Евакуювала з Сєвєродонецька швейну машинку. І пошила 200 пледів та постільної білизни переселенцям
Любов Павленко — двічі переселенка. Спочатку війна її вигнала разом з двома дітьми з Гірського, а тепер вже з Сєвєродонецька. Один з її синів зараз пішов захищати Україну, а з другим вони на Закарпатті — живуть, шиють постільну білизну для таких же переселенців та мріють відкрити невеличке ательє.
Потрапили під завали — син отримав серйозні травми
“Звати мене Люба. У мене є два сини. Молодшому, Богдану, 13 років. Старшому, Жені, 25 і він військовослужбовець. Я мама військовослужбовця. Мій старший зараз на війні”, — починає нашу розмову Любов Павленко.
Чутно, що вона неабияк пишається старшим сином та опікується молодшим.
Так склалося життя — Любов 30 років мешкала у Сєвєродонецьку, а потім квартиру довелося продати.
“Я продала квартиру та купила будинок у Гірському. З Сєвєродонецька у 2009-му році виїхала. У будинку ми прожили 5 років, почалася війна і ми повернулися до Сєвєродонецька знову, бо там навчався старший син, тоді ще в училищі. До того ж я місто хоч би знала. Мені було тоді якось страшно кудись їхати далі. А так хоч людей якихось знаєш, місто знаєш, але вже повернулися, як переселенці”, — розповідає Любов.
Гірська громада під обстрілами з 2014 року
У 2014 році, коли довелося залишити будинок та перебратися у Сєвєродонецьк, постраждав молодший син Любові Богдан.
“Ми тоді потрапили під завал під час бомбардування, і, як наслідок, синок отримав інвалідність. У дитини стався лінійний перелом черепа, з правого боку, з правої скроневої області. Черепно-мозкова травма середньої тяжкості. Але більше він постраждав психологічно. Він ходить, говорить, але, звичайно, це праця багатьох фахівців — психологів, реабілітологів. Богдан має більше поведінкових, психологічних проблем. Він навчається у школі на інклюзії, начебто й програму тягне, але трохи відрізняється від своїх однолітків”.
“24 числа, коли це все почалося, коли були перші бахи, ми побігли до 15-ої школи у Сєвєродонецьку. Але там сховище й підвалом не назвеш, бо там половина вікна надвір виходить. Потім, коли трохи заспокоїлося, ми побігли до школи № 11. По-перше — недалеко, по-друге — я там навчалася і старший син, і молодший. Ми знали тамтешніх вчителів, тому побігли туди”.
Весь цей час Любов була вдвох з молодшим сином. Разом вони просиділи у підвалі 16 діб. Старший хлопець на той момент вже захищав Україну — Євген служить з 2019 року.
“Перші пару днів я виводила дитину надвір, щоб хоч подихав. Потім уже посилились обстріли та зовсім страшно стало. Згодом прилетіло два рази до школи, сил вже не було сидіти. Я збиралася в'їжджати, просто мені з дитиною складно було виїхати, то ми зібралися, і за першої нагоди, за першого попутника поїхали звідти”, — розповідає жінка.
Складність полягала в тому, що виїхати потягом вони не могли — Богданові у будь-який момент могло стати зле від кількості людей на вокзалі та атмосфери там, тож їхали автобусом.
“10 березня ми виїхали з Сєвєродонецька. Я сюди навіть уламок у туфлі привезла. Я не знаю, як він потрапив туди, де саме все це відбулося. Чи то поки бігли до "Дитячого світу", бо звідти відправлялися перевізники, чи коли сідали в автобус, бо це все супроводжувалося вибухами та бомбардуваннями. Якби не туфель, напевно уламок ногу би порізав”.
Автобусом вони дісталися до Дніпра, але на Закарпаття довелося все-таки їхати потягом. Любов говорить, що без допомоги громадської організації “Мама Діє”, частиною якої вона була у Сєвєродонецьку та залишається зараз, виїхати б не вийшло.
“Вивозили усіх, навіть дуже важких і лежачих дітей. Допомагали й словом, й грошима”.
Нова постіль на новому місці
Зараз Любов з Богданом знаходяться у селі Поляна. Тут хлопчику комфортно, а це вкрай важливо.
Богдан гуляє у горах
“Нині ми живемо на березі річки біля підніжжя гори. На самій території є де побігати, погуляти, чисте повітря. Я не можу сказати, що Богдана прямо вилікувало, але це сприяло прогресу. Ми тут, доки був навчальний час, навіть ходили до школи. Підійшли до директора, вона виділила нам учителя математики. Кілька разів на тиждень вона запрошувала нас на заняття. Виконували домашні завдання, що давали, займалися онлайн. Тут нам, якщо брати психологічний бік, легше. Як кажуть — гори лікують. Якось так. Тяжко звичайно. За домом сумуємо. Там залишилася колекція залізних машинок. Син дуже серйозно ставився до колекціонування залізних модельних ретромашинок. Він ходив на більярд до Льодового палацу. Звичайно, він важко це все переносить, нудьгує за містом, якого вже нема”.
Коли виїздили, як і всі інші, брали з собою головне — трохи речей, ліки дитині та швейну машинку.
“Шиття — моє хобі. Взагалі я за освітою будівельник, однак я точно знаю, що шиттям якусь копійчину зароблю. Тому й взяла машинку”.
Як згодом виявилось, це було правильне рішення.
“Я коли сюди приїхала, мені хотілося якоїсь психологічної розрядки, щось робити, зайняти себе чимось. Щоб це було з користю не тільки для мене, а ще для когось. Отак я почала шити. Шила постільні набори, пледи переселенцям. Наша громадська організація "Мама Діє" мене підтримала — дівчатка знаходили витратні матеріали та тканини”.
В кожну свою посилку Любов вкладала по іграшці. Загалом вдалося відправити постільні та пледи для 200 сімей.
Іграшки разом з наборами постільної білизни
“Просто по всій Україні я відправляла посилки "Новою поштою". Надсилала це все безплатно, не за гроші. Люди дітей рятували, хто там думав за постіль? Хотілося якось підтримати, щоб хоч би сон був спокійним на новій білизні, на своїй. Іграшка, щоб дитині якась радість. Далі, звичайно ж, хочеться шити, хочеться творити”.
Зараз Любов разом з однодумицями мріє відкрити соціальну майстерню з ремонту одягу та пошиття різноманітного домашнього текстилю. Проте з Сєвєродонецьком Любов не хоче прощатися. “Я вірю в ЗСУ”, — говорить жінка.
Свої в Telegram 
