Наш будинок поки що цілий, мабуть, черга не дійшла Історія Аліни Косач із Сіверськодонецька
Виїхала за два дні до 24 лютого
Аліна ніколи не цікавилася політикою — всю себе віддавала вихованню сина. Розмови про можливе вторгнення здавалися їй абсурдними.
«Усі ці розмови про вторгнення я спершу не сприймала серйозно. Мені здавалося, що це маячня й такого статися не може», — згадує жінка.
Все змінилося 21 лютого 2022 року. Чоловік Аліни повернувся зі служби похмурим і категоричним — наполягав, щоб дружина з сином негайно виїхали з міста хоча б на місяць.
За одну добу Аліна зібрала речі. Увечері 22 лютого вони з сином виїхали до Полтави, звідти батько забрав їх до Черкас. Жінка заспокоювала себе, що це тимчасово — на тиждень-два максимум.
Ранок 24 лютого почався з дзвінка чоловіка.
«Його голос був таким, як наче він подзвонив попрощатися. Сказав, що любить мене й сина, і що останні роки були кращими в його житті. Я сильно злякалася і почала панікувати», — розповідає Аліна.
Увечері він знову вийшов на зв'язок — їхній підрозділ охороняв Старобільськ.
Евакуація майна під обстрілами
Оговтавшись від шоку перших днів, Аліна почала думати, як врятувати хоч щось із квартири. Наприкінці березня чоловіка перевели в Сіверськодонецьк — він домовився з сусідом, у якого була фура, і вони вивезли найцінніше до Черкас.
«Звісно, ні про яку побутову техніку або меблі мова не йшла. Проте дещо врятувати вдалося, зокрема комп'ютер сина і телевізор», — каже жінка.
З часом Аліна з сином винайняли квартиру в тому ж будинку, де живуть її батьки. Двокімнатна батьківська квартира була замалою для чотирьох, тож коли сусіди виїхали до Європи й шукали квартирантів — сім'я скористалася можливістю.
Пошкоджений обстрілами будинок у Сіверськодонецьку
Тепер Аліна думає про переїзд на північ України — туди перевели її чоловіка.
«Якщо в нього буде тут постійна посада, як йому обіцяють, то ми в перший же день спакуємо валізи. Мені потрібен чоловік, а синові — тато. Бо зараз ми бачимося раз на рік, а так він зможе навіть ночувати вдома з нами».
Квартира за 10 тисяч кілометрів від дому
Батьки Аліни переїхали до Сіверськодонецька у 1989 році з Далекого Сходу росії. Батькові запропонували роботу на місцевому хімічному підприємстві «Азот» — разом із житлом та гарною посадою.
«Це було перед розпадом СРСР, але програма розподілу спеціалістів по різних куточках країни ще діяла. Батьки знайшли стару енциклопедію, інтернету ж тоді не було, почитали про місто Сіверськодонецьк і нашу область, все зважили й вирішили ризикнути», — розповідає Аліна.
Мама тоді була на перших місяцях вагітності Аліною. Молода родина отримала простору квартиру на Шосе Будівельників — в одному з найкращих районів міста.
Після школи Аліна вступила до Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Життя йшло своїм ходом, поки у 2014-му тимчасова окупація та обстріли не змусили батьків переїхати на Черкащину. Там теж працював «Азот» і була підходяча вакансія.
«Через бойові дії ми не знали, що буде далі з Сіверськодонецьком. Я поїхала разом з ними, бо тоді ще не мала власної родини», — каже жінка.
Повернення додому — і знову втеча
У Черкасах Аліна познайомилася з майбутнім чоловіком — теж переселенцем з Луганщини. У 2016-му вони одружилися. Коли підрозділ чоловіка перевели на Луганщину, молода сім'я вирішила повернутися.
«В Сіверськодонецьку все було спокійно, місто навіть стало обласним центром», — згадує Аліна.
Батьки залишилися в Черкасах, а свою квартиру подарували доньці.
«За іронією долі, коли ми поверталися додому, то я була вагітна нашим сином. Тобто все як у моєї мами, хіба що в нас хлопчик, який народився в Сіверськодонецьку в 2017 році».
Зараз будинок, де було їхнє житло, стоїть напівзруйнований. Сусідню будівлю окупаційна влада почала зносити.
«Наш поки що не чіпають, проте може просто ще не дійшла черга. Я не будівельник, але на мій погляд, відновити його неможливо. Та частина, де наша квартира, відносно ціла, проте що всередині — ми не знаємо», — підсумовує Аліна.
Повертатися Аліні з родиною нема куди.
Свої в Telegram 
