Від танцювального клубу до фронту. Підприємиця з Авдіївки поміняла підбори та салон краси на берці
Сиділа поки не видали зброю
26 лютого 2022 року, коли Авдіївка вже кілька днів тремтіла під ворожими обстрілами, Настя з ранку чергувала під дверима військової адміністрації. Хоч знайомі просили її їхати з міста.
«Я патріотка Авдіївки. Це моє місто, мій дім. Ніколи не зможу уявити себе деінде».
До військкомату вона прийшла у шубі, на підборах та з довгими нігтями. Голова міської військової адміністрації Віталій Барабаш, який знав її як танцівницю та активну містянку, радив «не дуріти» і повертатися додому. Але Настя була рішучою і вирішила сидіти поки не візьмуть.
Анастасія до повномасштабної війни
Хоча тоді жінок у військо брали неохоче, вона категорично відмовилася йти додому без зброї. Після тривалих вагань їй таки видали автомат — так розпочався її військовий шлях: тендітна дівчина на каблуках, з манікюром та зброєю в руках.
Перші кроки у військовій формі
Спочатку Настя приховала службу від матері, говорила, що займається волонтерством. Обман тривав місяць — до того моменту, як мати випадково побачила доньку з автоматом у місті. Вона розплакалася і не могла заспокоїтися тиждень, благаючи звільнитися з армії й «жити нормальним життям». Але сама дівчина думала інакше: якщо залишилася в Україні — то для того, щоб воювати.
Службу розпочала у складі 109-го батальйону ТРО. Форми для неї не знайшлося, тому перші заняття зі стрільби проходила у пейнтбольному спорядженні.
«Вже після перших влучних пострілів я відчула себе справжньою воїтелькою. Подумала: „Ну, все, перемога без сумнівів за нами"», — згадує Настя.
У роті вона була єдиною жінкою. На 8 березня їй дарували не квіти чи парфуми, а бронежилети та інше спорядження. З початку заявила, що її мета — бути рівною серед побратимів, їх посестрою і нічого більше. Така позиція спрацювала — до неї ставилися з повагою як до повноцінного члена команди.
Але був і виняток. Настя згадує про чоловіка високого статусу зі зв'язками, який не був її командиром, проте мав величезний вплив. Він систематично тиснув на неї, психологічно й фізично виснажуючи — через це дівчина схудла на десять кілограмів.
Навчання
«Скарги і звернення до поліції не мали жодного результату… правоохоронці просто не реагували. Я фіксувала всі факти на відео й передавала їх, але це нічого не змінювало», — розповідає військова.
Ця тема, каже вона, заслуговує окремого висвітлення, адже це далеко не поодинокий випадок.
«Вампір» у небі та мінне поле
Згодом Настя потрапила до мінометної батареї, де була однією дівчиною серед сорока побратимів. Тут відносини склалися якнайкраще — чоловіки та їх дружини стали близькими друзями.
У мінометці вона почала як операторка дронів «Mavic», швидко опанувала техніку та стала помічницею командира. Згодом освоїла міномет і пройшла шлях від стрільця-регулювальника до командира відділення.
Пізніше її порекомендували до 106-го батальйону, де працювала з великим ударним дроном «Вампір», здатним переносити до 15 кг боєприпасів. Його використовували не лише для ураження противника, а й для доставки води та харчів на позиції.
Анастасія згадує один із найнебезпечніших виїздів ледь не закінчився трагедією.
«Командир взводу підірвався на міні всього за 150 метрів від мене. Він ішов із техніком та водієм до моєї позиції, коли їхня машина потрапила під обстріл. Усі отримали контузії, але змогли передати по рації про поранення».
Намагаючись витягти обладнання та продовжити шлях пішки, командир наступив на протипіхотну міну. З побратимом-сапером вони прийняли рішення виходити через мінне поле.
«Ми йшли дуже повільно, крок за кроком. Особливо страшно було через слякоть — протипіхотні міни практично не видно в багнюці».
Того дня підрозділ втратив дев'ятьох військових.
«Страх є завжди. Думала, що впаду в паніку, побачивши згорілі машини, місце, де підірвався командир. Але головним завданням було зберегти холодний розум. Потрібно було просто вижити», — зізнається дівчина.
Життя «до» і «після»
Сьогодні Настя працює старшою дешифрувальницею у складі безпілотної системи, курує взводи пілотів і допомагає начальнику бригади з організаційними питаннями. Попри це, мріє повернутися до бойових завдань, каже, що їй не вистачає бойового адреналіну.
До повномасштабного вторгнення вона була, як сама каже, «справжньою дівчинкою» — гори суконь досі залишаються чекати кращих часів. Очолювала Авдіївську лігу поліцейських, мала власну танцювальну школу й працювала тренеркою з брейк-дансу. У січні 2022-го відкрила салон краси.
«Я вже думала, що моє життя налагоджене — є салон, є школа. У мене було п'ять тренувань на день, займалося близько 70 учнів. Це була моя маленька сім'я і я була щасливою».
Усі плани перекреслила війна — салон згорів під час обстрілів, танцювальну школу теж знищили. Настя каже, що сприйняла це спокійно: коли люди поряд втрачали життя й домівки, розуміла, що втрата бізнесу — не головне.
Анастасія на службі
Вона продовжувала займатися з дітьми навіть під обстрілами у підвалі серед сирих стін.
«Батьки казали: хай краще танцюють у підвалі, ніж сидять самі під обстрілами».
Найболючіші втрати
Попри любов до танців, після війни повертатися до цього не хоче.
«Один раз поїхала в клуб у відпустці і зрозуміла: це вже не моє. Коли сиджу у барі, мене наче трусить: хлопці на позиціях по 40 днів безвилазно, а я тут відпочиваю. Це неправильно».
Найбільші удари завдає втрата побратимів. Особливо болісно згадує Женю Глєбова — побратима, який був батьківською фігурою на початку військового шляху. Саме він дав їй прізвисько «Котигорошко». Одного дня Женя зник безвісти.
Побратим Женя Глєбов
«Спершу говорили, що він загинув. Потім — можливо, у полоні. Його подають як загиблого, але ж немає тіла… це відчувається, ніби шматок душі вирвали», — ділиться Настя.
Нова реальність
Дівчина зізнається: не може відповідати на звичне «Як справи?» від цивільних.
«Вони не зрозуміють. Душу можна вилити тільки військовим — новій сім'ї, яку ти здобуваєш на війні».
До мобілізації ставиться без осуду, але критикує тих, хто голосно обіцяв воювати, а потім ухилився.
«Не треба себе бити в груди і казати, що як тільки все почнеться, ми на полі бою всіх розірвемо. Краще мовчки піти і зробити, а не спочатку голосно розпинатися, а потім виїжджати за кордон чи ховатися вдома».
Зараз переживає складний період — замикається в собі, відчуває занепад духу. Навіть прості речі, як сходити на манікюр, стали проблемою. До психологічної допомоги поки не звертається.
Страхи за майбутнє
Найбільший страх Насті — не за власне життя, а за наступні покоління.
«Я переживаю за те, що народжу дитину, виховаю її, поставлю на ноги, а тоді діти тих, хто сьогодні приходить нас убивати, захочуть помститися. Що їм розповідатимуть у школах? Ці діти виростуть на пропаганді і теж підуть воювати. І тоді мені доведеться брати в руки зброю і вставати до бою із власною дитиною».
Настя говорить, війна змінила ставлення до людських втрат, і це лякає.
«До 2014 року, якщо помирав один чоловік — це була трагедія для всіх. А зараз це стало нормою. Чуємо — загинуло 20 військових, думаємо: „Так багато". А завтра один загиблий, і в голові: „Хоча б не двадцять". Але цей „один" — це також чиєсь життя».
«Ми в одній лодці»
На питання про майбутнє Донецької області та Краматорська Настя відповідає без вагань.
«Без віри нікуди. Стільки людей загинуло — заради чого? Щоб це все кинути? Ні, ніколи. Кожен загиблий побратим — це не просто статистика. Це людина, яка повірила в нашу перемогу і віддала за неї життя. Ми не маємо права їх підвести».
Настя згадує слова Жені Глєбова: «Ми в одній лодці й пливемо до кінця». Ці слова стали для неї життєвим кредо.
«Якби повернути час назад — я б без вагань пішла служити ще раз. Тут я зустріла дуже гідних людей, не таких, які були в моєму житті до війни. Мені подобається думати, що я хоч чимось, але допомогла».
Історія Анастасії — це історія мільйонів українців, чиє життя назавжди розділилося на «до» і «після». Попереду ще багато випробувань, втрат і болю. Але тепер вона інша — загартована війною, зміцнена братерством у боях.
«Ми дійсно в одній лодці. І неважливо, наскільки важкою буде дорога. Ми пливемо до перемоги. До дому, до миру, який ми здобудемо власними життями».
Свої в Telegram 
