Що замість Донбасу? Як віднайти український схід, міркуємо з письменником Олександром Михедом
Книга «Я змішаю твою кров із вугіллям» Олександра Михеда стала подією цієї весни – серед тих, хто хоче зрозуміти український схід. У ній шість-героїв міст і шість інтерв’ю з інтелектуалами родом зі сходу. Історія європейська, радянська та власне українська, сучасність і трохи надій на майбутнє.
Олександр Михед вперше потрапив на схід у 2016 році, працюючи з проєктом «Метамісто: Схід». Він досліджував міфологеми міст Донецької і Луганської областей, а саме Добропілля, Костянтинівки, Лисичанська, Сєвєродонецька, Бахмута і Покровська. Читач уявляє їх з реплік місцевих активістів, музейників, митців, таксистів, автора. У підсумку проєкту молоді українські митці створювали у східних містах роботи, які теж стають частиною цієї історії.
Розмови з Ігорем Козловським, Сергієм Жаданом, Володимиром Рафєєнком, Оленою Стяжкіною, Алевтиною Кахідзе і Романом Мініним – пошук того, як дати раду із «жахом дійсності». А ще є наскрізний і майже детективний сюжет про фотохудожника з Донеччини Марка Залізняка, в об’єктиві якого було чимало переламних моментів історії ХХ століття.
Назва книги відсилає до фрази, яку розлючений секретар донецького обкому Володимир Дегтярьов кинув гірничому інженеру Олексію Нікітіну. Той намагався захищати права робітників на шахтах, через це його арештовували і кілька разів примусово «лікували» у психіатричних лікарнях.
Перший обмежений наклад розкупили за тиждень (але на сайті видавництва «Наш Формат» можна замовити примірник з другого), книжку обговорюють у соцмережах, Олександр Михед закликає ділитися враженнями під хештегом #хочузрозумітисхід. Сам він зараз перебуває у Флориді – через карантин скасували його лекції в Університеті Канзасу і Науковому товаристві Шевченка в Нью-Йорку, однак він встиг прочитати кілька лекцій про сучасну українську культуру в Університеті Індіани. Через соцмережі ми зв’язались і поговорили про старі і нові міфи сходу, боротьбу Покровська і Красноармійська, повернення імен та історії.
Як можна наповнювати радянські символи новими сенсами
Напевно, слово, яке найчастіше вживається, говорячи про схід – Донбас. Чи не стало воно саме міфом?
У книжці мені хотілося максимально донести думку, яка оприявнилась і внаслідок дослідження, і внаслідок розмов з інтелектуалами. Більшість із них говорили про те, що схід більший, ніж Донбас. Особливо мені подобаються слова Володимира Рафєєнка, що ми не можемо зводити ці території до їхнього функціонального призначення – до того, що це виключно Донецький вугільний басейн. Так ми нівелюємо багато речей. Про це саме каже і Олена Стяжкіна – що міф про Донбас як такий виключає з себе багато аспектів і деталей. Він ексклюзивний, а не інклюзивний. Він виключає жінок, молодь, українську складову, селян тощо.
Фото зроблено в Лисичанську
З одного боку, у книзі ведеться розмова про те, що зробила радянська влада у рамках концепту Донбасу. З іншого, мені праглося показати, що це – саме Луганщина і Донеччина. Це такі самі рівноправні, рівносильні території, як Сіверщина, Слобожанщина тощо. Траплялося, що в Луганській області місцеві казали «ми – Слобожанщина». І цей моменти диверсифікації від Донбасу важливо зафіксувати.
Що робити тепер, коли радянський міф про Донбас розсипався? Що може стати новим міфом – засадами, які дають спільноті уявлення про себе?
Один із варіантів – можна працювати з радянськими символами. Пояснювати їх і давати їм новий сенс, як ми це робили в Костянтинівці зі Склоградом. Наразі Склоград – це пам’ять жителів Костянтинівки про славне минуле (з кінця XIX століття і до 2011 року в Костянтинівці працював потужний скляний завод. – Свои). Про те, що на Світовій виставці 1939 року в Нью-Йорку був скляний фонтан, виготовлений тут, що – радше площина міфу – тут зроблені зірки на Кремлі тощо тощо. Мені йшлося про те, що можна працювати з цими символами, пояснювати їх, наповнювати новим смислом, спрямованим на майбутнє.
Мурал «Склоград», створений у Костянтинівці Kickit Art Studio під час проєкту «Метамісто: Схід»
Моя позиція – і як дослідника, і як куратора, який намагався працювати у публічному просторі міст Донецької і Луганської областей – не винаходити велосипед, не перепридумувати ці міфи, а давати нове життя знайомим речам. І через них можна достукатися до місцевих жителів.
Ми з художником Єжи Коноп’є у рамках проєкту «Метамісто: Схід» зробили серію графіті у просторі Лисичанська з цитатами з вірша «Любіть Україну!» Сосюри. Тут є, з одного боку, дискусія з місцевими. Бо для певної частини містян це та квота, через яку можна проговорювати українське (у молодості Володимир Сосюра жив у Лисичанську, у нього є поезія і проза, присвячені цим краям. – Свои). І чому нам шукати іншу постать, якщо ми можемо говорити про якісь смисли через знайоме?
З іншого боку, мені було цікаво, коли роботи Єжи Коноп’є і мою кураторську співучасть обговорювали в секторі українського фейсбуку інтелектуали, куратори тощо. Вони говорили, що це беззуба робота, що треба було обрати радикальніші цитати, що в Сосюри є що показати.
Можна спробувати знайти спільні точки дотику. І поєднання форм, знайомих через радянське минуле, перенаповнення їх новими смислами мені здається однією з можливих стратегій.
У книзі житель Покровська зауважив, що – так, хтось тут живе в Покровську, а хтось – ще в Красноармійську, як це місто називалось до декомунізації...
Цей момент важливий для книжки і історії, яку я розповідаю. Ця перехідність 2016 – 2017 років є одним із сюжетів. Я прагнув зафіксувати баланс, на той момент хиткий. У музеях при шахтах досі збережена комуністична символіка, і «якщо треба, ми її витягнемо».
Те саме стосується багатьох інших речей. Наприклад, коли автобус їде одночасно за двома напрямками – у Бахмут та Артемівськ. Якесь помежів’я. Це поріг, терези, які можуть переважити у той чи інший бік.
Олександр Михед у Бахмуті
Зараз мені було б цікаво поговорити з місцевими активістами – куди рухаються ці шальки терезів. Чи стало більше Покровська в Красноармійську, чи навпаки – відбувся відкат назад.
Чому не варто замиловуватися європейським минулим
Апеляція до європейського минулого – згадки про бельгійських, швейцарських промисловців, які засновували заводи на сході – як це може допомогти у пошуці нової ідентичності?
Мені було важливо показувати різні часові пласти. Віддзеркалення, відлуння історії. Наприклад, 1910-і роки – і те, як вони відлунюють подіями російсько-української війни.
Я хотів показати дивовижну – як на профанний розум того, хто ніколи не цікавився історією сходу – історію про бельгійців, які приїздять на схід, історію Джона Г’юза, який привозить туди своїх помічників з Вельса, і вони розбудовують цей край. Але мені було не менш важливо показати історію, яка відбувається паралельно у бельгійському Конго. Український схід, на той час частина Російської імперії, був «провінцією Бельгії», а водночас були колонії Бельгії, де рубали руки і ноги, щоб списати патрони, звідти вивозили усі цінні ресурси. А коли Конго здобуває незалежність, приходять свої, які не менш жахливі, ніж чужі. Що теж важливо, порівнюючи з українською історією і тим жахом, який люди роблять з людьми.
Лікарня, збудована в Лисичанську бельгійським промисловцем Ернестом Сольве, навіть у нинішньому зруйнованому стані залишається прикметною пам’яткою
Європейське минуле може бути варіантом для пошуку позитивного міфу. Але моє завдання – показати, що завжди треба оцінювати відтінки правди, яка є в тій чи іншій міфологічній структурі, яку ми хочемо привласнити собі.
Так, «донбаського характеру» теж не існує, і ось чому
Роман Мінін говорить про те, що здатність виживати є головною гордістю жителів Донецької області. Ваша думка – чи можна це вважати специфікою сходу?
Не думаю. Я прекрасно пам’ятаю 90-і в місті Ніжин Чернігівської області, де я виростав. Особливої різниці між тим, коли викладачам в університеті по півроку не платять зарплату – і між тим, коли закриваються шахти, я не бачу. Усе – виживання однієї країни, громадяни якої знаходяться в однаково жахливих умовах. Вся історія України, з якого боку не зайди і який регіон не візьми, сповнена жаху.
Розкуркулені жителі села Удачне Красноармійського району Донецької області
Я запитував усіх спікерів про міфічну донбаську ідентичність, і більшість з них говорили про шкідливість такої конструкції. Про те, що «донбаська ідентичність» – це штучний конструкт. Накинута ззовні чітка стратегія з відокремлення. Я пристаю до цієї думки. Це перший рівень розмови. На другому рівні починається відзначення окремих моментів. Ігор Козловський, приміром, каже, що переселенці змушені бути сильнішими, вправнішими, майстернішими, вигризати своє місце у сформованій системі.
А виживання, на мою думку, – риса, яка вирізняє уукраїнців, вирізняє білорусів, та яку країну не візьму – усіх, хто опинився на цих кривавих землях.
Про книги прочитані та очікувані
Ви писали в післямові, що далі може бути дослідження стосовно нині окупованих територій.
Це стосувалось того, куди може рухатися ця історія. Наразі я хочу взяти паузу з дослідженням сходу. Це були три роки постійної роботи і відстежування, що нового з теми виходить. Під час моєї роботи над книжкою, скажімо, вийшла чудова праця Максима Віхрова «Дикий Схід» – вона є важливою сходинкою для розуміння цих територій. Також з’явилась книжка Олени Вікторівни Стяжкіної «Стигма окупації» (мовою історичних документів вона розповідає про трьох жінок на сході України, які проживають досвід нацистської окупації. – Свои). Або книжка Єлізавети Гончарової «Десь поруч війна» про життя Бахмута.
Водночас я дуже чекаю на дві книжки. Перша – про те, як Станіслав Асєєв був у полоні на території арт-простору «Ізоляція» в Донецьку. Друга – щоденник голодовки Олега Сенцова, який теж мав би добряче прочистити мізки українському читачеві.
Олександр Михед на презентації проєкту «Втрачена мозаїка Марка Залізняка» у Покровську
Чи будете продовжувати дослідження історії та архіву фотографа Марка Залізняка?
В ідеальному світі без пандемії коронавірусу і мордору, який розгортається в Україні – мала б бути велика персональна виставка Залізняка в Києві, презентації в арт-центрах по всій Україні, мала б бути інституційна підтримка, зацікавлення держави. Але в тих обставинах української дійсності, в яких ми опинились, треба вирішувати набагато більше питань, ніж спогади про людину, яка зафіксувала майже все XX століття української історії.
Чому герої книжки можуть не впізнати свої слова
У передмові ви попереджаєте, вибачаючись перед героями зі східних міст: те, що вони сказали, може не завжди збігатися з тим, що ви почули. Що саме це означає? Чи допускалось авторське домислення в книзі?
На сході у нас була вигідна позиція – дослідників, які проводять інтерв’ю. Я все одразу писав у блокнот. І це зауваження стосується не того, що я перекрутив слова. Проєкт «Метамісто: Схід» ще раз переконав мене, що ми всі живемо в дуже суб’єктивних реальностях. І якусь одну подію всі бачать по-різному.
Цей дисклеймер присвячений тому, що коли герої книги прочитають свої цитати – може виявитись, що вони пам’ятають розмову інакше. Я наперед вибачаюсь перед ними, що так сталось. Так було тоді побачено мною – і це моя суб’єктивність. Без перекручувань і домислів.
Команда проєкту «Метамісто: Схід» у Добропіллі
Усі інтелектуали-герої ваших інтерв’ю не живуть на сході. З різних причин: хтось виїхав понад 10 років тому, хтось через війну. Були Світличний, Стус і багато інших дисидентів, які провели молоді роки на сході, але потім полишили його. Наївне запитання, але – чому так стається?
Можу тільки відіслати читачів до розмови в книзі з Ігорем Козловським і Володимиром Рафєєнком, які розповідають про те, як розбудовувався цей регіон, як розставляли пріоритети, і це тривало десятки років. І які це може мати наслідки. Але одна з речей, про які говорять усі мої співрозмовники – що така ситуація, яка зараз є на сході, могла скластися будь-де. І відсутність критичного мислення у більшості населення України є однією з найбільших проблем. Усім потрібні прості відповіді. Складні відповіді – ні.
Про автора книги
Олександр Михед – письменник, куратор.
Автор семи книг. Фрагменти есеїв і творів перекладені 10 мовами.
У 2016 році у видавництві ArtHuss вийшла книга «Бачити, щоб бути побаченим: реаліті-шоу, реаліті-роман та революція онлайн».
У 2018 році переклав книгу художниці Марини Абрамович «Пройти крізь стіни», переклад ввійшов у короткий список премії Міста літератури ЮНЕСКО. Також Олександр – головний сценарист мультиплікаційного серіалу «Книга-мандрівка. Україна» (2-5 сезони).
«Я змішаю твою кров із вугіллям» – другий нон-фікшн Олександра Михеда.
Свої в Telegram 
