Я п’ять днів не могла поховати тіло свого сина. Він лежав просто під нашими вікнами в Маріуполі
П’ять днів маріупольчанка Ніна Помєщікова не могла поховати свого сина — 42-річний Володимир лежав просто під вікнами їхньої квартири у Центральному районі міста. Вийшов на двір по дрова і отримав смертельне поранення. Могилу чоловікові копали у перервах між бомбардуваннями у дворі їхньої багатоповерхівки. А залишки їжі берегли для дітей. Разом із невісткою і онуками пенсіонерка пережила смертельну небезпеку, виїжджаючи із Маріуполя.
Води не було, а їжу економили для дітей
68-річна Ніна Володимирівна мешкала у середмісті Маріуполя — на Проспекті Миру — разом із сім’єю сина. Пенсіонерка допомагала виховувати двох онуків — 8-річного Георгія і 14-річного Михайла. Син Володимир працював у «Маріупольському морському торговому порту».
Жінка каже, до останнього не вірила, що росія піде повномасштабною війною на Україну. Тож коли 24-го лютого окупанти почали бомбити Маріуполь, як і багато містян, сподівалася, що минеться.
«Повномасштабна війна для мене стала справжній шоком. Досі не можу усвідомити, як росія посміла таке з нами зробити: безжально знищувати і рівняти з землею, — розказує жінка. — Перші дні ще відходили від шоку, а скоро зрозуміли, що треба виїжджати із Маріуполя, бо відбувається страшне».
Своєї автівки у родини немає, тому почали думати, як виїхати з міста. Сподівалися, на «зелені коридори», коли зрозуміли, що їх не буде, почали шукати приватний транспорт.
З перших днів повномасштабної війни у багатоповерхівці, де мешкала сім’я Помєщікових, не стало світла і води. Жінка каже, приготування їжі перетворилося на справжню смертельну небезпеку. За водою треба було йти до колодязя через кілька вулиць, а готували у дворі на мангалі, у перервах між обстрілами.
«Як згадаю це багаття... Ми поставили мангал біля будинку і так готували. Щоразу треба було шукати дрова. Їжі уже майже не було. Лише мінімальні запаси, які ми намагалися берегти для дітей. Самі їли так, щоб не померти з голоду», — розповідає жінка.
Снаряд потрапив у квартиру і поранив молодшого онука
20 березня у подвір’я їхньої багатоповерхівки прилетів російський снаряд. Помєщікови мешкали на першому поверсі і їхню квартиру теж зачепило. Уламки шибок порізали ногу 8-річному Георгію. На щастя, не сильно.
«Я був у кімнаті. Взагалі не пам’ятаю, як усе сталося. Це було якось дуже неочікувано і швидко», — розказує хлопчик.
«Ми жили неподалік від „Азовсталі“ і там були українські військові та їхня медчастина. Одразу побігли туди. Онука оглянули, дали нам антибіотики і перев’язувальні матеріали. Потім вже невістка лікувала його самотужки, бо наступного дня росіяни розбомбили цю медичну частину, і військові з лікарями перебралися в інше місце», — додає бабуся хлопчика.
Під час обстрілів загинув син Ніни Володимирівни
Не встигла сім’я оговтатися від поранення онука, як загинув його тато. Сталося це рівно за тиждень. Володимир вийшов на вулицю, щоби набрати дров і трохи полагодити вікна, які залишилися без шибок.
«Уночі ще були морози і син весь час прикривав вікна, чим міг, щоби хоч трохи було тепліше. Ну, і ходив збирати дрова. Він пішов на вулицю і почалася дуже сильна перестрілка. Ми подумали, що встиг сховатися у підвал, самі не виходили. Чекали його аж до ранку. А потім я вийшла на вулицю і побачила, що Володя лежить. Його поранило у голову, — крізь сльози розказує жінка. — Я встигла хіба накрити його тіло. Тоді дуже сильно стріляли. Взагалі неможливо було вийти на вулицю. Летіли снаряди, міни. Аж через п'ять днів, коли більш-менш затихло, ми з сусідами викопали для сина могилу у нашому дворі. І то — копали і ховалися, щоби не загинути самим, бо обстріли не припинялися».
Ніна Володимирівна розказує, у їхньому дворі було багато могил. Крім її сина, там поховали ще кількох інших сусідів, а також українських військових, які загинули неподалік.
«Ми почали просити допомоги в однієї жінки. Не вистачало рук, щоби підняти тіло, а вона почала плакати і розказувати, що у самої син з чоловіком лежать на сусідній вулиці і не може їх поховати. Потім ще у підвалі спілкувалися з людьми, одна з жінок розказувала, що чоловік її теж загинув і просто лежав на вулиці. Навіть не знала, що з його тілом», — говорить жінка.
«Коли виїхали і переосмислили, що з нами відбувалося, то не могли зрозуміти, як вижили в таких умовах»
Із Маріуполя Ніна Володимирівна разом із невісткою і двома онуками виїхала 15 квітня. Сусід пошкодував убитих горем жінок і погодився їх взяти у свою автівку.
«Ми виїжджали вже з останніх сил. До того ж, ми були морально надломлені загибеллю сина. Перевіряли нас на кожному кроці. Ледь не кожних 200 метрів — перевірка документів. Перевіряли і перевіряли... Але це був такий стан ефекту, коли мало що розумієш і відчуваєш. Просто все на автоматі робили, а коли вже виїхали і переосмислили те, що з нами відбулося, то навіть не уявляємо, як ми могли жити в тих умовах... Це жахливо», — плаче пенсіонерка.
Жінки з дітьми перебралися до Львова. Тут мають родину, яка допомогла з житлом. Невістка Ніни Василівни влаштувалася на роботу у Центр допомоги переселенцям «Я — Маріуполь», який нещодавно відкрили у Львові на площі Галицькій, 15, а Ніна Володимирівна доглядає онуків.
Від багатоповерхівки на проспекті Перемоги, де мешкала сім’я Помєщікових, уже майже нічого не залишилося. Зруйнована і їхня квартира. Пенсіонерка каже: ніколи не пробачить окупантам того, що зробили з її рідним Маріуполем.
Свої в Telegram 
