Наш театр в Сєвєродонецьку розстріляли впритул з танка. Будівля вигоріла, нічого не лишилося
Наприкінці 2014-го року Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр перемістився з окупованого росіянами Луганська до вільного українського Сєвєродонецька. Лютий 2022-го та початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну знов змусили театр-переселенець починати життя “з нуля”. Як обживаються на новому місці актори та керівництво закладу, Свої розповів Сергій Дорофєєв. Читайте далі у форматі монологу.
Двічі переселенці
Активно працювати ми почали у 2015-му році, коли отримали в Сєвєродонецьку вже власну будівлю. Хоч і в аварійному стані, але, тим не менш, свою. Репетиції проводили в напівзруйнованому приміщенні, а грали вистави на сцені міського Палацу культури.
Жага до життя та творчості була сильною. У 2017-му році, завдяки підтримці влади, як місцевої, так і центральної, ми, нарешті, отримали відремонтовану будівлю театру. Поєднання зовнішнього образу та творчого внутрішнього наповнення за досить короткий період дозволило йому стати не тільки символом міста, а й всієї області.
Результат роботи єдиного професійного театру на території української Луганщини — це талановитий колектив, який випустив понад 40 прем’єр, побував у Польщі, 15-ти містах інших областей України та всіх районних центрах на Луганщині. Ми здобули понад 20 нагород на авторитетних міжнародних та всеукраїнських фестивалях і конкурсах, театр взяв участь у чотирьох міжнародних проектах, численних урочистостях і культурно-мистецьких акціях.
Звісно, ми обговорювали можливість початку повномасштабної війни. Десь за тиждень до вторгнення орків, я подзвонив директору Львівського театру ім. Дрогобича Миколі Гнатенку, запитав у нього, чи погодиться він в разі чого прийняти колектив нашого театру. Він сказав, звичайно! Про це я розповів на зборах трупи. Всі знали, що на нас чекають в Дрогобичі.
У нас був план, як розповісти про загрозу вторгнення. Він дозволяв за 10-15 хвилин повідомити більше ніж 120 працівникам театру про евакуацію. Саме це і допомогло всім вчасно зорієнтуватися. Вже коли 24 лютого я подзвонив Миколі Гнатенку, він просто спитав, скільки нас приїде.
Театр перетворився на штаб
В березні говорили з Олександром Стрюком про можливість використання театру як гуманітарного штабу. Льодовий палац, в якому знаходився основний гуманітарний штаб міста, був далеко і необхідно було його трохи розвантажити. Утворювалися великі черги, а це — небезпечно, в першу чергу, для самих людей. Я порадився з колегами, які залишилися і на той момент жили в театрі, чи готові вони до такої діяльності. Вони погодилися, і гумштаб в театрі запрацював. Наші працівники були пакувальниками, вантажниками, адміністраторами, реєстраторами, навантаження було дуже великим. Іноді приймали декілька тон їжі, яку треба було розфасувати і роздати — і все це в один день.
Гуманітарний штаб у театріФото: Сергій Дорофєєв
Наші люди приймали рішення самостійно, хтось залишився в місті, хтось виїхав одразу.
Переважна більшість колективу все ж таки згодом покинула Сєвєродонецьк. Зараз там перебувають близько 10 наших працівників.
Очікували, що театр знищать
Театр після обстрілуФото: Сергій Дорофєєв
Було б дурістю думати, що Сєвєр зруйнують, а театр залишиться.
Ми очікували, що театр знищать. Але не думали, що це станеться саме так. Це ж сталося не випадково. То був не “прильот”. Є інформація з кількох джерел. Знаю стовідсотково, це не просто припущення, це було зроблено навмисне.
Туди під’їхав танк і просто разгатив все. Є відео допиту полоненого, який “відпрацював” саме по будівлі. Потім мені ще це підтверджували. Тому це правда. Навіть не знаю, що можно з цього приводу сказати. Можливо це з серії “Кто вам разрешил жить красиво”, не знаю… Але будівля театру вигоріла повністю. Там нічого не залишилося.
В Дніпрі прийшли всі “наші”
З тих, хто виїхав, не всі доїхали до Дрогобича. Частина колективу, в тому числі і я, залишилися в Дніпрі.
Нас запросив до Дніпра директор Дніпровського театру драми та комедії Сергій Мазаний. Тут нас також зустріли наші добрі колеги. Спочатку вони прийняли нас як пожильців, а згодом і як колег по сцені.
Зараз частина колективу знаходиться в різних містах України та за кордоном. Обидві ці групи дуже активні, ми створюємо разом з колегами концертні програми для військових, переселенців, дітей.
Нещодавно ми грали на підтримку людей в окупованому Херсоні на Міжнародному фестивалі «Мельпомена Таврії». Директор фестивалю Олександр Книга, він же директор Херсонського театру, кинув такий заклик усім театрам які можуть зіграти у своїх містах, на своїх локаціях вистави. Ми також приєдналися.
Зіграли виставу “Хто я?”. Це наша передостання прем'єра у Сєвєродонецьку. Вийшла вона в середині лютого. Весь акторський склад був в Дніпрі. Ми знайшли костюми, декорацїї, адаптували їх для малої сцени.
Все це було для того, щоб заявити: Херсон — це Україна! А в нашому випадку — і Сєвєродонецьк, і Луганськ, і Херсон. Ми ще в кінці додали перфоманс: зробили собі такі футболки, на яких були відповідні надписи. Вийшли в них до глядача. Він був здебільшого наш, луганський. Маю на увазі з Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного, Луганська.
Заходили до театру, віталися, приємно було бачити знайомі обличчя. Було так шемливо… В залі відчувалася домашня атмосфера. Одразу розумієш, що в залі всі свої.
Наближаємо перемогу, як можемо
Велика кількість наших працівників, не тільки актори, а й волонтерять. Ті, хто в Дрогобичі, допомагають театральній кухні, там готують різні смаколики для військових на фронті, ті хто в Дніпрі — встигли поволонтерити в різних гумштабах.
Троє наших хлопців зараз зі зброєю в руках захищають Україну від ворога. Наприклад, Євген Мерзляков одразу пішов до лав ЗСУ, підписав контракт в перші ж дні війни. Чесно кажучи, це не викликало ні у кого жодного здивування чи запитань. Це сприйнялося всіма, як належне. Тому, що це — про Женю.
Максим Булгаков, в нього трохи інша історія. Він якийсь час, десь пару тижнів, ходив по територіальних оборонах, намагався вступити, але його не брали. Говорили щоб він йшов геть, бо все зайнято, люди не потрібні. Потім він все ж таки знайшов ТРО, яка тільки формувалася, збирала людей, — і він до неї вступив. Зараз вже підписав контракт із ЗСУ.
Обоє знаходяться в гарячих точках. Ми дуже переживаємо, хвилюємося, підтримуємо з хлопцями постійно зв'язок.
Тут вже налагоджена певна система, мережа людей, хто кому повідомляє, що хлопці дзвонили, з ними все добре.
Ще наш Женя Гава захищає Батьківщину. Він у Національній гвардії. Заради цих хлопців ми організували внутрішній театральний волонтерський фонд, до якого перераховували гроші виключно колективом театру. З цих грошей закуповуємо необхідне для фронту, намагаємось закривати дрібні питання наших театральних військових, але ці питання нескінченні.
Тому нещодавно ми звернулися за допомогою до наших глядачів, бо, допомагаючи нашим хлопцям, ми допомагаємо і підрозділам, в яких вони служать, а там вже й проблеми більші. Я дуже вдячний всім нашим глядачам, які активно відгукнулися та почали перераховувати гроші на генератор та авто для фронту.
Я чекаю на повернення до Сєвєродонецька та Луганська. Особисто для мене Перемога настане тоді, коли останній російський орк покине територію України (чи то самостійно, чи то в мішку). Очистить від себе всю територію нашої країни, включно з Кримом та Донбасом. Я готовий повернутися на рідну землю.
Свої в Telegram 
