Під час обстрілу маневрували між воронками. Суворий український схід очими фіксера Артема Перфілова
Одесит Артем Перфілов об'єднався разом з однодумцями у команду фіксерів Fixers UA. Це місцеві провідники для іноземних журналістів. Вони організовують зйомки, спілкуються з місцевими і перекладають, допомагають з логістикою у відрядженнях. Фіксерам доводиться працювати під обстрілами у гарячих точках. Артем розповів Свої про роботу в умовах війни у Краматорську, Слов'янську, Бахмуті та інших містах сходу України.
Правда про війну для іноземних медіа
Розкажіть про себе. Як стали фіксером?
Випадково. В березні 2022 мені написала знайома: сказала, що потрібно допомогти журналістам з Італії і відвезти їх з кордону до Одеси. Я погодився. Потім вони дізнались, що я також журналіст і запропонували мені бути для них фіксером. Я погодився, хоча попередив що досвіду у цій сфері не маю і англійська в мене так собі. Вони сказали, що також не мають досвіду роботи з фіксерами, що в них також недосконала англійська, тому нехай буде як буде — викрутимося, адже ми журналісти. І викрутились.
Можна трохи про проєкт. Що таке Fixers UA у вашому розумінні?
Проєкт Fixers UA ми створили вже тоді, коли пішла на спад перша хвиля зацікавленості Україною. Ми замислилися над тим, що дали? Зібралися з деякими колегами та вирішили поєднати зусилля, щоб удосконалити роботу фіксерів.
А що для цього треба зробити? Створити всі умови для роботи іноземних ЗМІ. Звісно, ми багато сперечалися, чим конкретно ми будемо займатися? На що робити ставку? Тим більше, що ідея не є суперновою, бо фіксери працюють в Україні як мінімум з 2014-го року. Просто їх стало більше під час активних бойових дій. Ми вирішили зробити ставку на надійність та комплексність послуги.
Ми вважаємо перевагою можливість підписати угоду про надання послуги, адже зараз більшість стосунків між фіксерами та іноземними ЗМІ будуються лише на довірі. І поле для зловживань досить велике.
Комплексність теж є важливою, адже не завжди фіксер може бути водночас перекладачем, водієм та мати гарні адміністративні здібності. У кожного з нас є якісь сильні та слабкі сторони. Але разом ми маємо шанс вирішити всі завдання.
Паралельно з цим ми створили майданчики для власного контенту — це Фейсбук-сторінка Fixers UA та телеграм-канал Ukrainian fixers inform, де ми публікуємо власні фото та відео з місць подій. Там також з’являються матеріали від наших колег — тільки з їх дозволу, звісно. Ми домовилися про певний формат — робити невеличкі підписи українською мовою та дублювати їх англійською, оскільки у нас є і іноземна аудиторія. До речі, створення власних матеріалів — в текстовому або в відеоформаті — є однією з опцій Fixers UA. Адже у нашій команді є професійні журналісти. А історії з України не закінчуються.
Жарти стають дедалі цинічнішими та “чорнішими” у прифронті
Ви публікували матеріали після ракетного удару по Часів Яру на Донеччині. Що відчуває фіксер, документуючи такі трагедії?
Я не був у Часів Ярі — матеріалом з цього міста поділився з нами один з колег. Також наші колеги були у Сергіївці, в Кременчуці і ще багато де (ці міста також зазнали ракетних ударів Росії з великою кількістю жертв серед мирних жителів — Свої). Щодо відчуттів — це складно, іноді прям тяжко. Але деякі фіксери мають журналістський бекграунд. А журналісти досить часто є "товстошкірими" — в нашому випадку це захисна реакція, така профдеформація. Іноді потрібно мати долю цинізму, щоб документувати трагічні події. Звісно, при цьому важливо не втрачати людське обличчя. Бачити та показувати іншим правду про цю війну — наша робота, і хтось повинен її робити.
Ви були у Дружківці, Сіверську, Краматорську. Яким ви побачили схід?
Український схід — досить суворий край. Тут дійсно інша атмосфера, небагатослівні люди. Що запам’яталось? Те, що ці люди навіть під обстрілами продовжують працювати і створювати мирні умови для життя. Іноді це робиться мовчки, але коли в Бахмуті з одного боку чути канонаду, а з другого — газонокосарку, то відчуваєш дисонанс. Чисті площі, підстрижені троянди у клумбах, їздять тролейбуси… В досить невеличкій Дружківці працюють трамваї!
В одному із сіл майже на лінії фронту ми зайшли магазин, який досі працює. Продавчиня сказала: “До нас ходять пенсіонери, які твердо вирішили залишитися. І вони кажуть — якщо працює “Івушка”, то не все так погано”. Звісно, як на мене, краще, щоб ці люди виїхали у більш безпечне місце.
Що залишилось за кадром?
Якісь повсякденні штуки, які на Донбасі перетворюються на квест. Наприклад, ми возили одного оператора до Слов’янська, щоб зробити йому рентген, бо була підозра на пневмонію. Це звучить сюрреалістично: поїхати в Слов’янськ на рентген. І там нашому пацієнтові запропонували: “Залишайтесь у нас на стаціонарі — у нас гарно лікують… — І водночас за вікном "бум-бум-бум", — залишайтесь, у нас тут всі умови”. Після цього я б не здивувався, якби вони запропонували йому ще й оздоровчий санаторій, наприклад, в Соледарі.
Розкажіть про Краматорск. Його на сторінці Fixers UA назвали містом-примарою. Чому? Що першим кидається у очі?
Впадає в око пустота у місті. Людей на вулицях дуже мало, вікна частенько забиті ОСБ-плитами або закладені мішками з піском. Коли знаходишся на величезній сонячній міській площі, де немає жодної людини, крім тебе, — це якось… моторошно. Йдеш до кафе, а там — черга. В Слов’янську також: залишилося дві кав’ярні — люди п'ють каву, спілкуються, жартують, сміються. Але їх жарти стають дедалі цинічнішими та “чорнішими”. Як назвати Слов’янськ? Це як якийсь камінець — невеликий, але твердий і непохитний. Бахмут теж схожий, місто-кремінь.
Журналіст я вже 22 роки, а фіксер — лише 4 місяці з невеликим
Чи потрапляли під обстріли під час роботи?
Не кажіть дружині тільки! (сміється) Так, попадали, але не критично. Як їхали від військових, то там трішки стріляли по полю. А ще у Бахмуті під час обстрілу міста довелося маневрувати між воронками. Звісно, це не порівняти з роботою журналістів “на нулі”. Це так — легка тилова прогулянка.
У дописі про Бахмут та Соледар ви писали, що місцеві звинувачують журналістів у обстрілах. Це поодинокий випадок чи загальний настрій на Донеччині? Чи є схожі випадки у інших регіонах?
Саме у Бахмуті ми ледве не попали під ракетний удар, а потім повернулися на це місце — воронка посеред вулиці десь зо 30 метрів у діаметрі потроху наповнювалась водою зі зруйнованих комунікацій. Що робити журналістам після цього? Розчехлятися та знімати, звісно. Ну, ми почали працювати, а місцеві побігли до нас: “Як ви так швидко дізналися про удар?! Вам повідомили! Ви - навідники!” І ніякі раціональні пояснення не працюють. Люди в шоці, ми в шоці, усі щось кричать — така собі атмосфера. І, звісно, це не поодинокі випадки.
Щось подібне було в одному з міст у криворізькому районі, коли під час роботи до нас причепився старий таксист. Дуже хотів нас викрити. Пізніше донбаські силовики, які перевіряють документи на блокпостах, розповіли, що в них були випадки маскування ДРГ під журналістів. Подробиць не знаю, не питайте. Ми намагалися взагалі не дуже затримуватися на блокпостах, щоб зайвий раз нікого не нервувати. А стосунки українського суспільства з журналістами — це взагалі окрема велика тема для обговорення. Як правило, більшість українців має в голові впевненість, що вони знають, хто такі журналісти і що вони повинні робити. Але ця картинка не завжди відповідає реаліям.
Які етичні принципи ви сповідуєте як фіксер, як журналіст? Чи вважає себе зобов'язаним керуватися журналістською етикою?
Якщо говорити саме про мене, то, звісно, я сповідую ті самі етичні приципи, якими загалом керуються саме журналісти. Бо журналіст я вже 22 роки, а фіксер — лише 4 місяці з невеликим. І фіксеру доводиться нести відповідальність не тільки за себе, але й за тих, кого він супроводжує. У тому числі — в інформаційному плані.
Це подвійна робота, і всі фіксери вимушені щоденно "ходити по лезу ножа" у справах етики. Адже сам ти можеш відмовитися від бажання щось опублікувати, а як це зробити за когось? Тут можна говорити окремо, говорити багато, але, якщо казати загалом, то основний принцип, за яким доводиться працювати зараз — не зашкодь.
І ще один момент: особисто я як журналіст і фіксер вважаю себе зобов'язаним сповідувати журналістську етику. Але... Не всі фіксери є журналістами, не завжди в них є цей бекграунд. Тому мій приклад не є показовим.
Чи є якась історія, яка найбільше запам'яталась з останніх репортажів на сході?
Мені запам’яталася історія від одного МНС-ника. Ми з рятівниками чекали, коли привезуть чергових евакуантів, і він розповів, що до війни він трішки піклувався про сімейне подружжя похилого віку. Бабця та її дід, який вже не вставав з ліжка. Каже, раз на місяць купляв їм продукти, а потім війна, щось забулося все.
“І нещодавно дзвінок — телефонує та сама тітка Свєта. Ну, думаю, капець. Щось, мабуть, недобре сталося. Беру трубку, а вона мені: “Ой, все гарно, ми з дідом уже в Парижі, про нас тут піклуються, хотіла вам розповісти”. Тобто, людина невеликого достатку, якій вже далеко за 80 знайшла можливість виїхати з лежачім дідом. Це я до чого веду — це приклад: якщо шукаєш можливості, то виїхати та облаштуватись можна”, — розповів нам рятівник. Він закликав людей виїжджати. Бо у той самий день вони разом з поліцією вивозили у броньованому автомобілі подружжя, яке раніше вже один раз виїзджали, але повернулося додому в Райгородок. Зараз їх домівка схожа на сито.
Чи потрапляла у ваш об'єктив Луганщина? Якщо так, то за яких обставин?
Ні, на Луганщині не був. Один з моїх іноземних колег ще до окупації поїхав у саме пекло — у Сєвєродонецьк. Ми в цей час були у Запорізький області, в Оріхові, біля лінії фронту. Брали інтерв’ю у місцевих. Раптом щось гепнуло, дуже гучно просвистіло над нами та впало у чийсь город. Ми тоді вирішили, що не хочемо до Сєвєродонецька. Мабуть, не той клімат.
Але, якщо серйозно, то ми спілкувалися з людьми, які постраждали від обстрілів у Лисичанську. Це страшні історії, адже спочатку люди кажуть, що їхати їм нема куди, що тут їх майно. Та сидять по домівках, намагаючись вести повсякденне життя. А потім їх забирають до лікарні, і вони залишаються не тільки без майна, але ще й без здоров’я.
Чи були ви на передових позиціях на Донеччині та Луганщині? Якщо так, який настрій у хлопців, які там боронять Україну?
Були на позиціях під Слов’янськом. Солдати передають вітання, кажуть, що не треба паніки: вони не голі, не босі і не голодні. Багато сміються, пригощають заварною кавою з молоком. Кажуть, що потрібно їм лише важке озброєння — всього іншого вдосталь.
З яким настроєм повертаєтесь до Одеси з відряджень на сході України?
Я повертаюсь, перш за все, з новим досвідом і з думками про те, як цей досвід можна використати в подальшому. Настрій, я б сказав, бойовий, позитивний. Врешті, можна ще раз порадіти, що залишився живий.
Свої в Telegram 
