Що зробив для Донбасу Володимир Дегтярьов і чому його потім «забули». Спогади редактора Ігоря Зоца
19 серпня – сто років від дня народження Володимира Івановича Дегтярьова. Він керував Донецьким обкомом компартії у 60-70-х роках, сучасною мовою – був головою обладміністрації. Центр «Білий лебідь», палаци «Дружба» і «Юність», стадіон «Локомотив», держуніверситет і політех – всі ці об’єкти з’явилися в Донецьку саме за Дегтярьова.
Ігор Зоц, який тривалий час був головним редактором газети «Донеччина», називає Дегтярьова одним із найбільш успішних керівників Донецької області за всю її 88-річну історію. Журналіст згадує про зустріч з ним на фініші радянської епохи.
***
Володимир Іванович Дегтярьов керував обкомом партії з 1963 по 1976 рік і є рекордсменом не тільки за тривалістю роботи на цій посаді, а й за ефективністю. Дегтярьов – уродженець Ставрополя, за фахом – гірничий інженер.
Завдяки наполегливості Дегтярьова фінансування області постійно зростало, і це дало змогу не тільки розвивати вугільну галузь і металургію, але й розгорнути масове будівництво житла та соціальних об’єктів. Реконструювали центральну частину Донецька, який перетворився на шахтарську столицю з розвиненою інфраструктурою.
Володимир Дегтярьов
З ініціативи очільника області в Донецьку відкрили відділення Академії наук УРСР, педінститут став держуніверситетом, політехнічний інститут підсилився і з’явився новий виш – Донецький інститут торгівлі. Відкрилися торгівельний центр «Білий лебідь», палаци «Дружба» і «Юність», стадіон «Локомотив» і однойменний палац спорту з тенісними кортами тощо. Завдяки особистому піклуванню Дегтярьова, вболівання за «Шахтар» стає культом.
Коли хтось вважає, що донецький патріотизм народився в 90-х – помиляється. Проте заслуги в розбудові промислового краю не убезпечили від втрати посади.
З тих пір його ім’я на Донеччині публічно не згадували, а жителі харизматичного секретаря, який часто ходив у народ, пам’ятали.
Партійні літописці ім’я Дегтярьова з історії Донеччини просто взяли і викинули, наче його й не існувало зовсім. Це покарання в СРСР не афішували, але таке було – ти є, працюєш і гроші тобі платять, але писати про тебе не можна. Згадки про нього, наприклад, немає у енциклопедичному виданні про Донецьку область із серії «Історія міст і сіл УРСР» (1976) в переліку Донецької партійної організації Компартії.
Завіса мовчання привідкрилася з перебудовою: в Донецьку на всіляких партійних зібраннях почали згадувати Дегтярьова, мовляв, потрібні такі будівничі, як він, а не руйнівники. У 1990 році в редакції обласної партійної газети «Радянська Донеччина» ми сприйняли це як можливість розповісти про опального екс-керівника області. Редактор Петро Васильович Новиков загорівся ідеєю, розшукав колишнього першого по телефону і домовився про зустріч. Виконувати доручив мені.
Шахтарський дух у Києві
У квітні 1990 року Дегтярьов прийняв мене у своїй величезній за тими мірками квартирі від уряду в елітному будинку неподалік Верховної Ради. Просторі кімнати, високі стелі – після смерті дружини залишився один. Але за квартирою, видно, хтось доглядав: скрізь порядок. Меблі добротні, але не нові, вже не модні. На книжкових полицях кілька фотографій футбольного «Шахтаря», поруч – м’яч із потьмянілими автографами Сафонова, Дегтярьова, Старухіна. На видному місці макет пам’ятника гірникам, спорудженого на Шахтарській площі з ініціативи Дегтярьова (у 1994 році названа його ім’ям).
Той самий пам’ятник гірникам у Донецьку
Сідаємо за журнальний столик. Він переглядає мої запитання й киває на диктофон:
– Я розповім усе, як було. З цих запитань напишу сам, добре?
Цією пропозицією відповісти власноруч, зізнаюся, здивував. Партійна еліта написанням статей себе, як правило, не обтяжувала, за неї складали все що треба і залишалося тільки завізувати. Чому Дегтярьов вчинив по-своєму, зрозумів уже потім. Усе обміркувавши і зваживши, він і тут хотів лишити за собою слід. А можливо відчував, що це єдине за півтора десятиліття забуття інтерв’ю журналісту з Донецька – ніби як сповідь.
Написане ним і через роки виявилося актуальним. Пенсіонер союзного значення, ніби співставляючи себе тодішнього з минулим, говорив неквапливо. Розмірковуючи і часом уточнюючи свій монолог фразою «так вот к чему я клоню» (розмовляли російською). Емоції з історії своєї опали мабуть вигоріли вже. Не пролунало жодного брутального слова на адресу колишніх сподвижників, які за дружно засудили свого знятого з посади керівника.
Звільнили за Донбас?
За словами Дегтярьова, його звільнення стало наслідком зміни керівництва в республіці: на зміну першому керівнику України Петру Шелесту, який підтримував донеччанина, прийшов слухняний ставленик Леоніда Брежнєва Володимир Щербицький, якому поставили завдання позбутися надто самостійних секретарів на місцях на кшталт Дегтярьова. Щоправда, спочатку запропонували посаду другого секретаря ЦК партії Казахстану, але Володимир Іванович відмовився. Пожартував, мовляв, хоче вмирати під донецькими териконами. Нагорі це витлумачили по-своєму. Як же так – обласний «перший» посмів відмовитися від посади, яку свого часу обіймав сам Леонід Ілліч?
У 1972 році першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький
У дусі владних звичаїв СРСР в одній з центральних газет з’явилася стаття про зловживання в соціалістичній торгівлі Донецька з натяком, що до них мав стосунок сам Дегтярьов. Швидко організовані комісії знайшли потрібні їм факти і привід для кадрових висновків готовий. Зібрали пленум наприкінці 1975 – і до побачення, Дегтярьов!
– Якби Шелест залишався, працював би і я, – згадував Володимир Іванович. – Коли затіяли це все, пробував додзвонитися до Брежнєва, Кириленка (Андрій Кириленко – секретар Ц КПРС у 1966-1982 роках. – Свои) – ніхто в Москві зі мною не поговорив. Я зрозумів, чому зі мною так вчинили. Так, помилки були. Але неугодним я став за прямоту. Зараз я зрозумів, що саме за те, що скрізь за Донбас стояв горою.
Наша зустріч припала на Великдень у дусі перебудови, і господар запросив мене на кухню підтримати християнські традиції. Перший тост він запропонував за Донбас.
Крик пугача
На великому столі побачив свіжу пошту. Окремо дуже яскрава листівка. Помітивши мій інтерес, він пояснив:
– Це від Горбачова. Коли він у Ставрополі починав, ми познайомилися, бо майже були сусідами. Та й сам я звідти. Тепер ось листівки надсилає, не забуває. Правда, у деяких питаннях погодитися з ним не можу…
У 1960-х Михайло Горбачов працював у Ставрополі, звідки родом Володимир Дегтярьов
З приводу ретельно складених дуже популярних у ті роки журналів «Огонек» коментар був такий:
– Вони тут Сталіна викривають за репресії. Це справедливо… По моїй родині це пройшлося, і я ледь не загримів.
Випадок був цікавий. Після війни працював у Димитрові (нині Мирноград. – Свои) на «Центральній» шахті головним інженером. Повертався додому завжди пізно, але з пістолетом, заведено було. І ось проходжу пустир, навколо жодної душі, темрява. Раптом пугач як закричить, начебто на мене накинутися хоче. А це прикмета погана, біду віщує. Не витримав, пальнув пару разів, майже не спав тієї ночі. А назавтра аварія на одній із дільниць, нещасний випадок, і один із підлеглих на мене всю провину звалює. А тоді ж органи напоготові були, мовляв, шкідництво. Спробуй, доведи, що ти не ворог. Мене врятувало те, що привчився все записувати за технологією: коли і що робилося, хто відповідає. Не було моєї провини, обійшлося. А пугача того на все життя запам’ятав.
Сказали «спасибі»
Багато про що і про кого повідав мені Володимир Іванович, який у свої 70 виглядав добре. З гумором описував свої походи в народ, приміром у якусь чайну в райцентрі – радянський винахід – чаю нема, а горілкою чи «шмурдяком» хоч залийся. «Ви що, той самий Дегтярьов?!» – дивувалися люди і переказували далі вже з якимись прикрасами.
Праворуч – Володимир Дегтярьов
Розставалися ми тепло. Володимир Іванович, виговорившись, підбадьорився, підтягся. Йому підлестило, що земляки його пам’ятають. Через тиждень він передав рукопис зі своїми відповідями. Ми їх так і надрукували майже без виправлень у кількох випусках «Радянської Донеччини» у квітні 1990 року, з ілюстраціями Григорія Навричевського. Шкода, що жодного примірника не вдалося зберегти, бо там є речі маловідомі і зараз важливі.
За тиждень після виходу інтерв’ю Дегтярьов приїхав у Донецьк. Прийшов на площу на першотравневу демонстрацію. Почувався іменинником: газету прочитали чимало людей і вважали публікацію знаковою: у Донбасі Дегтярьову сказали «спасибі». Так воно, загалом і було. Тішило те, що він згодом потелефонував і подякував. А я подумав, що добрі справи ніколи не варто відкладати на потім.
Восени 1993 року Володимира Дегтярьова не стало. Похований у Києві на Байковому цвинтарі. На могилі величний пам’ятник. Напис «Горный инженер. Герой Соцалистического Труда». Прізвище і дати життя.
Повернення
Під такою назвою група журналістів з Донецької обласної державної телерадіокомпанії влітку 1995 створила документальний фільм-спогад про Дегтярьова. Один із авторів Валерій Волчек запросив і мене до участі, а я долучив рукопис інтерв’ю і поділився ще свіжими, як на той рік, спогадами про знаменитого земляка.
Фільм вийшов до 75-річчя героя, а потім ще багато років обласне телебачення демонструвало його 19 серпня до дня народження колишнього керівника області. Наразі кіноархів залишився в захопленій проросійськими бойовиками телекомпанії і його доля невідома.
Проте, не треба забувати, що ресурси для вугільного регіону залучалися не тільки з усієї України.
Але чи був Дегтярьов «хазяїном» Донбасу, як його тепер дехто називає – мабуть що ні, оскільки в соціалістичній системі його можливості обмежувалися великою кількістю начальників у Києві та Москві, які могли покарати не тільки зняттям з роботи.
Життя наразі непросте: хто не вшанує пам’ять Володимира Івановича Дегтярьова в Донецьку, зробить це в Києві. Вірю, що колись ми згадаємо цю потужну фігуру в місті, яке він творив в Україні, і це теж буде поверненням історичної справедливості.
Свої в Telegram 
