Кого на Донеччині сто років тягнули за «язик». Читаємо архівні шпальти місцевих газет
Дискусії довкола процесів українізації та русифікації на сході країни розпочалися майже століття тому і знайшли відображення не тільки в газетних публікаціях, а й назвах деяких видань Сталінської, а потім Донецької області. Ігор Зоц у своєму огляді аналізує матеріали місцевих газет 1928-2008 років. Згадуємо, про що вони писали в періоди, коли цю тему в СРСР ще можна було обговорювати, а також у перші десятиріччя Незалежності.
«Української балачки не любимо»
Анонімна замітка з такою назвою була опублікована в червні 1928 року в газеті «Диктатура Труда», що виходила в Сталіно (нині Донецьк) і далі стала називатися «Социалистическим Донбассом».
«Зачєм мнє нужна єта українізація, раз я єйо не понімаю, а во-вторих, у нас на шахте всєго 35 проц. українцев – при чом же здесь українізація…»
Такий висновок подає сам голова бюро копальні, тов. Іванов. Людина авторитетна. Голосу якої прислухаються профробітники. Після цього не треба бути далекозорим, щоб сказати, що справа з українізацією на копальні Ілліча буде завжди псуватись, доки т. Іванову не розтлумачать добре питань національної політики, що проводиться партією й Радвладою.
А про те, що на 21,2 тис. робітництва в читальні всього дві вкраїнських газети та один журнал, а книгарня має 40-50 книжок української літератури, про це голові байдуже. «Моя хата з краю – нічого не знаю».
В 60-х роках минулого століття сім місяців редакція видавала український випуск «Соціалістичний Донбас» нарівні з основним російськомовним. Більше експериментів з мовою у не було аж до останнього номера «Донбасса», що вийшов у грудні 2017 року. Щоправда, на початку 2000-х ця редакція оголосила передплату на український випуск, але, набравши 15 охочих, від створення такого видання відмовилася.
Пригадується як восени 1990 року Донецька облрада заснувала газету «Жизнь» і оголосила передплату двома мовами. Набравши 6 передплатників українського випуску, вирішили працювати російською. «Жизнь» припинила виходити на початку літа 2014 року.
«Зі станції Сартана на Озівсталь»
Та повернемось до витоків. У той час як у Сталіно друкувалася «Диктатура Труда», в Маріуполі нинішній «Приазовский рабочий» виходив як «Приозівський пролетар» в руслі політики партії щодо коренизації, або по-сучасному українізації, яка передбачала запровадження нових стандартів української мови.
З січня 1932 по липень 1934 року газета публікувала матеріали під назвами «Зі станції Сартана на Озівсталь», «Геть з партії ворогів робітничої кляси!», «Про підготовку до весняної сівби 1933 року», «Південній Магнетці – темпи Магнетобуду» тощо. Про цей період в своїй історії газета нагадала 7 серпня 2007 р. в статті Людмили Кудріної.
Варто зазначити, що після таких потрясінь в українській історії як Голодомор 1932-33 років і репресії 1937 року і до радянської перебудови 90-х років місце і роль української мови не обговорювалося. За будь-яку публічну спробу привернути увагу до цієї чутливої теми можна було потрапити до в’язниці.
Як це і трапилося з учителем із Дружківки Олексою Тихим. Відбувши в 60-х шість років ув’язнення в таборах в Мордовії за так звану «антирадянську агітацію» наш земляк не міг миритися з русифікацією і звертався до органів влади, щоб партія дбала і про розвиток української мови. На початку 70-х він написав листи до обласної «Радянської Донеччини» та республіканської «Радянської освіти» з пропозицією розширити вживання української мови в освіті, культурі і в пресі.
Іменем Олекси Тихого сьогодні названі вулиці в містах Донеччини, а українська оживає і розвивається, вона займає належне їй місце в освіті та в органах управління, як і має бути з державною мовою.
«Від кого і від чого треба захищати російську мову?»
Своєю чергою немає фактів про якісь проблеми з вживанням російської на підконтрольній українській владі території Донецької області. Зокрема місцеві газети виходять переважно з контентом російською мовою.
Водночас мовна тема на Сході хоч і не є нагальною для населення і ЗМІ, але завжди викликає жвавий інтерес і обговорення. Щоб це зрозуміти – варто озирнутися в недавнє минуле. Ось фрагменти лише деяких з величезної кількості публікацій на шпальтах друкованих ЗМІ регіону:
Григорій Ріпка, заслужений учитель України, смт. Велика Новосілка (газета «Світлиця», березень 1998): «Супротив українській мові в містах і селах нашої області виник не сьогодні і не в 90-ті роки, а значно раніше, коли великодержавні чиновники Москви та Києва «дбали» про єдину російську націю і культуру народів СРСР. Коли в 70-х роках русифікувались українські навчальні заклади. Коли всі технікуми та вузи Донбасу повністю перейшли на російськомовне навчання та виховання. Наш славний Донбас і в цьому такому делікатному питанні бажав бути першим. Згадайте: Нескучненська, Старомайорська, Октябрська та інші школи змушені були русифікуватись «добровільно».
Анатолій Алфьоров, Горлівка (газета «Світлиця», вересень 1999): «За обрусение окраин России» - медаль із такою назвою існувала наприкінці ХІХ ст. у Російській імперії. Нею нагороджували за успіхи в зросійщенні неросійських народів, нагороджені одержували платні 5 карбованців щомісяця. Сучасна мовна ситуація наштовхує на думку, що деякі наші політики, депутати, вчені настирливо домагаються, аби їх нагородили цією медаллю».
И. Павлова, ветеран труда, участник войны, Краматорск (газета «Восточный проект» ,травень 2004): «Я за свою долгую жизнь жила в Бурятии, Якутии, Туркмении. Нигде так не пекутся о своем языке, как в Украине. Везде говорят по-русски и на своих языках. И по радио транслируют больше на русском. А здесь даже инструкции по применению лекарств только на украинском языке. А как же быть нам, старикам, нанимать переводчиков?».
Євген Бондаренко. Донецьк («Донеччина», вересень 2000): «Я 38 років працював на шахті в російськомовному оточенні - та свою рідну мову не забув. Головне це повага до народу серед якого живеш. Обидві мови дуже схожі, мовної проблеми для більшості людей немає. Немає її і для моєї дружини, яка до 20 років жила у Воронежі. Українську граматику вона в руках не тримала, але, якщо потрібно, вона і скаже, і напише по-українськи».
Ірина Молчанова, Маріуполь («Донеччина», листопад 2002): «Я – Молчанова Ірина Володимирівна, за паспортом росіянка, але маю українське походження. Живу в Маріуполі і третій рік самотужки вивчаю українську мову (народилася в Сибіру), але подолати помилки й досі не можу, вибачте. Останнім часом усвідомила, що в Україні всі, насамперед, повинні бути українцями, а потім росіянами, вірменами, греками…»
Зінаїда Товпига, Краматорськ («Восточный проект», травень 2004): «Від кого і від чого треба захищати російську мову?.. У Краматорську 35 шкіл, з них тільки одна - українська гімназія і по одній паралелі українських класів в кожній школі. Вся преса й інформація на радіо і телеканалах міста видається на російській мові. На вулицях, в крамницях, в різних установах ніхто нікому не робить зауважень за те, що спілкуються російською».
Микола Левченко, секретар Донецької міськради, цитата з добірки «Хто тягне Донецьку міськраду за «язик»? («Донеччина», березень 2007): «Російська мова не витіснить українську – нічого витісняти… Українська мова – мова фольклору. І після надання статусу державної російській, необхідність розмовляти українською просто відпаде. Це не мова науки… Та вона не вмре. Нею будуть писати пісні, розповідати анекдоти. Вона стане фольклорною».
А. Думан, житель города Славянск («Вести», листопад 2007): «В царской России модным был среди знати французский язык, а свой русский, считался годным лишь для простонародья. Таким образом выражалось превосходство и презренне богатых к бедным, их же содержащих. Нечто подобное проявляется и у нас, только вместо французского выступает теперь русский. Исподволь навязывается мнение о несовершенстве, второстепенности украинского язика, что в «высших сферах», в науке он неприемлем, является просто «наречием». А как же тогда Т.Шевченко, И.Франко, Леся Украинка? Они что, писали на «наречии»? Абсурд какой-то».
Владимир Совпель, депутат Донецкого горсовета (Партия Регионов), заслуженный врач Украины («Донбасс», січень 2008): «Во все времена с момента создания Украины я, будучи украинцем, всегда отстаивал и буду отстаивать русский язык, который для большинства здесь родной. Право быть для русского языка в Донецке и регионе является неотьемлимым…Тем болем, что 300 лет проживання вместе не прошли даром».
«Битва за русский»
Про те, що період 2005-2010 років був особливо насиченим на дискусії довкола мови свідчать заголовки статей. Наприклад тільки в одній газеті «Салон Дона и Баса» в 2006 році протягом травня вийшли такі матеріали: «Битва за русский», «Донецк отстаивает право говорить на великом и могучем», «Язык до суда доведет», «Русский идет на Запад», «Русификация продолжается: «за» - Донецк и Николаевщина».
Певно щоб зняти напругу в дискусії «Донеччина» у черні 2006 друкує анекдот:
«Даремно Партія регіонів розпиляється на два фронти: російська мова і НАТО. Треба запропонувати одне: Україна вступить в НАТО за умови прийняття російської мови в НАТО в якості регіональної».
Щедрим на публікації був і 2008 рік: «По русскому бьют из всех орудий», («Донбасс»), «Найдется ли в Украине хоть одна последовательная политсила, способная защитить мое право думать на русском?», («Донецкие новости»), «Русский язык на ТВ запрещен по вечерам и выходным… Украинизация нашого телеэфира продолжается ударными темпами» («Приазовский рабочий»), «Двуязычие – путь к цивилизованности» («Салон Дона и Баса»).
Чи не перебільшували журналісти загрозу мові своїх видань і чи не маніпулювали – не є темою цієї статті. Та і на відстані часу і минулих подій, можна самим зробити висновок.
Заради повноти картини процитую журналістку «Голосу України» Світлану Чорну, першу редакторку газети «Україна козацька», що видавалася в Донецьку з 2003 і до початку АТО. У 2007 році в коментарі для журналу «Українська мова - мова єднання» (Одеса) вона сказала: «Донецька область – особливий регіон з особливою історією, особливою людською генетикою і ментальністю. На жаль, у нас наявні дуже серйозні проблеми з поширенням і утвердженням української мови в статусі державної. Окрім обласної «Донеччини» із «Світлицею» та «України козацької», інших масштабних українськомовних видань у регіоні немає. Є приблизно півтора десятка районних газет, але вони не роблять інформаційної погоди».
А ось коротенька, але дуже промовиста історія, яку розповіла Світлана Чорна про атмосферу тієї доби: «Якось до нашої редакції завітав літній чоловік – пенсіонер, кандидат наук. Звернувшись до нас, він сказав: «Я хотів подивитися на людей, які роблять цю газету. Побачив її випадково в кіоску, купив, а потім став передплачувати. Читаю її і далі хочу читати, щоб не забути тут, на Донеччині, свою рідну мову». І ця людина заплакала…»
Тема мови хвилювала в ті часи і соціологів. Так у 2005 році Аналітична служба Миколи Гаврилова провела соціологічне дослідження, в якому вивчалось ставлення дорослого населення Донецького регіону до ЗМІ: 1025 респондентів відповіли на питання «Якою мовою має видаватися газета?» Так от: 78% «за» російську мову, 13% - двома мовами і 6% українською. Результати у липні цього ж року були опубліковані в «Донбассі».
Свої в Telegram 
