“Різні шляхи-спільні долі". Розповідаємо, хто знімає міні-фільми про переселенців
Цей проєкт про інтеграцію українців в Україну. Так інтерпретує суть один з ініціаторів серії відео "Різні шляхи-спільні долі" Станіслав Федорчук. Свои поспілкувались з ним, щоб дізнатися, як організатори обирали героїв для роликів і чому не всі вважають їхні історії успішними.
“Свій до свого по своє”
Політолог і соціолог Станіслав Федорчук - член громадської організації “Українська Народна Рада Донеччини та Луганщини”, що об'єднує переселенців зі сходу, що живуть зараз в різних містах України.
“Ми займаємось багатьма напрямками роботи, включаючи законотворчу діяльність або розробку програм, спрямованих на допомогу переміщеним особам. Але вважаємо вкрай важливими і культурно соціальні проекти, в рамках яких ми можемо “підсвітлювати” донеччан, та луганчан, які будують подальше життя.на новому місті. Ми продовжуємо розвінчувати стереотип, що переселенці зі сходу - це “спрацьовані” шахтарі, або уркагани чи “ватники”. Направду це не так - ми різні люди, серед яких є дуже багато крутих і талановитих. Проект “Різні шляхи - спільні долі” - це для нас новий формат, ми його тільки опановуємо”, - розповідає Станіслав Федорчук.
Наразі Станіслав Федорчук живе в Києві.Фото: фб-сторінка Станіслав Федорчук
Започаткований активістами проект полягає у створенні циклу відеороликів, в яких колишні мешканці окупованих територій розповідають про те, як вони влаштувались і яких внутрішніх змін вони зазнали.
“Складнощів з пошуком персонажів у нас не було, адже в нашої “переселенської” спільноти досить розгалужене ком'юніті. Обираючи людей для фільмування, ми виходили з того, що хочемо показати наших найкращих, позаяк наших найгірших і без додаткової реклами знає вся країна, а це несправедливо”, - каже переселенець.
Почати з нуля
У 2014 році донеччанин Юрій Яковенко мав захищати бакалаврський диплом юриста, але з початком війни вступив до добробату, в складі якого воював проти російських окупантів. Після важкого поранення оселився у Львові, де наново вчився ходити. Наразі він працює друкарем та є активістом громадської організації "Суспільство майбутнього", що опікується патріотичним вихованням дітей та молоді.
"Іронія долі полягає в тому, що львівські родичі дружини також в свій час були переселенцями, виселеними в 1947 році з теперішньої території Польщі, з Лемківщини. Тобто два покоління назад були переселенці з заходу на схід, а тепер ми – зі сходу на захід", - каже 28-річний донеччанин.
Переїхавши до Львова, Юрій знайшов тут багато однодумців, які не сприймали його за чужинця і це допомогло йому не стати “перекотиполем”.
34-річна Яна Шкуратова покинула в рідному Луганську успішний бізнес та разом з усією родиною переїхала до Тернополя, де згодом стала соціальною підприємницею.
"Найважче було втратити не бізнес і майно, а мрії та плани. Перші півроку це була суцільна депресія, але потім прийшло осяяні, що я можу почати з білого аркушу писати нову історію життя. Не захотіла, щоб в цій книзі було заробляння грошей, з'ясування стосунків, та речі, які не хочу робити, а мушу. Мене надихає, коли я роблю те, що дійсно потрібне людям", - каже 34-річна Яна Шкуратова.
Разом з колежанками вона вигадала і реалізувала проект “ОдежиНА-соціальний гардероб”, а потім відкрила в Тернополі перший благодійний магазин “BLAGOдать", більшість товарів якого роздається нужденним людям безкоштовно. Як громадський діяч Яна також опікується створенням в громаді системи запобігання домашньому насильству.
На момент захоплення терористами Горлівки Олегу Саакяну було 19 років. Навесні 2014-го він був одним з лідерів на антиросійських мітингах. Після нападу на учасників партіотичної ходи, під час якого Олегу розбили голову, він мусив потайки виїхати до Києва. Зараз він політолог і активний громадський діяч, разом з однодумцями намагається формувати у вітчизняному та міжнородному інформаційному просторі тезу про безпечну реінтеграцію окупованих територій, тобто такий формат, за якого Україна поверне собі не лише тимчасово втрачені землі, але й людей, що і донині там живуть.
“Для мене результатом було б якби більшість людей на вулиці дивилися б вище горизонту”, - каже в своєму монолозі Юрій.
На його переконання, агрессія РФ має і позитивий наслідок, бо війна нагадала українцям хто вони є та що українець - це про свободу.
62-річний художник, архітектор і казкар Петро Антип зараз живе у Київі, але дуже багато подорожує містами України, де організовує мистецьки виставки. В Горлівці він залишив все, що мав: житло, майстерню, бізнес, меценатську діяльність, дитячу школу художньої майстерності тощо. В столиці йому вперше довелось орендувати квартиру і приміщення для творчої праці, для чого був вимушений продати автівку. Але найголовніше - свій талант та життєву філософію - Петро Антип, звісно ж, привіз з собою, тому адаптуватись на новому місті йому було досить нескладно, тим більше, що як митця його вже тут добре знали.
Своїм щастям горлівчанин вважає те, що він став художником, тож має змогу збагачувати українську культуру, без якої будь-яка країна є приреченою.
“Можна 50 разів розбити військо, але якщо культура залишається, держава може відродитися - саме це й відбувалося з Україною. Якщо держава не захищає свою культуру, вона зникає”, - впевнений митець.
До війни у адвокатки Вольги Шейко в Донецьку був власний офіс і напрацьоване коло клієнтів. Та після того, як її почали переслідувати за участь в донецькому Євромайдані, жінці довелось покинути місто та переїхати до Київської області, де вона знайшла в собі сили почати все з нуля.
"Наше життя не зупинилось, бо просто сидіти і плакати, що все погано, не можна. Останнім часом все менше чую від переселенців: ми повернемося до Донецька. І, напевно, це правильно. Людина повинна себе реалізовувати", - каже донеччанка.
Зараз вона бере участь у проекті "Адвокат дитини", а представляє в суді інтереси найбільш незахищених верств суспільства. У 2021 році за активну громадську діяльність Вольга Шейко отримала орден "Гордість нації".
Де тут успіх?
Відзняті та змонтовані монологи автори проекту викладають на ютуб-каналі журналістки та блогерки Тетяни Заровної, яка безпосередньо проводить інтерв'ю з персонажами.
Співавтор проекту - журналістка Тетяна Заровна.Фото: фб-сторінка Тетяна Заровна
“Дехто з гладачів, переважно це молоді люди, питали чому ми називаємо це історіями успіху, адже наші персонажі не мають ані дорогих іномарок. ані розкішного житла, ані умовного квитка на гондолу до Місяця? Але ми говоримо про інше - не про матеріальні надбання, а про внутрішню трансформацію людей, які залишили домівку і оселились жити в іншій громаді. Яким нелегко було налагодити нове життя, але вони з цим впорались. Адже для цього потрібно стати частиною цієї громади, цікавитись її життям, привносити свої смисли, свої талантиі і це шлях набагато продуктивніший ніж покірне очікування допомоги від держави. Глобально кажучи - це про інтеграцію українців в Україну”, - пояснює Станіслав Федорчук.
На його особисту думку, історії, про які розповідають персонажі не тільки містять дискутивний фактор. але й мають терапевтичну дію.
“Ми показуємо, що немає сенсу концентруватись на негативі, що варто побачити людей які продовжують йти і спробувати йти разом з ними, або власним шляхом. Головне - йти, не зупинятись, не оглядатись назад, не шкодувати за тими стінами і тим майном, за тим, що ми виправити зараз не можемо”, - впевнений співрозмовник.
На кого розраховано?
Основна аудиторія проекту - переселенці віком до 45 років. І не тільки ті, що оселились в інших регіонах України. І навіть не тільки переселенці.
“Хотілося аби відзняті нами історії подивились на окупованих територіях і в Росії, куди з початком війни також виїхало багато жителів українського сходу. Було б класно, якби ці ролики побачили молоді люди, які ще вагаються і не знають чи залишатись, чи їхати і розпочинати в Україні нове життя. Таких людей дуже багато - хтось доглядає батьків, хтось чіпляється за будинки чи майно, яким насправді вже не може розпорядитись. Хтось, навіть, вже пробував, але не зміг прижитись на новому місті. Сподіваємось, що наша робота їх надихне зробити правильний життєвий вибір”, - каже ініціатор проекту.
Серед підписників каналу, на який заливається матеріал є і чимало тих, про кого згадує оповідач. Тож розрахунок на те, що контент побачить і ця частина аудиторії цілком обгрунтований. За перший тиждень ролики подивились 3 тисячи глядачів. Як на соціальний контент - це дуже непогано, вважають автори проекту. За неповний місяць відеопродукт переглянули близько 9 тисяч людей.
Технічне забезпечення
Зйомки перших 5 роликів відбувались в декількох містах України. Кошти на подорожі та інші організаційні витрати авторській групі проекту надав фонд Ганса Зайделя.
“Ми одразу орієнтувались на формат влога, тобто не збирались використовувати професійне обладнання чи наймати фахових операторів, режисерів, інженерів монтажу тощо. Все робимо самотужки і водночас вчимося на власних помилках. Наприклад, тепер я розумію, що хочу від картинки - вона має бути більш динамічною, бо суцільний монолог, незважаючи на всю щирість, все ж важкуватий для сприйняття”, - ділиться власними спостереженнями Станіслав Федорчук.
На одному з культурно-просвітницьких проектів "переселеньскої" спільноти Фото: фб-сторінка Станіслав Федорчук
До кінця року він сподівається відзняти ще принаймні 5 відеороликів.
“В мене після першого циклу наче друге дихання відкрилось. Дуже хотілося б ще в цьому році відзняти цікавих людей з Вінниці, з Хмельницького”.
Паралельно з цією роботою Станіслав Федорчук планує завершити роботу над фотовиставкою про Євромайдан в Донецьку. Дебютний показ має відбутись у Львові, потім Київ, а наступного року автор виставки хоче привезти її в Краматорськ.
Свої в Telegram 
