З вікна камери бачив наступ українських бійців на Курщині. Історія захисника Маріуполя Юрія Фотікова
З камери бачив наступ на Курщину
За три роки полону Юрій пройшов через кілька російських тюрем — від Таганрога до Брянської області та Курська. Саме в курській в'язниці він став свідком початку української операції у Курській області влітку 2024 року.
«Мене перекинули в місто Курськ. Ми вже дізналися з їхніх же уст, що наші війська увірвалися і ідуть бої під Курськом», — згадує Юрій.
Говорить, що чув тоді, як охоронці не приховували своєї тривоги та розгубленості. Один з них тоді сказав іншому: «Как вот нам по телевизору говорят: «Граница на замке», а их танки уже в 20 километрах от Курска».
Коли полонені, там було 13 камер, почули цю фразу і почали аплодувати від радості, російські тюремники «провели профілактичні дії» — вигнали з камер і побили.
Юрій Фотіков боронив Маріуполь і пробув у полоні понад три роки
«Чули уже вибухи десь, не завжди, але могли побачити яскраві спалахи в нічний час — летіли ескадрильї їхніх вертольотних бригад», — розповідає Юрій.
Між полоненими точилися дискусії про те, навіщо Україні територія Курської області.
«Дійшли до спільного висновку, що це стратегічно правильно було зроблено в плані тиску. Дати Російській Федерації зрозуміти, що війна не стоїть на місці, наша країна може не тільки оборонятися, а й наступати», — говорить Юрій.
Після початку боїв на Курщині росіяни «дуже забігали, дуже запереживали». Приїжджали делегації, працівники з Москви проводили перевірки. Зрештою, полонених вирішили розділити — частину відправили до Воронежа, частину — до Мордовії, інших — у бік Криму.
Змушували вчити назви російських кораблів
Особливо запам'ятався Юрію День військово-морського флоту Росії. Близько 15 полонених забрали до конференц-залу, де змусили дивитися парад у Кронштадті в Санкт-Петербурзі.
«Вони заставляли дивитися і рахувати їхні кораблі, і запам'ятовувати їхні назви. Інспектор каже: «Ти запам'ятав, зрозумів, скільки — от наша мощь?». Я кажу: «Ну, так, я зміг». Він каже: «Ну, от, я зараз прийду в камеру, щоб вся камера знала наші кораблі»», — згадує воїн.
Довелося вчити назви російських кораблів напам'ять, щоб потім розповісти співкамерникам. Через 15 хвилин інспектор дійсно прийшов і до кожного: «Називай, називай, називай, які кораблі є».
Це був лише один з численних способів психологічного тиску на українських полонених.
Три роки постійного голоду
«Я всі ці три роки, не тільки я, взагалі всі в стані відчуття постійного голоду. Десь щось не вистачало», — розповідає Юрій.
І говорить про харчування загалом, каже, раціон був мізерним: 400 грамів хліба на день, три-чотири ложки різноманітної каші з води — рису чи гречневої шелухи — та 100 грамів риби на вечерю. У Курську бували дні, коли одну ложку їжі ділили на 12 чоловік.
«Сушили сухарі корочками, деякі їли тюбиками від пасти, зубними щітками, пальцями їли. Ми в камері з хлопцями домовлялися не говорити про їжу, про рецепти кулінарії. Чому? Тому що воно зразу викликало слину, почуття голоду дуже відчували», — згадує воїн.
Деякі полонені не могли контролювати голод — їли папір, кістки від риби. Хлопці ділилися між собою, хтось міг віддати свою пайку іншому, але російські охоронці це забороняли.
Юрій навчився контролювати себе в плані голоду: «Немає — то немає, буде трошки пізніше. А деякі не могли це контролювати». Коли Юрій повернувся додому, боявся їсти звичайну їжу.
У Києві йому дали легенький супчик, картоплю та котлету — дієтичне, маленьку порцію.
Знущання у російських тюрмах
У кожній тюрмі була так звана «прийомка» або «прописка» — ритуал побиття новоприбулих полонених.
«За тюремними правилами є таке поняття — прописка, прийомка. Також і виписка», — пояснює Юрій.
Конвеєром швидко описували, перевіряли стан здоров'я.
«І побиття, суцільне побиття, знущання різноманітні, повзання на колінах. Це все супроводжувалося кулачними боями, кийками по різних частинах тіла. Електрошокери могли застосовувати — дуже часто вони це робили», — розповідає чоловік.
Полонених змушували стояти в особливій позі: спиною до охоронців, ноги широко розставлені, руки догори складені нігтями пальців, голова опущена, очі закриті. Вони нічого не бачили, тільки чули.
«Вони по черзі — інспектор пішов і давай: чик-чик-чик кожному чи в ногу, чи в спину, чи в ребро застосовувати електрошокер для розваги», — згадує Юрій.
Окрім фізичних знущань, полонених змушували «змагатися» — бігати, присідати, віджиматися. При цьому паралельно застосовували електрошокери до тих, хто не міг виконувати вправи через поранення чи хворобу. Ще одним способом приниження були примусові «концерти». Полонених змушували співати російські пісні — від Стрєлки до Газманова, Кобзона і Лоліти.
«Попробуй, не знаєш слів. Вони виганяли на коридор, робили для себе розвлікуху, запрошували глядачів», — розповідає Юрій.
Режим та умови утримання
У кожній камері був встановлений жорсткий режим: ранковий підйом, заправка спального місця, сніданок, ранкова перевірка, рідко — прогулянка, читання дозволеної літератури, обід, вивчення пісень чи інші завдання охоронців.
Камери були перенаселені вдвічі. Замість чотирьох людей утримували 12, замість 22 — ще більше. Юрій був у камері, де тіснилися 12 полонених у маленьких кімнатах, місця було зовсім обмаль. У деяких СІЗО полоненим не дозволяли сидіти на ліжках чи підлозі.
«В камері намальована білою фарбою лінія, і всі мають стояти в цю лінію, співати чи розказувати обов'язки за режимом», — згадує Юрій.
В одній з камер на чотирьох людей були двоярусні нари.
«Щоб не атрофувалися м'язи, ми по черзі ходили — два кроки вперед, два кроки назад. До дверей камери близько не можна було підходити, тим більше дивитися в глазок — заборона була, не дай Бог. Це могло погано закінчитися», — пояснює воїн суворі правила.
За порушення могли одразу запитати прізвище, вивести з камери і побити.
Епідемії та жахливі умови
У тюрмах постійно спалахували епідемії різних захворювань. У Курську була епідемія корости — шкірного кліща, який вражав практично всіх полонених.
Незважаючи на те, що російські тюремники обробляли камери, люди продовжували хворіти. Переселення з камери в камеру лише поширювало інфекції — потрапляв до хворих, через пару днів починав хворіти сам. У Борисоглебську спалахнула якась вірусна хвороба.
«В камері було 12 чоловік, ранком мали вставати і співати гімн Російської Федерації. Раптом троє чоловік зразу падають в обморок. У всіх була температура під 40 градусів, здавлювало органи дихання. Ти не маєш чим дихати. Не знаю, що це було, але потім воно якось пройшло», — згадує Юрій.
У самого Юрія були проблеми зі спиною, вірусні захворювання та грибкові ураження. Медична допомога була мінімальною — давали таблетки лише в критичних випадках.
Пропаганда та психологічний тиск
Російські тюремники постійно вели пропагандистську роботу серед полонених. Юрій розповідає, що ми для них вороги. На допитах він говорив те, що вони хотіли чути.
Полонені між собою розуміли, що все, що їм говорять росіяни, «треба ділити 50 на 50». Росіяни постійно повторювали, що України вже немає.
«Ще трошки її взагалі не буде. Запоріжжя, Херсон і вся східно-південна частина — це вже їхня територія. Немає кому воювати, жінки і діти скоро будуть в армії служити», — переказує Юрій.
Полонених також обманювали щодо обмінів.
«Хлопця виводили з камери і казали: «Ти їдеш на обмін», а потім відправляли по етапу в інший СІЗО. У такому ж положенні я був двічі в Таганрозі. Відкривається камера, з нами ведуть розмову: «Ну, що, поїдете додому». Ми зраділи, переоділися, обнімалися — нарешті обмін! А ми переїжджали в іншу установу», — розповідає Юрій.
Листи від дружини
За три роки полону Юрій отримав лише чотири листи від дружини, хоча вона писала набагато більше. Перший лист прийшов тільки на другий рік ув'язнення.
«Коли нам відкрилася форточка дверцят і дали листи, ми не те що зраділи — були здивовані, що таке можливо, і просто плакали, ридали. Сльози самі по собі. Ти так відвик від чогось рідного — рідний запах. Дружина передала запах, я просто нюхав, цілував», — згадує Юрій.
У листах дружина писала Юрію, що сподівається на швидку зустріч. Вона до останнього боролась, до останнього вірила, підтримувала чоловіка, говорила про те, що разом здолають усі труднощі. Військовий говорить, що вона відчувала все, що відбувалося із ним у полоні. Ці листи стали справжньою психологічною підтримкою.
«Зі сльозами на очах перечитував вдень по два-три рази. Якщо мені погано було всередині, я усамітнювався і читав», — розповідає Юрій.
Писав батькові й син. А ще у камері побратими підтримували один одного — якщо хтось не отримував листа, полонені давали читати свої листи один одному.
Листи можна було писати лише російською мовою, без вказівки прізвища та місця дислокації. Цензура дозволяла писати лише «позитив» — що годують, миють, вигулюють. Додому Юрій написав чотири листи, але дійшли лише два.
У Курську процес написання листів також супроводжувався знущаннями.
«По шість чоловік виганяли з камери. Ти пишеш, і над тобою знущання — чи получаєш по голові, чи по ребрах. Стараєшся не написати, а якомога швидше виконати те, що вони хотять. Написати можна було лише кілька слів: «Я живий. До зустрічі. Бог дасть, скоро зустрінемось». Дружина потім казала, що не розібрала почерк і спочатку не впізнала, що це він написав», — згадує воїн..
У різних установах по-різному зберігали листи. У Курську під час обшуків («шмонів») все викидувалось на коридор разом з листами, і їх вже не можна було повернути. А в Борисоглебську всі листи зберігалися в одному місці, їх не чіпали, і навіть коли їхали на обмін, дозволили взяти листи з собою. Юрій привіз один лист додому як пам'ятку.
Усі свята — Новий рік, Великдень — були звичайними днями перебування.
«В нас не було там свят, давали трошечки, могли дати в різних установах кусочок тієї паски. Я три роки не їв яйця, писанки не їв», — згадує Юрій.
Коли звільнився, то навіть боявся їсти святкову їжу — організм відвик за три роки.
Морально готувався до 5-10 років полону
Спочатку обміни були не частими — двох-трьох людей із 200.
«Я розумів, що нас багато, і такі обміни можуть відтягнути час перебування на 5-10 років. Морально готувався», — розповідає Юрій.
Рік пролетів, другий, третій, пішов четвертий. Воїн розумів, що треба триматися і не втрачати надії.
«У мене завжди і у хлопців була надія. Ми знали, що про нас не мовчать, що наші родичі, влада, країна все роблять для того, щоб нас звільнити з полону. Це відчувалося», — говорить Юрій.
Пізніше почалися масові великі обміни та обмін офіцерського складу, що додало надії полоненим.
Оборона Маріуполя
Юрій потрапив у полон 12 квітня 2022 року із металургійного комбінату імені Ілліча у Маріуполі. 22 лютого 2022 року його підрозділ 36-ої окремої бригади морської піхоти підняли по тривозі і направили в напрямок міста Павлопіль — за 20 кілометрів від Маріуполя, у населені пункти Талаківка і Гнутове.
Юрій на службі
«Ранком 24 лютого був рясний дощ. Десь біля четвертої ранку почалися дуже гучні звуки, і на нас полетіли «Гради» вздовж фронту — Талаківка, Гнутове, Водяне, аж до Широкиного. Ворог почав наступ», — згадує Юрій початок повномасштабної війни.
Спочатку українські бійці «вогонь не відкривали», спостерігали та укривалися, потім отримали наказ відійти до села Лебединське, де зайняли оборону вздовж Новоазовської траси. Там вони пробули близько чотирьох-п'яти днів, зустрічаючи «більш агресивний натиск противника, де вже давали відповідь своїх гармат».
Коли противник почав застосовувати авіацію, підрозділ отримав наказ відійти до околиць Маріуполя та зайняти оборону стратегічних підприємств — заводу «Азовсталь», «Азовмашу» та металургійного комбінату імені Ілліча, які розташовані в самому місті.
«Ми вже в повному оточенні перебували тоді. Хлопці мирилися з цим. Завдання було зустрічати танки противника, виявляти їх на певних рубежах, не давати пройти», — розповідає Юрій.
Його підрозділ обороняв металкомбінат імені Ілліча в жахливих умовах повного шквального вогню. Ворог обстрілював з різноманітних видів зброї, пускав корабельні ракети, авіація руйнувала, вертольоти.
«На початку було все у нас — були забезпечені всім, чим треба. Потім ситуація погіршувалася і погіршувалась. Спочатку доставляли, коли події розгорталися в скрутнішу сторону, то вертольотами ще скидували продовольство, різноманітну техніку, боєприпаси. А потім, десь під кінець березня, все обірвалося. Ми вже були просто відрізані від основної частини постачання», — згадує воїн.
Українські бійці користувалися підземними комунікаціями заводу, володіли інформацією та картами підземних ходів. Коли розбомбили склади з продовольством, командири брали відповідальність на себе і намагалися якомога більше забрати звідти і забезпечити, роздати хлопцям.
«Потім почали економити дуже строго. Один комплект сухпайка ділили на двох-трьох. По собі скажу, що крім галетів з цих пайків і кави та сигарет більше не вживав нічого», — розповідає Юрій.
Голод у деяких викликав нудоту, Юрію було погано від запаху пороху, диму, перегнивших тіл.
Драмтеатр і вихід у полон
Юрій згадує обстріл драмтеатру у Маріуполі. Каже, дізнався про це під час боїв. Далі розповідає, як потрапили у полон. Говорить, коли противник замкнув кільце, росіяни повідомили про створення "зеленого коридору" для цивільного населення, а також запропонували здатися українським бійцям, скласти зброю і вийти цим же коридором.
Розбитий драмтеатр у Маріуполі
«Наше керівництво бригади прийняло рішення, що другого Іловайська не буде, не повториться. Наші підрозділи 36-ої бригади і «Азова» прийняли рішення стояти на обороні до кінця», — розповідає воїн.
Щодня проводили два інформування, переклички особового складу, доповідали в штаб.
«В основному всі хлопці розуміли, що безвихідь. Далі тільки боротьба за життя. У всіх хлопців в очах страх, але ця блискавка жаги до перемоги — от ми вистоїмо, от нам прийдуть на допомогу. З цією вірою люди жили», — згадує Юрій.
Хоча, каже, були бійці, які боялися вийти з підвалу. Сам Юрій тримався завдяки думкам про сім'ю.
«Це стан піднесеного адреналіну. Я собі сказав: треба прийти в себе і діяти рішуче, не панікувати. Що мене надихало — думка про те, що в мене є сім'я, син, який мене чекає, любить. Дружина подзвонила і сказала: «Ти не маєш права загинути, бо у нас є син, і ти обіцяв». З цією думкою намагався тримати і себе підбадьорювати», — розповідає воїн.
Останні дні Юрій виходив до адміністративної будівлі, туди, де знав, що можна спіймати інтернет. Хлопці писали на його мобільний телефон повідомлення рідним, а він передавав зв'язок.
«Кому не міг дотелефонуватися, надіявся, що ця смс-ка дійде до мами чи дружини хлопця, де буде сказано: «Зі мною все нормально, я живий»», — згадує воїн.
Юрій втратив багато побратимів. Говорить, загинуло близько 60 бійців, вони були у братській могилі. На скільки він знає, ці тіла передали, щоб рідні могли їх поховати.
Перед виходом у полон Юрій зміг подзвонити дружині, розповів, що у них є кілька варіантів: прориватися, але з мізерними шансами вижити, або здаватися у полон.
«Зрештою командир дивізіону прийшов і сказав: «Хлопці, дивіться, щоб зберегти особовий склад, противник нам запропонував здатися в полон. Яке рішення будемо приймати? Прорив навіть малими групами — дуже маленький відсоток на виживання. Противник по інформації не брав у полон і міг також знищити вже без зброї в руках. Тому ми вирішили, щоб зберегти особовий склад, скласти зброю і вийти з заводу».
12 квітня 2022 року ввечері, під дощем, після тривалих перемовин керівництва з противником, українські бійці склали зброю і вийшли за периметр заводу з піднятими руками.
«Вони нас зустріли, ми вишикувались, вони підігнали «Урали», посадили нас битком на кузов і повезли до населеного пункту Сартана», — згадує Юрій.
У Сартані полонені пробули кілька днів, після чого їх відвезли до фільтраційного табору в Оленівці для військовополонених. Там вони перебували теж близько тижня, після чого їх «відсортували» — офіцерів, матросів, сержантів — і саджали в машини, відвозили в невідомому напрямку.
«Потім зрозуміли, що вони розвозили нас етапами на територію Росії», — розповідає Юрій.
Його партію відвезли до Таганрога, де він пробув місяць, потім літаками їх доправили до Брянської області, де Юрій був місяць, а звідти його перевезли до Курська.
Весь час полонені не знали, скільки триватиме їхнє ув'язнення і чи взагалі вони повернуться додому живими.
Повернення з полону
Що буде обмін Юрій зрозумів не одразу. Спочатку їх переодягли в старий одяг українських військовополонених.
«Тоді у мене закралася думка — може на обмін, або поїду далі десь. Отак 50 на 50», — згадує військовий.
Точно зрозумів, що це обмін, лиш коли дізнався, що їх везуть до Білорусії.
«Коли нас вивели з СІЗО, посадили в автозак, повезли до Воронежа. З Воронежа літаком летіли до Москви. А там збірний пункт, де з Москви ми вже на Гомель. Коли почув про Гомель, зрозумів, що летимо на обмін».
Ранком прилетіли до Білорусі, і Юрій побачив швидкі та автобуси. Але до останнього «тримав кулаки», щоб обмін не зірвався, бо неодноразово чув про випадки, що обміни зривалися.
Юрій з родиною
«Поки не пересік кордон з Білоруссю, не побачив наш прапор, наших людей, наших представників — тоді вже повірив і заспокоївся, що вже дома. Слава Богу», — згадує Юрій.
Найбільше вразила його зустріч на українській землі.
«Коли пересікли кордон і їхали до Чернігова в лікарню — весь відрізок від кордону до міста по обидва боки дороги у всіх населених пунктах України прості люди, діти, люди похилого віку, жінки вагітні стояли з маленькими діточками і нас вітали, зустрічали з прапорами. Знаєте, передати це щастя неможливо — така ейфорія, сльози і тепло», — розповідає Юрій.
Одразу після приїзду полоненим подарували телефони.
«Скористався цим моментом, передзвонив усім. Пам'ятав телефони рідних, набрав і повідомив, що вже дома, скоро буду», — згадує військовий.
Та першим Юрій подзвонив синові.
«Чомусь відчув, що йому це найперше потрібно. Була здивована пауза, він розгубився і спочатку, мабуть, десь і не впізнав мій голос. Потім оговтався: «Папочка, я щасливий, що ти вдома. Слава Богу»», — згадує чоловік.
Плани на майбутнє
Зараз найбільшою підтримкою для Юрія є рідні та близькі — мама, дружина, син, брат, сестра, найближче оточення.
Юрій планує відновитися, зміцнити здоров'я і, якщо буде можливість, поїхати відпочити десь за кордон, побачити світ.
«А так надалі планую продовжувати службу в своїй бригаді і йти до перемоги», — говорить Юрій.
Свої в Telegram 
