуна.
«Батьки дуже багато накопичували, щоб купити квартиру. Я думаю, вони не вірять, що це ще раз колись повториться. Квартира була в центрі, на тихій вулиці, яка раніше називалася Комінтерн».
Довідка Свої: розмова з Джейхуном відбулася у липні 2025, на день виходу історії батьки евакуювалися з Донеччини.
Зв’язок з дитинством і племінниця, яку жодного разу не бачив
Вдома у Джейхуна є речі, які зберігають зв’язок із дитинством.
«У мене є один стакан — такий, як був у нас вдома. А ще — більшість азербайджанських чоловіків не такі, як я. Дуже мало роблять по дому. Там дуже багато жінки роблять», — говорить чоловік.
Сам він дотримується іншого підходу.
«Тут з дівчиною зазвичай я мию увесь посуд, я посудомийка. Кажуть: "Треба купити посудомийку, бо стара вже не справляється" — це про мене», — жартує Джейхун.
В Азербайджані живе його сестра з донькою і чоловіком. Джейхун сумує за нею, та побачитись вони не можуть. Війна та закриті кордони руйнують сімейні зв'язки.
«Сестра більше, ніж я, розуміє азербайджанський контекст. Вона там живе не тому, що їй хочеться — вона теж хотіла б сюди, бо тут зростала, як я. У мене племінниця Аліна, я не бачив її жодного разу. Я хотів би побачити», — говорить Джейхун.
Такі різні азербайджанці
Джейхун розрізняє співвітчизників за рівнем культурного зв'язку.
«Є такі азербайджанці, які взагалі не розуміють нічого. У них батько чи дід азербайджанець, але вони жодного слова не знають азербайджанською — це для мене дивний представник. Це повністю українець».
Джейхун підтримує контакт з азербайджанською спільнотою в Україні.
Він згадує гурт «Курган & Агрегат».
«Це азербайджанці теж, вони, я думаю, теж більш українізовані. Є представники Азербайджану в українській культурі — багато спортсменів, олімпійські чемпіони, актори, музиканти».
А ще пригадує такий собі мовний тест від земляка, це було під час одного з виступів.
«До мене підійшов мужик, каже: "Ти з Азербайджану, а ти розумієш мову?". Кажу: “Ну, да, трошки”. А він мені: "Ну, тоді говори азербайджанською". І він почав говорити дуже складні слова. А я не розумів — я зрозумів відсотків шість. Окремі прості слова розумів, але якісь складні — від цього відчувається блок. А причина тому дуже проста — у мене немає практики, немає друзів з етнічної групи, з якою я проводжу час».
Хочу, щоб діти знали дві мови
Розмірковуючи про майбутнє і дітей, Джейхун говорить, хоче, аби його дитина знали дві мови.
«Я хочу, щоб говорила українською, знала класно, літературно. Я хочу, щоб дитину так сприймали — що вона знає українську краще, ніж всі присутні в цій кімнаті. Тому, як мінімум, проявіть за це до неї повагу. І азербайджанську хочу, щоб знала, напевно, більше, ніж я. Якщо буду говорити з родичами, трошки мінімально, будемо кататися в Баку».
Однак говорить, що планувати в умовах війни складно.
«Дуже дивно планувати, що моя дитина поїде в Азербайджан, коли ми тут останні тижні ховалися від обстрілів. І я собі думаю — не знаю, чи доживу до тридцяти».
Творчість як форма громадянської позиції
Джейхун не вважає себе активістом у класичному розумінні цього слова. Він не ходить на мітинги, не виступає з політичними заявами, не займається громадською діяльністю в традиційному сенсі. Але його громадянська позиція виражається через творчість та повсякденний вибір мови спілкування.
«Я знаю, що я не ходжу на кожен мітинг. Я знаю, що я мало роблю. Але я просто говорю українською. А якою мені говорити?», — відповідає він на критику за недостатню активність.
Джейхун Сафаров
Мовне питання для Джейхуна містить глибокий сенс: для нього українська мова — не політичний жест, а природний вибір. Через свої стендап-виступи Джейхун впливає на аудиторію.
«Може, сподіваюся, троє азербайджанців через це перейшли на українську через мої виступи. І може декілька українців, які казали, що неможливо зараз почати говорити українською, теж спробували. Можливо, цифри здаються скромними, але кожна людина, яка почала говорити українською, — це маленька перемога».
Він вірить у силу культури та якісного контенту. Джейхун розуміє, що популяризація мови відбувається не через примус, а через створення привабливого україномовного контенту.
Множинна ідентичність у дії
Філософія ідентичності Джейхуна базується на простому, але глибокому принципі — «Твою національність робить наповнення — культура, традиції і мова». Це означає, що людина може мати кілька культурних ідентичностей одночасно, і вони не суперечать одна одній.
На питання, коли він відчуває себе українцем, Джейхун чесно відповідає: «Коли до мене ставляться класно». Це не означає, що його українськість залежить від ставлення оточуючих, а радше показує, що прийняття з боку суспільства допомагає відчути себе частиною спільноти.
В азербайджанському ком’юніті він відчуває повне прийняття. Тут він може говорити про сімейні традиції, жартувати в контексті, зрозумілому тільки співвітчизникам, бути собою без пояснень. В українському суспільстві прийняття відбувається в рамках толерантності.
Виступ Джейхуна
«Для них я Джейхун» — тобто людина з незвичним ім'ям та етнічним походженням, але яку приймають як частину спільноти. Це не гірше чи краще за азербайджанське прийняття — просто інше».
Джейхун демонструє, що не потрібно вибирати між культурами або відмовлятися від частини себе. Можна бути українцем азербайджанського походження, говорити українською, але зберігати традиції предків. Можна пити чай з блюдця вдома і виступати з українськими жартами на сцені. Можна любити Дюма (як мама) і водночас цінувати українську літературу.
Ця множинна ідентичність не створює внутрішнього конфлікту, а навпаки — збагачує особистість та дає унікальний погляд на світ. Джейхун просто живе своїм життям, робить свій вибір і показує, що інтеграція може відбуватися природно та без драматизму.
----
”Генерації.Схід” підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи. Його зміст є виключною відповідальністю Агенції розвитку локальних медіа “АБО” і не обов‘язково відображає позицію Європейського союзу.
"Generations.East" is supported by the European Union under the House of Europe program. Its content is the sole responsibility of the Local Media Development Agency "ABO" and does not necessarily reflect the position of the European Union.
Свої в Telegram 
