Их убила Россия. Светлая память погибшим мирных жителям востока
Российская армия нещадно бомбит мирные города Украины. Мы не даем страшные данные статистики о погибших за месяц войны. Люди не должны быть цифрами, поэтому мы публикуем лица погибших земляков. Об их смерти рассказывают родные и близкие.
Евгений Обединский, спортсмен
Евгений - капитан Национальной сборной по водному поло. Он погиб под обстрелами в Мариуполе 17 марта. Об этом сообщает 0629.com.ua со ссылкой на слова отца спортсмена - тренера Александра Обединского.
"Погиб мой сын Женя. Светлый и добрый человек, отец троих детей. Был чутким отзывчивым сыном, братом, отцом, другом, отличным спортсменом, мастером спорта, неоднократным чемпионом Украины в составе команды "Ильичевец", капитаном национальной сборной Украины. Был большим жизнелюбом, никогда не сдавался, не жаловался на жизнь, как бы ему не было трудно. У него всегда был один ответ: не волнуйся папа, я справлюсь. У нас были очень теплые и доверительные отношения и мы с любовью относились друг к другу. Страшная боль и невосполнимая утрата. Светлая память, царство небесное моему сыну Жене".
Анатолий Казанцев, врач
Анатолий Борисович был заведующим Инфекционным отделением №1 Городской больницы №4. Он погиб в Мариуполе 20 марта, так как до последнего хотел спасать жизни других. О его смерти написала его дочь - Татьяна.
"20 марта в Мариуполе погиб наш апа. Он был хорошим врачом и лучшим в мире дедушкой. Мы с мужем часто смеёмся, вспоминая его точные диагнозы. Например, когда Ване было пару дней, у него покраснел пупок, мы запаниковали, собрались вызывать "скорую", а папа серьезно посмотрел через экран телефона сначала на нас, потом на пупок Вани, потом снова на нас и заявил: "Ребенок здоров, надо лечить родителей".
Папа заведующий детским инфекционным отделением, не могу говорить о нем в прошедшем времени, за сорок лет врачебной практики вылечил сотни детей и когда началась война, продолжил работать в больнице до последнего.
С 24 февраля мы умоляли его уехать из города, папа выбрал остаться. Сейчас мы не можем с ним попрощаться, но знаем что папу похоронили на территории больницы, а в нынешних условиях люди, которые это сделали, совершили подвиг. Надеюсь мы сможем им лично сказать спасибо и обнять. Вместо надгробного памятника я хочу собрать о папе памятные слова.
Пожалуйста все кто, знаком с Казанцевым Анатолием Борисовичем по возможности напишите пару слов, о том какой он или как вас с ним свела жизнь. Можно под постом или на почту [email protected]. Понимаю, что многие знакомые отца, все ещё в Мариуполе, пытаются выжить и от этого мое сердце разрывается ещё сильнее. Все это как страшный сон который не заканчивается. Молюсь за мой родной украинский город Мариуполь и всю Украину".
Ася Беглярова, керівниця івент-агенції
У Маріуполі під час бомбардування Росією загинула Ася Беглярова із чоловіком Денисом. Жінка була відомою у місті організаторкою дитячих свят. Сиротами залишилися двоє синів.
"Молоді, амбітні, творчі! Це жах та шок! Ніколи не забуду Асю та її мудрі настанови. І не пробачу рашистів, які залишили їх дітей без батьків! Ася Беглярова та її чоловік Денис загибли під час обстрілу загинули. Завдяки Асі Дніпро познайомився із Чемпіонатом дворових ігор, Ползком, Фестивалем крижинок та ще безліччю ігротек для малечі. Вона дуже любила дітей і цей світ. Ася, Денис, вибачте, що не врятували!" - пишуть друзі.
Лілія Гумянова, журналістка
Фото: ukranews
Лілія Гумянова загинула від обстрілів Маріуполя. З перших днів російського вторгнення вона відкрила бомбосховище у маріупольському будинку творчості. Про її загибель повідомила Національна спілка журналістів України з посиланням на її студентку Олену Мельникову-Курганову.
“Я – одна з учениць, випуск 2003 року. Ми завжди були на зв’язку. Студенти долучилися до складу журі під час дебатів. Тільки-но обговорювали її методичку. Я не вірю, Ліліє Миколаївно. Ви для мене герой, адже не кинули будинок творчості та людей, які шукали бомбосховище. Не кинули близьких людей до останньої миті. Це важкий біль. Світла пам’ять”.
У її дописі вказана дата смерті – 19 березня 2022.
Катя Дьяченко, гимнастка
Фото: Анастасия Мещаненкова
Катерина Дьяченко - 11-летняя украинская гимнастка из Мариуполя. 10 марта на дом, где жила ее семья, был совершен авиаудар. На Катю упала стена. О смерти девочки сообщила ее тренер - Анастасия Мещаненкова.
“Ночью, от авиабомб российской армии погиб мой ребёнок, моя девочка, моя воспитанница, моя Катя. На дом, где жила ее семья сбросили бомбу , обрушились плиты с 9 по 6 этаж. На глазах мамы на Катю упала стена… Не могу прийти в себя, не могу до сих пор осознать, что это не сон, не ошибка и это необратимо. Кто-то может мне объяснить как с этим жить?
На последней тренировке мы поставили новую программу с обручем - готовились на Кубок Дерюгиных. Последнее, что сказала мне Катя : “спасибо за тренировку”, мы же должны были на следующий день увидеться. Я просто не верю, что это произошло. З
а что!? За что погибла моя Катюша, самая чистая и искренняя девочка, ребёнок, у которого впереди была ЖИЗНЬ!!! А ее отняли!! Вы лишили нас дома, работы, дела, и самого бесценного - жизни наших детей.. нет прощения этому и нет объяснения..
“Катерина, звезда моя” - так я всегда называла свою птичку. Она мечтала, “как Анастасия Степановна, стать тренером и выростить олимпийских чемпионок”. Память о тебе будет жить, пока живы мы. Ятак сильно люблю тебя, моя девочка… Опустела без тебя Земля”.
В память о девочке украинская иллюстраторша Оксана Драчковская создала рисунок.
Віктор Дєдов, відеооператор
Фото: detector.media
Віктор - український журналіст, головний режисер, старший оператор маріупольського телеканалу “Сігма-ТБ”. Про його загибель повідомила Національна спілка журналістів України.
"Підтверджено загибель через російську окупацію ще одного українського журналіста Віктора Дєдова. Журналіст із родиною перебував удома, коли у квартиру прилетіли міни".
Про обставини загибелі, яка трапилась у заблокованому Маріуполі ще 11 березня, повідомила дружина Віктора Наталія Дєдова у соцмережі:
"Дві міни. Перша – у нашу спальню. Там я і мама. Друга – в нашу кухню. Там – Вітя… Я кричу "Саша!" у відповідь: "Мама, я тут!"… І тільки біля ліфта розумію: не бачу і не чую Вітю… Остання фраза: "Саша, у мене нема світла!" І Саша дає ліхтарик, хоч у кімнаті світло. Сонна артерія. Вітя живе ще кілька хвилин, доходить до коридору і назавжди стає нашим світлим Янголом", - пише Наталія Дєдова.
На жаль, Віктора не змогли поховати, бо за через дні через приліт снаряда будинок згорів".
Микола Семикоз, громадський активіст
Фото: Марія Семикоз
Микола Леонтійович загинув від обстрілу російських військ у Сєвєродонецьку Луганської області 8 березня 2022 року. Спочатку його кілька днів розшукували у місті й в соцмережах, а згодом його донька Марія повідомила про його смерть.
"Мій тато, Микола Леонтійович Семикоз, загинув від обстрілу російських фашистів у Сіверськодонецьку (Сєвєродонецьку) Луганської області 8 березня 2022 року. Він просто йшов опівдні вулицею свого міста, у якому він прожив близько 50 років. Ми не зможемо достойно його поховати, бо у місті війна. Тато відмовився їхати з міста. Він вірив у людяність, вірив у своє право бути на своїй землі".
Марія розповіла про життя батька.
"Виходить, що татове життя було від війни до війни: він народився 1944 року у селищі Краснодон на Луганщині, під час Другої світової. Ми не знаємо, чи день народження в його паспорті правильна (під час війни записували приблизно), тому він завжди жартував, що його день народження треба святкувати цілий місяць. Татова мама загинула, коли йому було десь 2 роки. Потім він був з родиною родичів. За кілька років його батько, мій дідусь, одружився вдруге і зміг забрати тата до себе і до його другої мами. Ми багато чого не знаємо про татів рід: скоріше за все, родичі були репресовані. Дідусь нічого татові про них не розповідав, казав лише, щоб тато у ніякому разі не вступав у компартію, бо там “понарозкопують”.
Тато вчився у сільській школі, мав хист до фізики і математики, потім вступив у Рязанський політехнічний інститут і став першокласним інженером. У 80-х роках він забезпечував роботу перших у СРСР комп'ютерів (тих, що займали цілі кімнати) - так він і опинився у молодому донбаському місті “хіміків і інженерів”.
У 90-х, тато без вихідних почав працювати у різних якостях, щоб забезпечити родину. Зокрема, він ремонтував телевізори у селах в обмін на продукти харчування. Потім він, разом із друзями, заснував маленьке столярне підприємство - вони допомагали втеплювати балкони в квартирах. Освічений і талановитий інженер, тато працював зранку до ночі столярем, аби забезпечити нас, дітей, дати нам якісну освіту, і навіть відправляти нас на море відпочивати. З нами тато майже ніколи не міг їздити - літо завжди було “гарячим сезоном” по роботі.
Тато завжди підтримував незалежність України. Важко переживав убивство Чорновола. Так само він переживав, але підтримував мою про-європейську активність до та під час Майдану 2004 року (у Сіверськодонецьку тоді така позиція була небезпечною).
Взагалі, тато завжди цінував свободу. Він для мене - приклад гідності та честі. А ще - гумору та оптимізму. Він був справжнім другом - таким, про яких співав Висоцький, якого тато дуже любив.
Спочивай з миром, тату. Ми переможемо орків і відбудуємо твої країну сильною і вільною. І на твоїй дачі будуть вільно родити абрикоси та яблуні, а ми з твоїми онуками приїдемо їх збирати. Я дуже люблю тебе, тату".
Александр Кононов, волонтер
Фото: Ukrainians
Александра Кононова застрелили в его собственном доме, в инвалидной коляске. Саныч, как его называли друзья, с 2014-го года доставлял необходимые гуманитарные грузы на позиции украинской армии, за что попал в плен боевиков “ЛНР”. О его смерти написал в Facebook журналист Александр Белокобыльский.
"Саныч. На подвале его звали Терминатором - он попал в плен в 2014-м, когда возил помощь бойцам, у него была одна рука и одна нога. Однако Терминатор он был не из-за этого, а потому, что несокрушимый".
Дар’я Суслікова, 1 курсу ДонДУВС
Фото: Донецький державний університет внутрішніх справ
Дар’я Суслікова - курсантка Донецького державного університету внутрішніх справ ДонДУВС. Вона загинула у Маріуполі внаслідок потрапляння ворожої ракети у житловий будинок, разом з татом та бабусею. Про трагедію повідомила прес-служба університету 19 березня.
“Дар’я Суслікова була активною, творчою, життєлюбною. Розумна, неординарна, завжди підтягнута, вона відповідально ставилася до навчання та покладених обов’язків. Займалася бальними танцями. Мала багато друзів. Її пам’ятають, як завжди усміхнену, радісну, позитивну людину, готову завжди допомогти, підтримати. Її вважали сонечком взводу – стільки доброї енергії випромінювала Дар’я. Мала багато мрій, які, на жаль, не судилося здійснити”, - йдеться у повідомленні.
Сергій Ганжа, старший викладач кафедри електричної інженерії СНУ ім. Даля
Фото: СНУ ім. Даля
"Старший викладач кафедри електричної інженерії Сергій Миколайович Ганжа загинув під час ворожого обстрілу м. Сєвєродонецьк. Непоправна втрата для кожного з нас", - повідомляють у СНУ ім. Даля.
"Сергій Миколайович був щирою, відкритою людиною, готовою завжди протягнути руку допомоги. Серед колег і друзів користувався повагою та авторитетом. Справжній професіонал і патріот України!
Світла пам’ять про Сергія Миколайовича, про цю прекрасну людину, назавжди залишиться в наших серцях. Біль. Сум. Відчай. Розпач".
Свої в Telegram 
