Ці зворушливі листи написали кохані азовців. Вони чекають своїх захисників з полону
Ілля Самойленко, Дмитро Селізар та Віталій Литвин — бійці полку «Азов». З початку повномасштабного вторгнення вони були в Маріуполі і стали на захист міста та всієї країни. Довгі і важкі місяці оборони Маріуполя, перебування на заводі «Азовсталь»... А з середині травня ці мужні бійці знаходяться в полоні. Свої попросили Уляну Селізар, Дар’ю Цикунову та Уляну Осінню написати листи своїм чоловікам. У них стільки любові і надії на швидке повернення.
«Після твого повернення у тебе буде все необхідне. Я про це подбала»
Уляна та Дмитро Селізар познайомилися 20 січня 2021 року. Того дня у дівчини був день народження. Уляна згадує, що в Instagram її привітав незнайомий хлопець. Наступного дня вона запитала у Дмитра, як він на неї натрапив і чому вирішив привітати. Так і зав’язалося спілкування. За три дні вони багато один про одного дізналися, спілкувалися навіть ночами, хоч Дмитрові треба було на службу. В «Азові» він з 2015-го року, навіть пішов зі спортивного училища, щоб бути на фронті у складі славетного полку.
«На четвертий день спілкування Діма запропонував зустрітися, але тоді була дуже холодно, і він сказав, що можна у нього подивитися фільм. Я погодилася. Але навіть до зустрічі у спілкуванні проскочили фраза: "А якщо ти мені сподобаєшся, можна я тебе заберу собі?". З того дня ми стали зустрічатися. А через два тижні я разом з пацюком Тортиком, якого подарував коханий, переїхала до Діми. Вже у березні я почула від Діми перше "Я тебе люблю“. Сказати, що я цього не очікувала, — нічого не сказати. Наші стосунки дуже швидко почалися і стрімко розвивалися, а почути вже через місяць від початку стосунків такі важливі для мене слова від цього красунчика — це була мрія».
Уляна згадує, як одного дня Дмитро сказав, що йому по роботі треба поїхати з Маріуполя на цілий місяць.
«Я почала плакати, бо ми не так давно разом і ще не звикла, що у стосунках з військовим. Після чого Діма сказав: "Коли повернуся, чи згодна ти стати моєї дружиною?". І я почала плакати ще сильніше. Одразу відповідь я йому не сказала, бо мене більше хвилював момент його від’їзду, але трохи пізніше вже відповіла "так". Звісно, це було не так, як уявляє більшість дівчат, не та обстановка, без обручки, але мене все влаштовувало. От у квітні я вже стала нареченою».
Уляна та Дмитро замовили обручки на розпис, але питання розпису все ще було не закрите. Бо подати заяву в РАЦС — без питань, але в день розпису Дмитра могло не бути у місті. Робота військового не має чіткого графіку.
«Одного дня запропонувала сходити до ЦНАПу, в якому була послуга "Шлюб за добу", і ми 7 травня пішли дізнаватися, що там і як. Дмитро тоді відпросився на годину з роботи. І вже на місці ми заповнили заяву і у нас запитали, коли ми хочемо розписатися, на що я відповіла: „Завтра“. І отримала задовільну відповідь. І от вже 8 травня ми прийшли розписувати, без обручок, бо вони ще були не готові, без гостей, бо батьки Дмитра живуть далеко, без моїх родичів, у звичайному одязі. Ми посиділи у кімнаті, нам принесли документи підписати, дали свідоцтва про шлюб. От і весь розпис. Коли ми вже вийшли, я була трохи у шоковому стані, бо ще не зовсім зрозуміла, що відбулося. Ми навіть вдома не святкували, просто повідомили родичів, що розписалися — і все».
Через декілька днів молодята поїхали в торговий центр, аби прогулятися, купити усе необхідне і, як ритуал, зайшли у зоомагазин. Уляна згадує, що вони завжди зупинялися біля відділу з гризунами, бо поряд брали корм для свого пацюка.
«Але той день був особливим: я побачила пацюка бежевого кольору, такого милого і файного. І у Тортика з’явилася Подруга, а потім у них народилися дітлахи, ми залишили собі двох, а інших роздали. Так ми стали багатодітною пацючою родиною».
Дмитро Селізар з пацюком Тортиком
Молодята завжди поважали один одного, Уляна та Дмитро проводили багато часу разом, їм було комфортно, вони насолоджувались один одним. Наприкінці січня 2022-го Дмитро зненацька сказав дружині, що їй треба збирати речі та їхати з міста. Уляна його і слухати не хотіла. Як це — поїхати і залишити свого чоловіка?
«Наші стосунки стали дивними. Ми почали більше говорити про майбутнє, згадувати цінні моменти нашого спільного життя. А увечері 16 лютого Діму викликали на роботу. Він пішов того дня і додому зайшов вже 20 лютого, і то лише на дві години. Всі ці 120 хвилин ми лежали поряд, дивилися один на одного і обіймалися. Ми майже не говорили, бо все було і так зрозуміло. Увесь цей час кожного дня Дмитро вмовляв мене поїхати до його батька на захід країни, але я відмовилася. Проте 24 лютого чоловік подзвонив у сльозах і просто благав поїхати. Сказав, що є можливість виїхати вже через годину і навіть взяти пацюків. Зібрала валізу, у якій половина речей чоловіка, документи, його нагороди і наші дитячі альбоми. Мені було це важливішим за речі. Ну, і рюкзак з кормом для пацюків».
26 лютого Уляна вже була у Хмельницькій області. Дорогою вона постійно писала чоловіку. Каже, що Дмитро відповідав дуже рідко, бо вже на околицях Маріуполя точилися бої.
«Перший тиждень доволі часто спілкувалися, а потім зв’язок зник. Як потім з’ясувалося, Діма отримав осколкове поранення ноги під час бою. Рана була дуже глибока і були перебиті нерви. Але десь у квітні майже щодня вдавалося трохи поспілкуватися, навіть інколи по відеозв’язку. Наші розмови були як про буденне, так і про велике. Ми тоді завели тему стосовно дітей, обговорювали, де будемо жити і що будемо купувати. Бо все, що у нас було, залишилося у Маріуполі. Нам довелося будувати нові плани».
29 квітня о 00:30 Уляна отримала останнє повідомлення від чоловіка. Трохи згодом стане відомо, що вороги поцілили в бункер на «Азовсталі», тому зник Інтернет. Азовцям довелося передислокуватися в інше місце на металургійному комбінаті. А 8 травня у родині Селізар була річниця, як вони одружені. Уляна написала коханому про свої почуття до нього і сподівається, що він дуже скоро їх прочитає.
«Зв’язку з чоловіком немає досі, але я знаю, що він живий, бо мені цю інформацію підтвердили всі інстанції. Діма вже не вважається пораненим, бо пройшло багато часу і осколок вже прижився. Це вже другий осколок в його тілі. Я вірю і відчуваю, що чоловік скоро повернеться і буде поруч, бо він обіцяв, що ніколи мене не покине».
«У нас страшна злива. Цікаво, як у тебе»
Ілля Самойленко та Дар’я Цикунова познайомилися минулого літа на концерті електронної музики. Дівчина згадує: спілкуючись в компанії друзів, вона помітила що в Іллі замість лівої руки протез, і запитала, як він влаштований.
«Мені стало цікаво, як він працює. Запитала, зав’язався діалог. Я ніколи до того моменту з близька протези не бачила, тому мені і захотілось дізнатися, а Ілля дуже любить розповідати про всякі технічні штуки, йому взагалі подобається пояснювати людям щось нове, тому він із задоволенням мені розповів і показав, як працює механізм. Ми почали товаришувати, спілкувалися досить чесно та довірливо. У нас не було "романтичної лінії". А взимку ми почали дуже багато проводити часу вдвох, всюди ходили так, на концерти, різні заходи. Спільні друзі бачили, що між нами щось є, запитували нас, чи разом ми. А ми не розуміли, ми ж просто друзі. Потім сіли, поговорили і виявили, що у обох є реальна симпатія одне до одного, і варто спробувати розвити стосунки».
Тільки 11 лютого Ілля та Дар’я вирішили, що вони не просто друзі, а пара.
«У нас із ним дуже молоді відносини. Ми до повномасштабного вторгнення встигли побути разом лише вісім днів. Тому що 19 лютого він поїхав в Маріуполь читати лекції, допомогти молодим бійцям розібратися, що таке війна, що таке військова історія, що таке користування зброєю. В нього є хист до викладацької діяльності».
Дар’я каже: і вона, і тим паче Ілля дуже сильно відчували, що буде війна.
«19 лютого він зібрав речі, взяв матеріали для викладання та поїхав. В мене було відчуття, що це буде довге прощання, але я не стала його напрягати цим. Коли 24 лютого почалось повномасштабне вторгнення, я розуміла, яка він людина і знала, що він залишиться на фронті».
Зараз Дар’я є членкинею громадської організації Асоціація родин захисників «Азовсталі».
«Ми займаємося здебільшого інформуванням українців та міжнародної спільноти про ситуацію, тому що дуже важливо тримати фокус на полонених, дуже важливо не забувати про них і не втрачати цю лінію в новинах. А ще у нас є фонд, в рамках якого ми займаємося підготовкою до зустрічі захисників. Ми хочемо, щоб вони приїхали в комфортні умови, щоб у них було належне лікування, харчування, одяг, щоб вони не переживали за свої сім’ї. Ми підтримуємо родини, намагаємося працювати у цьому векторі. На жаль, фонд не має зараз достатньо коштів, аби всі плани втілити у життя, тому намагаємося привернути увагу до цього питання».
У закоханих була гармонія та взаємоповага у стосунках. Дар’я каже, їм було спокійно разом.
«Я не виключаю, що наші стосунки в майбутньому перейдуть на наступний рівень, я цього б хотіла, якщо чесно. Щодо планів: хочемо навчитися танцювати парою, ще не визначились із напрямом. Коли Ілля ще перебував на "Азовсталі" мріяли, що класно було б разом поїхати в гори, в місце, де не лунає повітряна тривога та з неба не падають бомби. Залишилося тільки дочекатися його з полону. Я налаштована оптимістично.
Коли живеш з надією в серці, стає набагато легше. Підтримка від людей дуже допомагає, підтримка родин, ми разом рухаємося до цілі, разом віримо, намагаємося одне одному допомагати. Це дозволяє не втрачати надію, вірити в краще і не впадати у відчай. В мене це також виходить, тому що я займалася с психотерапевтом, розумію свої емоції. Мені близька ця тема, в майбутньому планую бути психологом. Хочу отримати знання, диплом і допомагати людям розбиратися з тим, що відбувається у них в голові. Гадаю, що основним напрямком роботи в мене буде ПТСР, такі зараз реалії. Мені допомагає впоратися з цією ситуацією те, що я навчена нормально реагувати на стрес і всім дуже раджу при можливості звертатися до фахових спеціалістів».
«Все буде: квартира, два песики і діти. Такі гарні, як ти сам»
Уляна Осіння та Віталій Литвин разом вже 8 років. Вони познайомилися в Павлограді, у своєму рідному місті. Потім разом переїхали до Харкова.
«Віталік в Харкові працював таксистом, але мріяв стати військовим. Одного дня в червні минулого року він заявив, що хоче собі шеврони "Азову", тому буде намагатися потрапити до лав цього славетного полку. Показував в YouTube, як бійці полку тренуються та проходять курс бойової підготовки. І в серпні 2021 року Віталік вже був на базі полку в Урзуфі В „Азові“ обрав посаду водія, він дуже круто кермує».
Уляна приїжджала на зимові канікули в Маріуполь. Востаннє Віталія бачила 4 лютого, він провів дівчину на залізничний вокзал і вона потягом поїхала в Харків, готуватися до другого семестру.
«Повномасштабну війну ми зустріли в різних містах. Навіть не знаю чому, але 24 лютого я погано спала і прокинулася о четвертій ранку. А через пів години всю країну почали обстрілювати та бомбити. Одразу написала Віталіку: "Ти живий?". У відповідь отримала: "Так... Маріуполь обстрілюють "Градами". Іноді він дзвонив, це ще на початку, а так здебільшого листувалися в соцмережах.
28 лютого зв’язок обірвався, і лише 13 березня Віталік написав, що у нього поранення. І що він втік зі шпиталю, вирішив стояти з хлопцями до кінця, що ніколи їх не кине. Майже кожного дня отримувала від коханого смски: "Привіт. Я тебе дуже люблю, сумую. У мене все добре" І більше нічого не розповідав. 28 квітня Віталік мені зателефонував, встиг сказати кілька речень — і зв’язок обірвався. Віталій в полоні з 16 травня. В цей же день від його побратима отримала селфі свого коханого і кілька важливих для мене слів. Про полон ані слова. Про це я дізналася трохи згодом».
До повномасштабної війни Віталій та Уляна мріяли про весілля, про дітей та про свою квартиру в Маріуполі. Дівчина влітку повинна була закінчити університет в Харкові та переїхати до коханого.
«З першого дня війни молюсь за Віталіка. Він завжди писав, що все буде добре, що він повернеться. І так буде. Мій коханий обов’язкового повернеться з полону!».
Свої в Telegram 
