Війна почалася, коли мені було 6. Зараз мені 14 – і доводиться втікати від обстрілів до Європи
Ользі з Лисичанська було шість років, коли почалася війна. Тепер вже підлітком вона все проживає знову. Інтернат, в якому вона навчалася, евакуювали, а в рідному місті, де постійні обстріли, в неї залишилася бабуся та маленька сестричка, без їжі та ліків. Перебуваючи нині у Львові, підліток робить все для того, щоб допомогти рідним.
Я не дуже гарно пам’ятаю події в 2014-го, тільки уривками. Мені нічого не казали. Я навіть не розуміла тоді, що таке війна. Пам'ятаю тільки жахливі моменти. Ранок, десь о шостій годині, дуже низько пролетів літак. Я перелякалася, підбігла бабуся і почала мене заспокоювати, але я була в шоці.
Пам’ятаю, як нас вивозили спочатку на машині на якийсь вокзал, а потім ми їхали на автобусі в Бердянськ. Моя тітка тоді, на початку війни, забрала мене до себе – перечекати.
У той час моя мама відбувала термін у в'язниці, а тато був в Києві. Коли повернулася в Лисичанськ до бабусі побачила страшне, бо зруйнували все, що було. Мама повернулася.
Згодом народилася моя сестра Настя. Але 3 вересня 2019-го року померла моя мама. Тоді мене відправили в притулок, потім табір “Артек” в Києві, знову притулок, прийомна родина, з якою я прожила 8 місяців, знову притулок. А у вересні 2020-го я потрапила в Сєвєродонецьку обласну санаторну школу-інтернат. Там я звикала.
Ще в січні 2022 року я читала новини і відчувала, що буде страшне. Атмосфера в інтернаті була напружена, нас проінформували, що ми збираємося в табір в березні. Так, в “табір”. Ми ніколи так рано не збиралися в табори, зазвичай ми вирушали в червні. Вже тоді я зрозуміла, що нас готують до евакуації.
Обстріл Лисичанська
23 лютого до нас приїхали діти з Щастя, а 24 лютого ми прокинулися під звуки обстрілів. Ранок почався зі збору всіх речей. У мене тремтів голос, здавалося, що я ніколи такого ще не переживала. Ми збираємо речі і чуємо гучні постріли, в мене почалася істерика. Далі спустилися в підвал і перечекали там. Нас було 85 людей. Ми мусили виїхати, поки було затишшя: їхали на захід, спали по 2-3 людини на місці в потязі.
За два дні нас прийняли у школі-інтернаті у Львові. До нас добре ставляться, допомагають. Але в Лисичанську в мене залишилися бабусі та маленька сестра. Справи там кепські, постійні обстріли. Я дуже за них переживаю. Намагаюся бути з ними постійно на зв'язку, шукаю волонтерів, які б там змогли їм допомогти.
Кілька днів у Львів в мене була істерика, кілька разів я навіть втратила свідомість - так сильно мені було погано. Зараз мені дуже допомагають психологи, вони витягують мене з цих станів. Я намагаюся не здаватися, тримати себе в руках і продовжувати шукати допомогу. Кому я зроблю краще, якщо буду ридати та панікувати?! Я намагаюся бути сильною, бо у мене є мої рідні в Лисичанську, які теж не здаються і намагаються триматися. У мене є підтримка тут у Львові. І я всім дуже вдячна.
Скоро ми евакуюємося до Європи, таке рішення прийняв наш директор, щоб бути в більшій безпеці і вийти з цього суцільного напруження. Сирени дуже впливають на сон та емоційний стан, на жаль, ми постійно стресуємо. Будемо їхати автобусами 13 годин, але я готова. Для це мене це перший виїзд закордон, це нові відкриття.
Я хочу сказати своїм містам - Лисичанську, Сєвєродонецьку - тримайтеся! Я вас дуже сильно люблю і дуже хочу повернутися. Україна з нами!
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів
Свої в Telegram 
