В бою загинув захисник і журналіст Олександр Махов. Світла пам'ять у спогадах друзів
4 травня 2022 стало відомо про смерть відомого журналіста, луганчанина та захисника України Олександра Махова. Він загинув на Харківщині, під Ізюмом. З початком повномаштабної війни Росії проти України він став до лав ЗСУ. Внаслідок ворожого обстрілу чоловік отримав поранення, несумісне з життям. Олександр працював на каналах “ЛОТ”, “Україна” та “Україна 24”, “Дом” та “UA TV”. У квітні Олександру виповнилося 36 років.
“36…Свій день народження я зустрічаю в колі найбільш відважних людей цієї країни. Для мене честь поруч з ними боронити свою країну”, — написав Олександр Махов на своїй сторінці у Facebook.
Олександр Махов був воєнним кореспондентом на Донбасі у 2014-му році. 24-го лютого знову вирушив на фронт, щоб захищати Україну: “Я ветеран і резервіст. І я йду на війну. Настав час визвольної війни! Буду битися і вбивати скільки матиму сил”.
Згодом Олександр отримав поранення, але залишився на фронті: “Важкі бої. Зачепило трохи осколком. Залишаюся в строю”.
У своєму останньому пості Олександр написав: “Під Ізюмом мій впертий підрозділ ЗСУ відбив штурм російської армії. Росіяни штурмували після тривалої артпідготовки - танками в кількості, як мінімум 10 штук. Бехами з піхотою. Вертольотами. Селяни, прораби, кухарі "гасять" "другу армію світу". Я хочу, щоб ви гордилися нашою армією. Ми б‘ємось за нашу країну. За наш дім. Вірте в ЗСУ”.
Останнє фото Олександра Махова на Фейсбуці — рідна земля зі слідами влучання снарядів: “Так виглядає українська земля після атак росіян. Там, внизу, українські бійці”.
24 травня Президент України Володимир Зеленський посмертно нагородив журналіста, військовослужбовця Олександра Махова орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Яким був Олександр Махов, патріот, професіонал та військовий з позивним “Журналіст”, для Свої розповіли його друзі та колеги.
Олена Терещенко: “Сумирним і смиренним Махов не був. Це точно”
Коли мене питали раніше: "Ти знаєш Махова?" — я завжди посміхалась. Перед моїми очима не дорослий чоловік і відомий репортер, а чорнявий хлопчик з пірсингом і в окулярах а-ля Гаррі Поттер. Власне, я і зараз таким його згадую. Але вже не посміхаюсь, ні. Саша був моїм студентом. Я тоді працювала на обласній державній телерадіокомпанії. І викладала у студентів — майбутніх журналістів. Викладач я тільки по-друге, а, по-перше, журналіст. І саме з цієї точки зору оцінювала своїх майбутніх колег.
Він зі звичайної луганської родини. Коли навчався в університеті, підпрацьовував нічним сторожем у кіоску з квітами. Фанатів від футболу, все про нього знав. Я думала, що він, як його друг Михайло, піде у спортивну журналістику, але ні. Новини про життя міста, області, про людей — ось його перша спеціалізація. А перше місце роботи — у новинах на Луганському обласному телебаченні. Я студентам казала: "Журналістиці навчаються в полі". Тож іноді Сашко мене чув, і непогано. Потім став власкором національного телеканалу. Так би й еволюціонувала поступово його кар’єра, якби не війна. Якби не 2014-й, якби не 2022-й.
Власне, у Сашка був чималий кар’єрний потенціал. Він вмів чітко визначати цілі — у роботі, у житті, у соціумі. І тактичні, і стратегічні. Міг їх досягати. Розраховувати та працювати стільки, скільки треба і більше. Ладнав з людьми та знав їм ціну. Але ось що було більше і вище його життєвих стратегій, то це — чоловічий характер.
Ну, як так? Хтось прийшов в його дім, його місто, хтось диктуватиме, як йому жити?! Ось це викликало різкий спротив. Сумирним і смиренним Махов не був. Це точно. І ось тут вже не зважав на холодний розум і логіку.
Він їх просто змусив взяти до війська. Це не романтика. Аж ніяк. Це — злість і жага справедливості. Він же був військовим кореспондентом. Він бачив, як там, тож ілюзій не мав. Вдруге було так само. Вирішив, що не мають бути окупанти в його Україні. І пішов. Тепер вже назавжди.
Без Сашка така величезна діра утворилась у всесвіті. Його друзі, приятелі, близькі і рідні лишились без його спокійної впевненості, амбітних планів, без його жартів, без його любові. Луганськ, наші акації і абрикоси, все це вже без нього.
Віктор Білогорцев: “Сашко хотів написати книгу “Життя на війні вимірюється цигарками”. Але так і не судилося…”
Познайомилися ми з Сашком ще у 2006-му році, коли я приїхав працювати до Луганська. Він тоді на ЛОТі працював. Потім доля нас звела вже у 2013-му, у червні, на корпункті каналу “Україна”. Саме на мій день народження. Я багато років його не бачив, а тут зустрілися на зйомці. Так і почалася наша дружба. Олександр завжди рвався до бою.
У 2014-му ми неодноразово попадали у “замєси” з проросійсько налаштованими, і бійки були, Саша завжди був за Україну. Після так званого референдуму і проголошення “ЛНР” я виїхав до Києва, а Саня залишався у місті. Він хотів “доносити правду світові”. Витягнути його звідти вдалося лише добряче “натиснувши”.
За місяць ми зустрілися і поїхали на війну, в Маріуполь. На фейсбуці він написав, що мріє повернути наш Луганськ. Для Сані це взагалі була мета, задача номер один. Ми постійно дуркували, що заїдемо туди на БТРі і підіймемо наш прапор. Потім у нас був Донбас… Найжорсткіше відрядження у нас було у січні 2015-го, коли брали в коло Дебальцеве. Куди б ми не приїхали, то завжди обстріли, ховалася по бліндажах. Але не здавалися.
Якось проїжджали повз військкомат, Саня зайшов туди й одразу заявив: “Я хочу служити, мене нічого не цікавить, я хочу піти на війну”.
Після того відрядження наші шляхи на деякий час розійшлися, але я знав, що він таки здійснив своє бажання. А це була цікава історія, про це небагато хто знає. Дружина Сашка на фронт його не відпускала, сварилися дуже через це, адже був маленький син.
В кінці 2015-го він приїхав у відпустку, ми зустрілися. Саня дуже хотів написати книгу. Ми тоді ще з ним заклалися. Я йому сказав: “Мах, ніфіга ти не зробиш... Бо тебе постійно треба штурхати”.
Він хотів написати книгу “Життя на війні вимірюється цигарками”. Але так і не судилося… А ще, коли ми їздили на схід, його дуже тішив кожен метр повернених наших земель. Він писав у соцмережах: “Кожного разу ми все ближче до Луганська”. Його мрія. Він там жив, планував, але його залишили без цього всього. Як почалось повномасштабне вторгнення, він першого ж дня побіг збиратися. Він ще подарував свою улюблену плитоноску хлопцю який пішов у тероборону, і поїхав.
Служив він раніше у 57-й бригаді, але не захотів туди повертатися. З його контактами, знайомствами, він міг би бути де завгодно, писарем десь у штабі, наприклад, але його це не влаштовувало. Він хотів у бій. Він обрав 95-ту бригаду. Нашу, десантно-штурмову. І потрапив під Ізюм… Йому не вистачило лише кілька днів. Бо вже їхало нове озброєння: гаубиці, арта. І хлопці вже почали йти у контрнаступ. Тобто два-три дні — й все могло б бути інакше. Але ж… Така доля…
Юлія Баранова: “В Сашка було мільйон друзів та знайомих, і ми всі тягнулися до його світла”
З Сашком ми познайомилися 2006-му році, коли я прийшла працювати на обласне телебачення в Луганську, точніше не так — я познайомилася з Сашею та Мішею — бо це були друзі нерозлийвода. З ними ніколи не було нудно: вони травили анекдоти та грали у футбол скрученими аркушами з сюжетами. В роботі Саша був дуже професійний і зростав з кожним матеріалом, проявляв власний креатив. Мені запам’яталося, як він робив матеріали про мережу самогонників у Луганську або про голодування журналістів у Сватовому проти нечесних виборів.
Потім його найкращий друг Міша став моїм чоловіком — і ми переїхали до Києва. Саша залишився в Луганську, змушений був покинути журналістику і податися в іншу професію. Та я завжди переживала, що така людина втрачає свій талант.
Фото: з архіву Юлії Баранової
Якось, коли з’явилася така можливість, я порадила Сашка голові регіональних кореспондентів каналу “Україна” Владу Грузинському. Так Саша став знову виконувати роботу, яку знав та любив. І так він здобув улюблену роботу і ще одного найкращого друга. Саша сильно зріс професійно і висвітлював події Луганщини вже на всю країну.
А потом сталося захоплення влади в Луганську у 2014-му році, і Саша був одним з тих, хто до останнього лишався в місті та працював журналістом. Коли вже була очевидна безпосередня загроза його життю і його родині, вони виїхали й попросилися пожити в нас з чоловіком у Києві. З нами він постійно підтримував зв’язок, і з Мішею вони могли годинами говорити телефоном.
Вони приїхали на кілька ночей з дружиною та сином. Дуже розгублені, бо довелося вмістити все життя в кілька валіз через те, що владу у місті, яке вони любили, захопила купка п’яниць та колаборантів. Невдовзі вони зняли в столиці своє житло.
Так для них почалося нове життя в Києві. Саша згодом вирішив піти воювати, й ми з чоловіком проводжали його на вокзалі. А він, як завжди, жартував та веселився.
За якийсь час йому вдалося повернутися з тої війни — вона назавжди лишила свій тяжкий слід в його душі. Але він знову взявся творити. Журналістика була його другим життям. Завжди креативний, принциповий та впевнений. Він з захопленням розповідав про свої відрядження в Антарктиду, Конго, Ухань та Японію. Не боявся вилізти хоч до чорта на роги, якщо це покращило би його матеріал. І робити включення з гарячих точок хоч цілодобово, аби тільки люди знали правду.
Олександр Махов у КонгоФото: facebook/Oleksandr Makhov
Всюди з собою возив футболку з розстріляним написом “Луганськ — це Україна”.
Дуже любив свого сина й важко переживав розлуку з ним. В них з дружиною не склалося, вони розлучилися, жили в різних містах.
Та його рішення піти знову воювати за свою країну мене не здивувало: в цьому був весь Сашко — справедливий та принциповий. Мені написала його дівчина Настя: він пішов на війну, а вона лишилась сама у квартирі. На той час Київ сильно обстрілювали, й вона попросила побути з нами. А в разі чого — виїхати десь далі на Сашиній машині, бо він для цього нам її лишив.
Вже коли ми виїхали до Львова, Настя нагадала мені: "Саша казав, що ти давно хотіла переїхати до Польщі, чому ти тут сидиш?". Я і справді колись про це мріяла: мої пращури звідти були депортовані на Донбас. А Сашка запам’ятав і періодично нагадував, щоб я перемагала свої страхи і йшла до мрії.
Тож новина про його смерть застала мене у Варшаві. І я просто не могла повірити в це… Після стількох днів розпачу прийшло розуміння — Сашко був би радий дізнатись, що його близькі та друзі радіють життю, як і він колись, та втілюють свої мрії заради нього й заради України, яку він любив понад усе. В нього було мільйон друзів та знайомих, і ми всі тягнулися до його світла. Спочивай з миром, мій герой. Ти назавжди в моєму серці.
Олександр Волчанський: “Це перша людина, яку я знав особисто і яка загинула на фронті”
До війни я не був близько знайомий з Сашком. Познайомились ми під час Луганського Євромайдану, коли я вийшов на площу в центрі Луганська фотографувати. Фотографував для себе і публікував в соцмережах. Ні в якому виданні я не працював, але мої фото використовували багато луганських видань. Сашу тоді бачив як журналіста, який робив телерепортажі для одного з українських телеканалів. Пізніше стали упізнавати один одного, вітатись.
Фото: з архіву Олександрв Волчанського
Влітку 2014-го я виїхав з родиною з Луганська, але продовжував слідкувати за знайомими луганчанами в Фейсбуці. Ми всі знали, хто, де і чим займається. Так само як і всі я читав сторінку Олександра. А він читав мою. Я знав, що Саша в 2015-му році мобілізувався. Читав його дописи з фронту. Читав, як він був в Антарктиді, вивозив людей з Уханя, був в Нових Санжарах. Зустрілись з ним особисто в Києві на Марші нескорених. Де я зробив його фото у військовій формі. Звісно, впізнали один одного, обійнялись.
Бо ми, луганчани, хто познайомився на Луганському Євромайдані, фактично вважаємо один одного друзями. Продовжуємо свою громадську діяльність у всіх містах України. Так само і я продовжував фотографувати багато подій в Києві, хоч не працював і не працюю фотографом ні на одне з видань.
Після 24-го лютого, після повномасштабного вторгнення, я побачив, що Саша пішов на фронт. Я читав його дописи, прочитав, як потім виявилось, і останній його допис про повагу до армії.
А ввечері 4 травня мій знайомий, головний редактор видання, в якому я працював новинним журналістом з 2014 по 2018 рік, повідомив мені, що Саша загинув.
Це була перша людина, яку я знав особисто і яка загинула на фронті. До того я бачив смерті земляків, але я не був з ними знайомий. Це дуже сильно зачепило мене.
Коли дізнався про дату і час похорону, вирішив прийти й зробити для Олександра його останній фоторепортаж. Я хотів залишити пам'ять про нього для людей.
На похороні було з десяток луганчан, хто прийшли провести його. І його смерть зачепила багатьох з нас.
Людмила Долгоновська: “Щоразу, коли я думатиму про Луганщину, думатиму про Сашу”
Ми познайомилися, коли я працювала в Луганській обласній ВЦА, а Саша воєнкором на каналі "Україна". Я пам’ятаю першу зустріч. Ми записували коментар голови військової адміністрації Юрія Гарбуза. Була осінь 2016-го року, Київ, вулиця Грушевського. Саша одразу здався мені близьким. Коли ми краще познайомилися, я зрозуміла, що це дійсно "своя" людина.
Він дуже любив Луганщину, українську Луганщину. Він був різким в оцінках людей і мав на це повне право, бо пройшов війну. І вона не закінчилася для нього у 2014-15-му. Як воєнкор він жив війною всі ці вісім років. Війна його і забрала…
Саша був крутим. Спорт, подорожі, класні проєкти… він жив на повну. Восени я запросила Сашу на наш військовий забіг Military Run UA, який мав відбутися 9 жовтня 2022 року. Він обіцяв прийти, пробігти з нами дистанцію 10 км.
І кожному, хто скаже хоч слово про відмову від наших земель, я покажу фото красивого усміхненого життєрадісного хлопця — нашого Саші Махова, і скажу, що ми будемо боротися за його мрію — повернутися до українського Луганська.
***
За три місяці повномасштабного вторгнення Росії в Україну було скоєно 280 злочинів проти журналістів та медіа. Відомо про 32 вбитих Росією журналістів, з них восьмеро загинули під час виконання професійних обов'язків. Близько 20 журналістів вважаються зниклими безвісти.
Свої в Telegram 
