Місто, яке вбивали на моїх очах. Аліна Євич про перші дні повномасштабки і останні у Покровську
Коли місто вперше злякалося
Березень 2022-го – Аліна Євич запам'ятала паніку й хаос. Покровськ штурмував евакуаційні потяги, намагаючись втекти від можливої окупації.
"На початку березня 2022 року я встигла побачити Покровськ переляканим, – розповідає журналістка. – Переселенці й містяни, нажахані перспективою бути захопленими, шикувалися спершу в черги до поїздів і на виїздах, а потім хаотичним потоком намагалися виїхати за межі міста".
Місто тоді, як і Донеччина загалом, розділилося на дві частини. Одні були готові боронитися до останнього, інші спішно збирали валізи й виїжджали. До квітня Покровськ лякав порожнечею.
Евакуаційний потяг, Покровськ, 4 серпня 2022 року
Але вже в травні місто почало оживати. З'явилися перехожі з собаками, молоді підприємці на ринках. До літа у Покровськ приїжджали частіше, ніж виїжджали.
Вірили, що війна обійде
Наступні два роки Покровськ був затишним куточком серед війни. Навіть порівняно з Краматорськом і Слов'янськом тут панував спокій.
"У 2022-2023 роки Покровськ був безпечною і затишною оазою Донеччини. Поруч були Краматорськ і Слов’янськ, але й вони були ближчими до фронту. Там було більше кольорів хакі та оливи, частіші клуби диму від груп військових, які поверталися з бойових виїздів", – згадує Аліна.
Місто жило своє життя. Працювали квіткові та ювелірні магазини, ринки. Продавці впевнено говорили: війна сюди не дійде. На питання "чому?" спокійно відповідали: "Хлопці не дадуть".
"Люди жили й вірили. Можливо, навіть занадто сильно, – каже журналістка, – тому що вже за кілька місяців окупанти, яких тут не чекали з 2022 року, стали для багатьох болючою несподіванкою".
Перші удари – злість змінилася на страх
Навесні 2024-го все змінилося. Вибухи на околицях спочатку дратували, потім почали лякати.
"Першою емоцією у людей була злість (на, здавалося, марні спроби обстрілів міста). Проте після першого вибуху лунав другий, третій, четвертий, і вони не затихали до години. Інколи канонада повторювала кілька разів на день, і відчуття спокою з кожним віддалялося все далі. Перший звук розлючував. Інші ж змушували бентежно дивитися в той бік, звідки вони лунали", – описує Аліна.
Переселенці з сусідніх міст першими почали виїжджати – вони вже знали, що буде далі. Покровчани трималися. Визнати реальність означало прийняти: доведеться покинути все й поїхати в нікуди.
Журналістка зізнається, що теж вірила в неможливе.
"Була переконана, що місто стане останнім, і на ньому точно мають зупинитися російські окупанти, бо воно стане їм не по зубах. Де в тих роздумах була логіка – невідомо, але є ймовірність, що вона загубилася з наступом росіян на Селидове".
На початку червня довелося екстрено евакуювати рідних із Селидового. Вони телефонували о п'ятій ранку в паніці: "Нам страшно, обстрілюють з вечора, бомби падають на будинки наших знайомих".
Родину вивезли в Покровськ, який чув усі ті вибухи. І все одно була надія.
"Зважаючи на лінію фронту і наші втрати в цій війні, то див не існує", – каже Аліна.
Свист, який змінив все
Перша серйозна ракета влітку 2024-го пролетіла за 300 метрів від будинку журналістки.
"Перша ракета, що прилетіла по Покровську, щоб його вбити, а не поранити, перелетіла мій будинок на 300 метрів. Це було літо, я була на кухні, і той свист запам’ятався початком кінця. Тоді не було масованого обстрілу, а був просто приліт по будинку. Крики людей, вереск дітей, десятки сирен машин ДСНС і поліції. Здається, навіть загиблих тоді не було, але це був не черговий "випадковий" удар. То вже був акт тортур Покровська, що почався зі зруйнованої багатоповерхівки", – розповідає Аліна.
Евакуаційні потяги
З поверненням евакуаційних рейсів Покровськ знову став моторошним. На вулицях побільшало людей, але тепер вони плакали й метушилися.
Покровськ, Донецька область, 22 серпня 2024 року
"Кожний поїзд, який виїжджав з міста, лишав на вокзалі спустошені очі рідних, які хрестили його вслід. Ті бабусі, які надавали місту вигляду живого у 2022 році, тепер губилися між сотнями валіз. Квіти, домашні яйця й назбирані гриби нікому не були цікаві".
Людей стало обмаль. Зустріти когось, хто посміхається, було дивом.
"Можна було б сказати, що тоді місто почало вимирати, але ні – тоді воно ще дихало, хоч і задушливо", – каже журналістка.
Тиша страшніша за вибухи
Покровськ затих, коли обстріли стали черговими. Ті, кому місто боліло навіть в евакуації, перестали дивитися новини й фотографії. Когось роз'їдала туга, хтось почав нове життя, іншим було страшно побачити свій будинок на світлинах.
Покровськ, Донецька область, 23 серпня 2024 року
"Тоді Покровськом ще їздили машини й ходили люди, які запевняли, що все переживуть і нікуди не виїдуть. Деяких із них я потім бачила на фотографіях «Білих янголів», правоохоронців, які документували злочини росіян, і волонтерів. Деякі з них були неживі і їхні тіла забирали, щоб поховати вже в іншому місті, чужому для них".
Спостерігати за цим було боляче – журналістка знала, що колись теж поїде.
"Це сталося трохи раптовіше, ніж у багатьох із тих, за евакуацією кого я спостерігала. Просто одного дня поїхала потягом з Покровська, а повернутися назад не змогла – евакуаційні рейси скасували, місто перейшло в оборону. На Донеччину я тоді повернулася уже в Краматорськ, який теж здавався чужим і нерідним".
Речі під руїнами
Востаннє Аліна була в Покровську на початку весни 2025-го. Майже випадково заїхала з друзями за останніми речами. Свого під'їзду вона не побачила. На тому місці залишилася груда бетонних уламків.
"Ми жартували з того, що забобонно боїмося називати їх останніми, бо ще хочемо повернутися. Але то був таки останній заїзд. Я не впізнала райони, в яких жила, і не побачила свого під’їзду. Його просто не було, на тому місці лишилася груда бетонних уламків. Під нею мають лежати кросівки, що я планувала забрати "наступного разу", і піжама. Ще там лишилася переноска для вуличних кошенят, яких не встигла евакуювати (замість мене це вже робили зооволонтери під дронами), і патч "незламний Покровськ", який загубила між стіною й тумбочкою. І, можливо, під тими руїнами лишилася моя мрія жити в Донецькій області, з якою я зріднилася вже тоді, коли її вбивали".
Свої в Telegram 
